povnij zmist chorni kameni zhigulin a v 1 16 - Шкільний Всесвіт

Автобіографічна повестьпамяти моїх друзів Бориса Батуева й Володимира Радкевича

ДЖЕРЕЛА СУДЬБЫЯ народився в місті Воронежу 1 січня 1930 року. І нині зберігся в Лікарняному провулку родильний будинок, де я вперше побачив світло. Тепер вулиця називається по — іншому, а будинок цілий, і корінні, старі воронезькі жителі до цієї пори називають його вигелевским (по ім’ю дореволюційного власника Вигеля).Моя мати, Євгенія Митрофанівна Раєвська, народилася в 1903 році в бідній багатодітній родині прямих нащадків поета — декабриста Володимира Федосеевича Раєвського. У Раєвських був невеликий дерев’яний будинок під Касаткиной горою (зараз вулиця Авіаційна). Будинок цілий дотепер. Кілька років назад ми були в ньому з матір’ю.Дід мій по матері, Митрофан Юхимович Раєвський, потомствений дворянин (дворянство було повернуто нащадкам В. Ф. Раєвського в 1856 році), служив у Воронежу. Посада його була невелика, приблизно відповідала нинішній посаді начальника міського телеграфу, мабуть, навіть поменше. Він був дуже освіченою людиною, знав кілька мов (німецький, англійський, французький), відрізнявся ліберальними поглядами. В 1914 році він як зв’язківець був мобілізований в армію в чині капітана, у відповідності зі своїм цивільним чином 8 — го класу (колезький асессор), і якийсь час (в 1914 — 1915 гг.) служив на воєнно — польовій пошті штабу верховного головнокомандуючого великого князя Миколи Миколайовича. Прекрасно володів всіма телеграфними апаратами того часу (Морзе, Юза, Бодо й ін.), відмінно знав телефонний зв’язок. Пізніше служив у фронтових частинах. Дід був нагороджений за цивільну службу орденом св. Ганни ИI ступеня, за участь у боях — орденами св. Станіслава ИI ступеня з мечами й св. Володимира IV ступеня з мечами.

У тексті змінені деякі прізвища й другорядні географічні назви (Тут і далі примітки автора)

Відомості про участь мого діда в громадянській війні довго були суперечливі. Дядько Шура й моя мати впевнено вважали, що він служив у Добровольчій армії, тітка Катя затверджувала, що — у Червоній. Але ця тема, по зрозумілих причинах, була в родині заборонної. Про те, що старший мій дядько, Борис Митрофанович, служив у Червоній Армії, був поранений і нагороджений, було твердо відомо. А от відносно діда були суперечки. Питання цей, однак, випадково й з бездоганною ясністю розв’язався наприкінці 60 — х років у старому, тепер знесеному будинку Єлисєєвих на вулиці Ілліча. (Старша моя тітка Катерина Митрофанівна Раєвська вийшла заміж за вчителя В. Е. Єлисєєва.) Було трохи Раєвських і я із дружиною Іриною й сином Володею, ще маленьким. Ішов загальну сімейну розмову, і, зокрема, торкнули питання про ордени діда. Дядько Вася або дядько Шура — хтось із них — гаряче затверджував, що орденів було чотири: — Я сам їх у руках тримав, сам ними грав, було чотири ордени — св. Ганни, св. Станіслава, св. Володимира й “За Кубанський похід”. — Четвертий був не орден, а знак, — сказала тітка Катя.І все зійшлося на цьому знаку. Більше точна його назва — “За Крижаний похід”. Цей знак був затверджений А. И. Денікіним після 1 — го Кубанського (або “Крижаного”) походу в 1918 році. Мені — нумізматові, а почасти фералисту, усе стало ясно. Знак цей — порівняно великий лавровий веночек зі срібла з мечем посередине — я бачив у Белграді або в Парижу в нумізматичному магазині. Ціна — цілий стан.У зимовому початку 1920 року дід вертався з Ростова (де кілька тижнів лежав у тифозному бараку) у Воронеж. Десь під Лисками його скинули на ходу з поїзда п’яні революційні матроси, швидше за все анархісти. Не сподобався їм офіцерський кітель діда. Хоч і не було погонів, але видно було, що мундир офіцерський. Коли викинули з вагона, дід не розбився на смерть і міг ще йти. Але поки добрався до Лисок, безнадійно простудився — було дуже легковажно й морозно, а шинель залишилася у вагоні. Доїхав до Воронежа й незабаром умер від крупозного запалення легенів. Ішов йому тоді сорок шостий рік.Главою родини залишилася моя бабка Марія Іванівна (уроджена Гаврилова, з духовного стану). А дітей було десять. Тяжкий голод, тяжкий час першої половини двадцятих років. Родина переїхала на вулицю Перелешинскую (будинок 17б). Жили дуже бідно. Золоті ордена діда були знесені в торгсин разом із золотими натільними хрестами й перснями.Мати мою як дворянку в інститут не прийняли (вона хотіла вчитися в медичному). Вона закінчила курси телеграфістів і поїхала працювати на станцію Кантемировка. Там вона й познайомилася з моїм майбутнім батьком, що працював на пошті.Батько, Жигулин Володимир Федорович, народився в 1902 році в селі Монастырщина Богучарского повіту Воронезької губернії в заможній багатодітній селянській родині. Мали землю й сіяли хліб, справлялися із урожаєм самі, батраків не наймали.Дід Федір, але розповідям батька, приїхав у Монастырщину з Єльця, вірніше із села Великий Верх між Єльцем і Лебедянью, наприкінці XIX століття. Примітно, що всі зустрінуті мною в житті однофамільці відбувалися звідти, з того села під Єльцем. Наприклад, у Ялті, у туберкульозному санаторії, підходить до мені офіціантка й запитує: — Вибачите, будь ласка. Моє прізвище теж Жигулина. Ви випадково не з — під Єльця родом? — Ні, я народився у Воронежу. — А батько? — Батько теж народився у Воронезькій губернії, але дід мій саме звідти, із села Великий Верх. Виявилося навіть, що ми далекі родичі. На початку 20 — х років, мабуть, навіть трохи раніше, батько мій, посварившись із братами й сестрами, пішов з будинку. Працював листоношею. Потім служив у Червоній Армії зв’язківцем, воював на Кавказі, був поранений. Прекрасно пам’ятаю фотографію — він у військовій формі із трьома кубиками в петлицях.Члени родини Жигулиных сьорбнули всякого лихі, що происходили із країною. Чоловік і два сини тітки Зины загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Довгі роки, до самої смерті, вона одержувала пенсію за загиблого чоловіка й синів. До реформи 1961 року — але 100 рублів, а після реформи — але 10 рублів за кожний. “По десятці за голову!” — похмуро говорив батько.Року з 27 — го батьки жили в селі Підгірському Воронезької області, але не в тім, що під Воронежем, а в іншому — за Лисками, за Сагунами, на півдні області. Сіло Підгірське, але істоті, — головна моя батьківщина. Справа в тому, що народився я у Воронежу случайно й завчасно, восьмимесячным. Мати їздила з Підгірського ховати мою бабку, свою матір, що вмерла в останні дні 1929 року. Від хвил