povnij zmist chekayuchi vecheri averchenko a t - Шкільний Всесвіт

Обертаючи свої втомлені погляди до сходу мого життя, я бачу яскравіше всього себе — крихітної дитини із блідим серйозним личком і боязким тихим голоском — за бесідою з гістьми, що прийшли до батьків.

Бесіда ця була дуже коротка, але залишала вона по собі враження сухого сумовитого самуму, що мертвіє все живе. Великий, широкий гість із твердими руками й твердої, що пахне тютюном бородою нерозумно тикався з кута в кут в істеричному очікуванні вечері й, вичерпавши всі мотиви в ледачій бесіді з батьком і матір’ю, нарешті обертав свої нудьгуючі погляди на мене…

— Ну — З, парубок, — з недбалою розв’язністю запитував він. — Як ми живемо?

Перший час я ставився до такого питання дуже серйозно… Мені здавалося, що якщо такий великий гість задає це питання — виходить, йому моя відповідь дуже для чогось потрібний.

И я, подумавши якийсь час, щоб поінформувати гостя як можна точніше про свої справи, чемно відповідав:

— Нічого собі, дякую вам. Живу собі помаленьку.

— Так — З, з. Це добре. А ти не пустуєш?

Потрібно бути більшими дурнями, щоб чекати на таке питання позитивної відповіді. Звичайно, я відповідав негативно:

— Ні, не пустую.

— Тэк — З, з. Ну, молодець.

Постоявши треба мною мінуту в тупому роздумі (що б ще запитати?), він повертався до батьків і починав говорити, намагаючись засипати всякої дрянью широкий яр, що відокремлює його від вечері:

— А він у вас зовсім чоловіки!

— Так, росте так, що прямо й непомітно. Адже йому вже дев’ятий рік.

— Що ви говорите?! — викликував гість із таким здивуванням, начебто б він довідався, що мені вісімдесят років, — От вуж ніяк не припускав!

— Так, так, представте.

Перший час моєму самолюбству дуже лестило, що всі обертали таку пропасну увагу на мене, але незабаром я зрозумів цю нехитру механіку, диктуемую законами гостинності: батьки дуже боялися, щоб гості чекаючи вечері не нудьгували, а гості, у свою чергу, ніяк не хотіли показати, що вони прийшли тільки заради вечері й що їм мій вік та і я сам так само цікаві, як торішній сніг. І все — таки після першого гостя переді мною — скромно забились у темний куточок за роялем — виростав інший гість із худими вузлуватими руками й неголеною щетиною на щоках (ці особливості гостей насамперед запам’ятовувалися мною завдяки численним фальшивим поцілункам і обіймам): — А, ви отут, парубок. Ну що — мрієш всі? — Ні, — робко шепотів я. — Так… сиджу. — Так… сидиш?! Ха — Ха! Це дуже мило! Він «так сидить». Ну, сиди. Маму любиш? — Люблю… — Правильно. Він робив рух, щоб відійти від мене, але відразу згадавши, що до бажаної вечері добрих десять мінут, — розгойдавшись на довгих ногах, томливо запитував: — Ну, як наші справи? — Нічого собі, спасибі. — Учишся? — Учуся. Він скучающе відходив від мене, але ледь особа його поверталося до батьків — воно доконано перетворювало: захват був написаний на цій особі… — Прямо чудовий хлопчик! Я запитую: учишся? А він, представте: учуся, — говорить. Скільки йому? — Дев’ятий. Інші гості теж повертали до мене нудьгуючі особи, і розмова починала жевріти, чадити й диміти, як погане багаття із сирих гілок. — Невже дев’ятий? А я думав — сім. — Час — Те як іде! — И не говорите! Тільки позаторік був сьомий рік, а тепер уже дев’ятий. Він говорив це, а в той же час одне вухо його насторожено піднімало, як у кішки, що почула царапанье пацюка під підлогою: у сусідній кімнаті, накриваючи на стіл, брязнули ножем об тарілку. — Діти дуже швидко ростуть. — Так, він тому такий і худенький. Це від росту. — Виростеш — великий будеш, — зауважує рудий гість, просуваючись ближче до дверей, що ведуть у їдальню. Виходить покоївка, шепотить щось матері; усі здригаються, як від електричного струму, але в силу законів гостинності не показують виду, що готові зірватися й побігти в їдальню. Навпаки, у всіх простодушні особи, і гра в спокій досягає апогеїв: — Ви його в гімназію думаєте або в реальне? — Не знаю ще… Реальне, я думаю, краще. — ПРО, безумовно! Реальне — це така принадність. Якщо ви хочете його щастя, я дозволю дати вам така рада… — Подаруйте, добродії, закусити, — лунає голос батька з їдальні. І от — жах! — рада, від якого залежить все моє щастя, так і не дається доброзичливим гостем. Він підскакує, нібито крісло їм вистрілило, але зараз же спохвачується й говорить: — Ну навіщо це, право! Таке занепокоєння вам, їй — богу. На всіх особах начебто відбивається невидиме сонце; усі потирають руки, усе переминаються з ноги на ногу, з тугою даючи дорогу дамам, яких вони в глибині душі готові сшибить ударом кулака й, перестрибнувши через них, на крилах вітру помчатися в їдальню; у всіх особи, мимо волі, розтягуються в таку широку посмішку, що губи входять у береги тільки після першого шматка відправленої в рот сьомги… Подумати тільки, що все це, всі ці невловимі для грубого ока штрихи я помітив у дитинстві, тільки в моєму ніжному сприйнятливому дитинстві, коли всі так важливо, так значно. Тепер спостережливість огрубіла, і все, що здавалося раніше гідним пильної уваги, — тепер зробилося звичайним, ординарним. Чиста, ніжна плівка, на якій раніше відбивався кожний волосок, так исцарапалась за ці десятки років, так огрубіла, забруднилася, що тільки грубе помело здатне залишити на цій плівці помітний чутливий слід. От дивно: чому, пак, це я згадав зараз все розказане вище… Що змусило мене з курної імли забутого витягтися маленького тихого хлопчика з худим блідим личком, витягтися всіх цих чорних і рудих гостей з колючими бородами й широкими твердими руками — всіх цих більших, нудьгуючих людей, які, тупо вп’явшись на мене, запитували в тужливому очікуванні заповітної вечері: — Ну, як ми живемо? Чому я все це згадав? Ах, так! Справа от у чому: зараз я коштую — велика доросла людина — перед маленьким хлопчиком, сином хазяїна будинку, і запитую його, погойдуючись на ледачих ногах: — Ну, як ми живемо? З дорослими в мене розмови всі вичерпані, вечеря буде тільки через півгодини, а чекати на нього так тужливо… — Маму свою любиш?..

Додав: