povnij zmist chervotochina sholoxov m a - Шкільний Всесвіт

Яків Олексійович — стародавнього кування людина: ширококостый, сутулуватий;

борода як новий просяний віник, — до образливого схожий на того кулака, якого дозвільні художники малюють на останніх сторінках газет. Одним не схожий — одежею. Кулакові, по займаній посаді, неодмінно покладається жилетка й чоботи з рилом, а Яків Олексійович улітку ходить у полотняній сорочці, розперезавшись і босий. Року три назад значився він справжнім кулаком у списках станичної Ради, а потім розрахував працівника, продав зайву пару биків, залишився при двох парах так при кобилі, і в Раді в списках перенесли його в сусідню клітку — до середняків. Колишню поставу не втратив від цього Яків Олексійович: ходив важливої развалкой, так само, по — кочетиному, тримав голову, на зборах, як і раніше, говорив статечно, хриповато, вагомо.Хоч урізав він своє господарство, а справи повела розмашисто. Навесні засіяв двадцять десятин пшениці; на хлібець, заощаджений від торішнього врожаю, купив запашник, дві залізні борони, віялку. Відомо вже, хто навесні останнє продає: кому жувати нема чого.По всій станиці пошукати такого хазяїна, як Яків Олексійович: спритний козак, із кмітливістю. Однак і в нього з’явилася червоточина: молодший син Степанко в комсомол вступив. Так — Таки без попиту й ради взяв та й вступив. Доведись таке лихо на дурну людину — бути б безладдю в сім’ї, бійці, але Яків Олексійович не так розсудив. Навіщо хлопця дрюком навчати? Нехай сам до берега прибивається. День у день висміював нонешнюю влада, порядки, закони, жовчною лайкою пересипав слова, уражав, як осіння муха; думав, розкриються в Степанка ока, — вони й розкрилися: перестав хлопець хреститися, дивиться на батька здичавілими очами, за столом мовчить.Якось перед обідом сімейно стали на молитву. Яків Олексійович, разлопупгав бороду, відмахував хрести, як косою по лузі орудував; мати Степкина в уклонах ламалася, немов складаний аршин; вся сім’я дружно махала руками. На столі димілися щи; хмелинами пахнув свіжий хліб. Степанко стояв біля притолоки, заклавши руки за спину, переступаючи з ноги на ногу. — Ти людина? — помолившись, запитав Яків Олексійович. — Тобі краще знати… — Ну, а якщо людина й сідаєш із людьми за стіл, то хрести пику. У цьому й різниці проміж тобою й биком. Це бик так робить: з яслев жере, а потім повернувся й туди ж надворничает.Степанко направився було до дверей, але одумався, повернувся й, на ходу хрестячись, сковзнув за стіл.За кілька днів пожовк із особи Яків Олексійович; походжаючи по дворі, супив брови; знали домашні, що пережовує яку — небудь мыслишку старий, недарма по ночах крекче, возиться й засипає тільки перед світанком. Мати якось шепнула Степанку: — Не знаю, Степушка, що наш Олексійович задумав… Або тобі яке лихо будує, або кого обплутати хоче…Степанко — Те знав, що на нього готовить батько похід, і, причаївшись, подумував, куди направити лижі в тому випадку, якщо старий укаже на ворота.Справді, є про що подумати Якову Олексійовичу: будь Степанку замість двадцяти п’ятнадцять років, тоді б з ним легко можна впоратися. Чи довго взяти із прикомірка нові ремінні вожжи так міцніше намотати на руку? А у двадцять років будь — які вожжи тонкі будуть; таких телепнів учать дышлиной, але по теперішніх часах за дышлину так прискребут, що й пекуче й нудно буде. Як отут не кректати старому по ночах і не супити брів у сутінках?