povnij zmist chotiri dni garshin u m chast 1 - Шкільний Всесвіт

Я пам’ятаю, як ми бігли по лісі, як дзижчали кулі, як падали гілки, що відриваються ними,, як ми продиралися крізь кущі глоду. Постріли стали частіше. Крізь опушку здалося щось червоне, що миготіло там і сям. Сидоров, молоденький солдатик першої роти (“як він потрапив у наш ланцюг?” — мигнуло в мене в голові), раптом присів до землі й мовчачи оглянувся на мене більшими переляканими очами. З рота в нього тік струмінь крові. Так, я це добре пам’ятаю. Я пам’ятаю також, як уже майже на узліссі, у густих кущах, я побачив… його. Він був величезний товстий турків, але я біг прямо на нього, хоча я слабкий і худий. Щось ляснуло, щось, як мені здалося; величезне пролетіло мимо; у вухах задзвеніло. “Це він у мене вистрілив”, — подумав я. А він із криком жаху пригорнувся спиною до густого куща глоду. Можна було обійти кущ, але від страху він не пам’ятав нічого й ліз на колючі галузі. Одним ударом я вибив у нього рушниця, іншим застромив кудись свій багнет. Щось не те заричало, не те застогнало. Потім я побіг далі. Наші кричали “ура!”, падали, стріляли. Пам’ятаю, і я зробив кілька пострілів, уже вийшовши з лісу, на галявині. Раптом “ура” пролунало голосніше, і ми відразу рушили вперед. Тобто не ми, а наші, тому що я залишився. Мені це здалося дивним. Ще дивніше було те, що раптом усе зникло; всі лементи й постріли змовкли. Я не чув нічого, а бачив тільки щось синє; мабуть, це було небо. Йотом і воно зникло.Я ніколи не перебував у такому дивному положенні. Я лежу, здається, на животі й бачу перед собою тільки маленький шматочок землі. Кілька травинок, мураха, що повзе з однієї з них долілиць головою, якісь шматочки сміття від торішньої трави — от весь мій мир, И бачу я його тільки одним оком, тому що інший затиснутий чимсь твердим, повинне бути веткою, на яку опирається моя голова. Мені жахливо ніяково, і я хочу, але рішуче не розумію, чому не можу, ворухнутися. Так проходить час. Я чую тріск коників, дзижчання бджоли. Більше немає нічого. Нарешті я роблю зусилля, звільняю праву руку з — під себе й, упираючись обома руками об землю, хочу встати на коліна.Щось гостра й швидке, як блискавка, пронизує все моє тіло від колін до грудей і голови, і я знову падаю. Знову морок, знову нічого немає.Я прокинувся. Чому я бачу зірки, які так яскраво світяться на чорно — синім болгарському небі? Хіба я не в наметі? Навіщо я виліз із її? Я роблю рух і відчуваю болісний біль у ногах.Так, я поранений у бої. Чи небезпечно ні? Я хапаюся за ноги там, де болить. І права й ліва ноги покрилися зашкарублою кров’ю. Коли я торкаю їхніми руками, біль ще сильніше. Біль, як зубна: постійна, тягнуча за душу. У вухах дзенькіт, голова обважніла. Смутно розумію я, що поранено в обидві ноги. Що ж це таке? Отчого мене не підняли? Невже турки розбили нас? Я починаю пригадувати колишнє із мною, спочатку смутно, потім ясніше, і доходжу висновку, що ми зовсім не розбиті. Тому що я впав (цього, втім, я не пам’ятаю, але пам’ятаю, як усі побігли вперед, а я не міг бігти, і в мене залишилося тільки щось синє перед очами) — і впав на галявинці, нагорі пагорба. На цю галявинку нам показував наш маленький батальйонний. “Хлопці, ми будемо там!” — закричав він нам своїм дзвінким голосом. І ми були там: виходить, ми не розбиті… Чому ж мене не підібрали? Адже тут, на галявині, відкрите місце, всі видно. Адже, напевно, не я один лежу тут. Вони стріляли так часто. Потрібно повернути голову й подивитися. Тепер це зробити зручніше, тому що ще тоді, коли я, опам’ятавшись, бачив травичку й мураху, що повзе долілиць головою, я, пы таячись піднятися, упав не в колишнє положення, а повернувся на спину. Тому — Те мені й видні ці зірки.Я піднімаю й сідаю. Це робиться важко, коли обидві ноги перебиті. Кілька разів доводиться отчаиваться; нарешті зі слізьми на очах, що виступили від болю, я сідаю.Наді ною — клаптик чорно — синього неба, на якому горить більша зірка й трохи маленьких, навколо щось темне, високе. Це — кущі. Я в кущах:, мене не знайшли!Я почуваю, як ворушаться коріння волось на моїй голові.Однак як це я опинився в кущах, коли вони вистрілили в мене на галявинці? Мабуть, поранений, я переповз сюди, не пам’ятаючи. себе від болю. Дивно тільки, що тепер я не можу пошевельнуться, а тоді зумів допхатися до цих кущів. А бути може, у мене тоді була тільки одна рана й інша куля доконала мене вже тут.Бліді розоватые плями заходили навколо мене. Більша зірка сполотніла, трохи маленьких зникли. Це сходить місяць. Як добре тепер будинку!..Якісь дивні звуки доходять до мене… Начебто б хтось стогне. Так, це — стогін. Чи лежить біля мене який
