povnij zmist chorna lyudina yesenin s a - Шкільний Всесвіт

Друг мій, друг мій,Я дуже й дуже хворий.Сам не знаю, звідки узявся цей біль.Чи то вітер свиститнад порожнім і безлюдним полем,Те ль, як гай у вересень,Обсипає мозки алкоголь.Голова моя махає вухами,Як крильми птах.Їй на шиї ногимаячить більше невмочь.Чорна людина,Чорний, чорний,Чорний человекна ліжко до мене сідає,Чорний человекспать не дає мені всю ніч.Чорний человекводит пальцем по мерзенної книгеи, гугнявлячи треба мною,Як над покійним чернець,Читає мені жизнькакого — те пройдисвіта й забулдыги,Наганяючи на душу тугу й страх.Чорний человекчерный, чорний!”Слухай, слухай, — Бурмоче він мені, — У книзі багато прекраснейшихмыслей і планів.Цей человекпроживал у странесамых отвратительныхгромил і шарлатанів.У грудні в тої странеснег до диявола чистий,И заметілі заводятвеселые прядки.Була людина той авантюрист,Але самої высокойи кращої марки.Був він витончений,До тому ж поет,Хоч із невеликий,Але ухватистой силою,И якусь жінку,Сорока із зайвим років,Називав скверною девочкойи своею милою.Щастя, — говорив він, — Є спритність розуму й рук.Всі неспритні душиза нещасних завжди відомі.Це нічого,Що багато мукприносят изломанныеи брехливі жести.У грози, у бури,У життєву холонь,При важких утратахи коли тобі смутно,Здаватися усмішливим і простим — Саме вище у світі мистецтво”.”Чорна людина!Ти не смієш цього!Ти адже не на службеживешь водолазовой.Що мені до жизнискандального поета.Будь ласка, другимчитай і розповідай”.Чорний человекглядит на мене в упор.І ока покрываютсяголубой блевотой, — Немов хоче сказати мені,Що я шахрай і злодій,Так безсоромно й наглообокравший когось.. . . . . . . . . . . .Друг мій, друг мій,Я дуже й дуже хворий.Сам не знаю, звідки узявся цей біль.Чи то вітер свиститнад порожнім і безлюдним полем,Те ль, як гай у вересень,Обсипає мозки алкоголь.Ніч морозна.Тихнув спокій перехрестя.Я один у віконця,Ні гостюючи, ні друга не чекаю.Вся рівнина покрытасыпучей і м’якої известкой,И дерева, як вершники,З’їхалися в нашім саду.Десь плачетночная лиховісний птах.Дерев’яні всадникисеют копытливый стукіт.От знову цей черныйна крісло моє сідає,Піднявши свій цилиндри відкинувши недбало сюртук.”Слухай, слухай! — Хрипить він, дивлячись мені в особу,Сам всі ближеи ближче хилиться. — Я не бачив, щоб хто — нибудьиз подлецовтак непотрібно й глупострадал безсонням.Ах, покладемо, помилився!Адже нині місяць.Що ж потрібно ещенапоенному дрімотою мирику?Може, з товстими ляжкамитайно прийде “вона”,И ти будеш читатьсвою дохлу млосну лірику?Ах, люблю я поетів!Забавний народ.У них завжди знаходжу яисторию, серцю знайому, — Як прищавої курсисткедлинноволосый уродговорит про мири,Половою минаючи истомою.Не знаю, не пам’ятаю,В одному селі,Може, у Калузі,А може, у Рязані,Жил мальчикв простій селянській родині,Желтоволосый,Із блакитними очами…І от став він дорослим,До тому ж поет,Хоч із невеликий,Але ухватистой силою,И якусь жінку,Сорока із зайвим років,Називав скверною девочкойи своею милою””Чорна людина!Ти препоганий гість.Це слава давнопро тебе розноситься”.Я розлютований, розлютований,И летить моя тростьпрямо до морди його,У перенісся…. . . . . . . . . . . . ….Місяць умер,Синіє у віконце світанок.Ах ти, ніч!Що ти, ніч, наковеркала?Я в циліндрі коштую.Нікого із мною немає.Я один…І розбите дзеркало…14 листопада 1925