Максим — старший брат Степанка, козак ядреный і сильний, — по вечорах, видовбуючи ложки, запитував Степанка: — А скажи, братуха, на чуму тобі здався цей комсомол? — Не в’яжися! — рубав Степанко. — Ні, ти скажи, — не вгамовував Максим. — От я прожив двадцять дев’ять років, більше твово видал і знаю й так думаю, що дрібниця все це… Різним робітником підходяща штука, він восьма година відчергувала — верб клуб, у комсомол, а нам, хліборобам, не рука… Улітку в робочу пору протаскаєшся ніч, а вдень який з тебе працівник буде?.. Ти по совісті скажи: може, ти хочеш службу яку одержати, для цього й вступив? — єхидно запитував Максим.Степанко, бліднучи, мовчав, і губи в нього тремтіли від образи. — Ерундовская влада. Нам, козакам, навіть шкідлива. Одним комуністам життя, а ти хоч ріпку співай… Така влада довго не протримається. Хоч і міцно присмокталися до хлеборобовой шиї різні ваші комсомолы, а як дозріє час, ажник чорт їх візьме!На пітному чолі Максима підстрибувала мокра прядка волось. Ніж, обтісуючи болванку, гнівно метав стружки. Степанко, безцільно перегортаючи книгу, тужно сопів: йому не хотілося вплутуватися в суперечку, тому що сам Яків Олексійович прислухалася до слів Максима з мовчазним схваленням, очевидно очікуючи, що скаже Степанко. — Ну, а я кщо, не приведи бог, який переворот? Тоді що будеш робити? — хижо поблискуючи зубами, щерился Максим. — Зуби повыпадут, покель дочекаєшся перевороту! — Дивися, Степанко! Ти вуж не махонький… Гра йде ” шиб — прошибив”, промахнешся — тебе ушибут! Так трапся війна або ищо що, я перший тебе бити, буду! Таких щенят, як ти, убивати нема чого, а батогом сікти буду… До болятки! — И следовает!.. — подталдыкивал Яків Олексійович. — Пороти буду, от ті хрест!.. — подрагивая ніздрями, гримів Максим. — У германську війну, пам’ятаю, пригнали нашу сотню на якусь фабрику під Москвою, — робітники там бунтовались. Приїхали ми перед увечері, в’їжджаємо у ворота, а народу біля контори — тьма. “Братики козаки, шумлять, стаєте в наші ряди!” Командир сотні — військовий старшина Бік^ — командує: “У батозі їх, сукиных синів!..”Максим захлинувся сміхом і, багровіючи, наливаючись фарбою, довго розкотисто іржав. — Батіг — Те в мене сирицева, наприкінці кулька зашита… Виїжджаю вперед, як гаркну страйкарям цим: “…Вставай, піднімайся, робочий народ! Приїхали козаки вам спини пороти!” Попереди всіх старичишка в картузі стояв, так, седенький, щупленький… Я його як потягну батогом, а він — копырь і впав коневі під ноги… Що там було… — звужуючи ока, тяг Максим. — Жіноча цього конями потоптали — штук двадцять. Хлопці посатаніли й вуж за шашки узялися… — А ти? — хрипнуло запитав Степанко. — Декому вклав пам’ять!Степанко спиною пригорнувся до грубки. Пригорнувся міцно — преміцно, сказав глухо: — Шкода, що не шльопнули тебе, такого гада!.. — Це хто ж гад? — Ти… — Хто гад? — перепитав Максим і, кинувши на підлогу необтесану ложку, піднявся з лави.Долоні в Степанка змокли теплим потом. Стис кулаків, нігті в’їлися в тіло, і вже твердо сказав: — Собака ти! Каїн!