— небудь такими ж забутий, з перебитими ногами або з кулею в животі? Ні, стогони так близько, а біля мене, здається, нікого немає… Боже мій, так адже це — я сам! Тихі, жалібні стогони; невже мені справді так боляче? Повинне бути. Тільки я не розумію цього болю, тому що в мене в голові туман, свинець. Краще лягти й заснути, спати, спати… Тільки чи прокинуся я коли — небудь? Це однаково.У ту мінуту, коли я збираюся ловитися, широка бліда смуга місячного світла ясно опромінює місце, де д лежу, і я бачу щось темних і великих, лежачих кроках у п’яти від мене. Подекуди на ньому видні відблиски від місячного світла. Це ґудзики або амуніція. Це — труп або раненыйвсе дорівнює, я ляжу…Ні, не може бути! Наші не пішли. Вони тут, вони вибили турків і залишилися на цій позиції. Отчого ж немає ні говору, ні тріску багать? Так адже я від слабості нічого не чую. Вони, напевно, тут.” Допоможіть!.. Допоможіть!Дикі, божевільні хрипкі крики вириваються з моїх грудей, і немає на них відповіді. Голосно розносяться вони в нічному повітрі. Все інше мовчить. Тільки цвіркуни тріскотять як і раніше невгамовно. Місяць жалібно дивиться на мене круглою особою.Якби він був поранений, він опам’ятався б від такого лементу. Це труп. Наш або турок? Ах, боже мій! Начебто не однаково! І сон опускається на мої збуджені очі!Я лежу із закритими очами, хоча вже давно прокинувся. Мені не хочеться відкрити ока, тому що я почуваю крізь закриті віка сонячне світло: якщо я відкрию очі, то він буде різати їх. Та й краще не ворушитися… Учора (здається, це було вчора?) мене ранили; пройшли добу, пройдуть інші, я вмру. Однаково. Краще не ворушитися. Нехай тіло буде нерухомо. Як було б добре зупинити й роботу мозку! Але її нічим не затримаєш. Думки, спогади тісняться в голові. Втім, все це ненадовго, незабаром кінець. Тільки в газетах залишиться кілька рядків, що, мол, втрати наші незначні: поранене стільки — те; убитий рядовий з вольноопределяющихся Іванов. Ні, і прізвища не напишуть; просто скажуть: убитий один. Один рядовий, як та одна собачка…Ціла картина яскраво спалахує в моїй уяві.Це було давно; втім, всі, вся моє життя, та життя,коли я не лежав ще тут з перебитими ногами, былатак давно… Я йшов по вулиці, купка народу остановиламеня. Юрба стояла й мовчачи дивилася на щось біленьке,закривавлене, що жалібно верещало. Це був маленькаяхорошенькая собачка; вагон кінно — залізної дороги переїхав її. Вона вмирала, от як тепер я. Якийсь двірник розштовхав юрбу, взяв собачку за шиворот і відніс.Юрба розійшлася. . чиВіднесе мене хто — небудь? Ні, лежи й умирай. А як гарне життя!.. У той день (коли трапилося нещастя із собачкою) я був щасливий. Я йшов у якімсь сп’янінні, та й було отчого. Ви, спогаду, не мучте мене, залишіть мене! Колишнє щастя, теперішні борошна… нехай би залишилися одні мученья, нехай не мучать мене спогаду, які мимоволі змушують порівнювати., Ах, туга, туга! Ти гірше ран.Однак стає пекуче. Сонце палить. Я відкриваю очі, бачу ті ж кущі, те ж небо, тільки при денному висвітленні. А от і мій сусід. Так, це — турок, труп. Який величезний! Я довідаюся його, це тот самий…Переді мною лежить убитий мною людина. За що я його вбив?Він лежить тут мертвий, закривавлений. Навіщо доля пригнала його сюди? Хто він? Бути може, і в нього, як у мене, є стара мати. Довго вона буде по вечорах сидіти у дверей своєї вбогої мазанки так поглядати на далеку північ: чи не йде її ненаглядний син, її працівник і годувальник?..А я? І я також… Я б навіть помінявся з ним. Як він щасливий: він не чує нічого, не почуває ні болю від ран, ні смертельної туги, ні спраги… Багнет увійшов йому прямо в серце… От на мундирі більша чорна діра; навколо її кров. Це зробив я.Я не хотів цього. Я не хотів зла нікому, коли йшов битися. Думка про те, що й мені оведеться вбивати людей, якось ішла від мене. Я уявляв собі тільки, як я буду підставляти свої груди під кулі, И я пішов і підставив.Ну й що ж? Дурень, дурень! А цей нещасний фелах (на ньому єгипетський мундир) — він винуватий ще менше. Перш ніж їх посадили, як оселедців у бочку, на пароплав і повезли в Константинополь, він і не чув ні про Росію, ні про Болгарію. Йому веліли йти, він і пішов. Якби він не пішов, його стали б бити ціпками, а те, бути може, який — небудь паша всадив би в нього кулю з револьвера. Він ішов довгим, важким походом від Стамбула до Рущука. Ми напали, він захищався. Але бачачи, що ми, страшні люди, що не бояться його патентованої англійської гвинтівки Пибоди й Мартіні, усе ліземо й ліземо вперед, він жахнувся. Коли він хотів піти, якийсь маленький чоловічок, якого він міг би вбити одним ударом свого чорн