Максим, витягнувши руку, стис у грудку сорочку на груди в Степанка, ривком відірвав його від грубки й кинув на ліжко. Ненависть варом обпалила хлопця. Метнувся убік, у пальцях Максима залишив комір сорочки, змахнув кулаком… Хльосткий удар у щоку звалив Степанка з ніг. Лівою рукою Максим м’яв йому горло, правої розмірено бив по щоках. Степанко почував над собою частий подих брата, бачив холодну й таку непотрібну посмішку на його губах, від кожного удару захоплювало подих, дзенькіт колов вуха, з очей текли сльози. Лемент образи за мимовільні сльози, за посмішку Максима застрявав у стиснутому горлі… З розбитих губ текла кров. Обертаючи випнутими очами, Степанко кров’ю плював в особу брата, але той відвертав убік голову, показуючи голену жилаву шию, і так само розмірено, мовчачи кидав шорстку долоню на розпухлі щоки Степанка…Виждавши час, розняв їх сам Яків Олексійович. Максим, всі так само посміхаючись, підняв із землі недороблену ложку, сіл біля вікна, Степанко витер рукавом окровяненные губи, надяг шапку й вийшов, тихенько причинивши за собою двері. — Йому це на користь… Пущай за борозну не залазить, а то він незабаром і до батька добереться! — заговорив Максим.Яків Олексійович задумливо м’яв бороду, супився, поглядаючи на мокре від сліз особа баби. x x xнаутро Максим першим затіяв розмову. — Підеш у Раду жалиться? — запитав він Степанка. — Піду! — А по^ — сімейному це буде?Степанко глянув на посірілу особу Максимовой дружини, на матір, що втирала очі завісою, і промовчав. Про себе вирішив знести образу, мовчати.Із цього дня надовго лягла в будинку нудотна тиша. Баби говорили пошепки. Яків Олексійович, похмурий, як листопадовий світанок, мовчав, Максим, винувато посміхаючись, заговорював зі Степанком: — Ти, братуха, не всяку лику в рядок. Мало чого не буває в сім’ї… А все це через твій комсомол! Кинь ти його до чортової матері! Жили без нього, та й тепер проживемо. Яка тобі нестаток пертися туди? Батькові геть сусіди в очі лізуть: “Що ж, мол, Степанко — Те ваш у комсомолисты подався?” А старому ить совісно… Знову ж женитися тобі, яка дівка без вінця піде? Хлюстанку брати?Степанко відмовчувався, ішов на баз. По вечорах ішов на площу, у клуб. Під хрипенье попівської фісгармонії думав невеселі думки.А на станицю напористо перла весна. На дівочих щоках з’явилися ластовиння, на вербах — бруньки. По вулицях отзвенело весняне повіддя. Непримітно куди пішов сніг, під сонячним пригревом димілася, танула в синявому бірюзовий степ. У степових ярах, у байраках, уздовж укосів ще лежав сніг, споганюючи землю своєї несвіжої, излапанной вітрами білизною, а по взгір’ях, по кошлатих буграх уже взбрыкивали вівці, статечно походжали корови, і зелені щіпки трави, пробиваючись крізь торішню бляклу старюку, пахнули одурманивающе й ніжно.Орат

и виїхали в середині березня. Яків Олексійович заметушився раніше всіх. З масниці почав підсипати бикам кукурудзу, кормил ситно, по — хазяйськи.Сонце ще не випило із землі жирного заходу весняної прілі, а Яків Олексійович уже споряджав синів, і в четвер, ледве розвидніло, виїхали в степ. Степанко поганяв биків, Максим ходив за плугом. Два дні жили в степу за вісім верст від будинку. По ночах давили морози, трава обростала інеєм, земля, скована ледозвоном, відходила тільки до полудня, і дві пари биків, пройшовши два — три загони, ставали на постав, над мокрими спинами клубами пінилася пара, боки важко здіймали. Максим, очищаючи із чобіт налиплий бруд, косився на батька, хрипів застудженим голосом: — Ти, батя, сроду так… Ну, рази це оранка? Це каліцтво, а не робота? Худобину поріжемо начисто… Ти подивися навкруги: окромя нас, оре хоч одна душа?Яків Олексійович паличкою скріб лемеши, гундосив: — Рання пташинка носик очищає, а пізня вічка протирає. Так — Те говорять старі люди, а ти, молодий, розумій! — Яка там пташечка! — кип’ятиться Максим. Вона, ця сама пташечка, будь вона тричі анафема, не сіяє, не жне й не оре в таковскую погоду, так, батя… Так що там… Кхе — Кхе… Кхе!.. — Ну, відпочили, торкай, синок, з богом! — Чого там торкай, ліворуч навкруги — і марш додому! — Торкай, Степан!Степанко гарапником витягав відразу обох борозденных. Плуг, немов прилипаючи до землі, скрипів, судорожно подрагивал і повз, ліниво відвалюючи тонкі шари бруду. x x xс того дня, як став Степанко комсомольцем, відпала від нього сім’я. Цуралися й цуралися, немов заразного. Яків Олексійович відкрито говорив: — Тепер, Степан, не буде колишнього ладу. Ти нам навроде як чужий став… Богові не молишся, постів не дотримуєш, панотець із молитвою приходив, так ти й під святий хрест не підійшов… Хіба ж ця справа? Знову ж господарство, — при тобі слово зайве побоюєшся сказати… Раз вуж завелася в дереві червоточина — гинути йому, у потерть перевершить, коли вчасно не вилікувати. А лікувати треба строго, хвору гілку рубати, не жалеючи… У Писанні й те сказано. — Мені з будинку идтить нікуди, — відповідав Степанко. На цей рік на службу піду, от і розв’яжу вам руки. — З житла ми тебе не виганяємо, але поведенье своє кинь! Нема чого тобі по собраньям шлятися, на губах ще не обсохнуло, а ти туди ж, рот роззявляєш. Люди в очі мені сміються через тебе, поганця.Старий, розмовляючи зі Степанком, багровів, тільки — но стримував хвилювання, а Степанко, дивлячись у холодні отцовы ока, на тверді по — звіриному злами губ, згадував докори хлопців — комсомольців: “Приборкай батька, Степанко. Адже він розоряє бідноту, скуповуючи під весну за безцінь сільськогосподарські знаряддя. Соромно!”И Степанко, згадуючи, дійсно червонів від пекучого сорому, почував, що в серце немає вже ні колишньої кревної любові, ні жалості до цього нещадного б’ю — до людини, що зветься його батьком.Начебто кам’яною глухою стіною відгородилася від Степанка сім’я. Не перелізти цю стіну, не достукатися.Відчуження поступово переходило в маленьку спочатку злість, а злість перемінила ненависть. За обідом, випадково піднявши ока, зустрічав Степанко льодисті очі Максима, перекладав погляд на батька й бачив, як під сумчастими століттями Якова Олексійовича загоряються злісні вогники, у руці починає тремтіти ложка. Навіть мати й та стала дивитися на Степанка байдужим, незрячим поглядом. Шматок застрявав у хлопця в горлі, непрошені сльози палили ока, валом вставало глухе ридання. Скрепясь, нашвидку дообедывал і йшов з будинку.По ночах часто Степанку снився той самий сон: начебто ховають його десь у степу, під піщаним увалом. Навкруги незнайомі, чужі люди, на увалі ростуть сухобылый бур’ян і остролистый зміїний лук. Чітко, як наяву, бачив Степанко кожну гілочку, кожний листик.Потім у яму кидали його, Степкино, мертве тіло й сипали лопатами глину. Один холодний важкий кому падає на груди, за ним інший, третій… Степанко просипався, ляскаючи зубами, зі стиснутими грудьми, і, уже прокинувшись, дихав глибокими частими подихами, немов йому не вистачало повітря. x x xна час скінчилися польові роботи. Степ пустував без людей, лише на городах маячили кольорові хустки бабів. По вечорах станиця, любовно перевита сутінками, дрімала на висохлих земляних грудях, розметавши по окраїнах зелені коси садів. Передзвони гармошок подовгу бродили за станицею, там, де урубом кінчається степ і починається пухка синь неба. Підходив косовицю. Трава вимахнула в пояс людині. На остреньких голівках пирію стали підсихати ості, жовтіли й жолобилися листки, наливалася