povnij zmist ce mi gospodi gorobciv k d 1 7 - Шкільний Всесвіт

Луце жъ би потяту быти,неже полонену быти”Слово об полицю Игореве”{Краще бути убиту від мечів, чим від рук поганих полонену (Поетичне перекладання Н. А. Заболотского)} ГЛАВА Перваянемец був ростом урівень із Сергієм. Його колючі поросячьи ока моторно обежали високу ставну фігуру радянського військовополоненого й затрималися на зірці ременя — Официр? Актив официр? — здивовано вп’явся він у перенісся Сергія. — Лейтенант. . — Зо? Їх аух лейтнант! {От як? Я теж лейтенант!(ньому.)} — Ну й чорт із тобою! — озлився Сергій. — Вас? — Што ви хофорийт? — допоміг перекладач. — Говорю, нехай їсти дадуть. . за три дні ніколи було разу пожерти. ….Клинский скляний завод був зруйнований повністю. Сліди недавнього вибуху, як би кровоточачи, тихо струмили чад згаслої пожежі. У порваних балках поверхових перекриттів чітко застрявала гучна луна кроків німців, що йдуть у ногу. Один з них ніс автомат у руках В іншого він просто бовтався на животі. — Хальт! — застудженим голосом прохрипів німець.Сергій зупинився у великого розбитого вікна, що виходить у місто. У вікно він бачив, як на площі, у пам’ятника Леніну, стрибали німецькі солдати, намагаючись зігрітися На протягненій руці Ілліча розгойдувалося велике цебро зі стекаемой з нього якийсь жидкостьюконвоирам Сергія ніяк не вдавалося прикурити Протяг моментально зривав пучочек жовтого полум’я із запальнички, скорчені від листопадового морозу пальці відмовлялися служити. — Комт, менш! {Ідемо, людина}Пройшовши ще кілька зруйнованих цехів, Сергій опинився перед похмурим спуском у котельню.”От вони де хочуть мене…” — подумав він і, увібравши голову в плечі, початків спускатися по сходам, навіщо — те подумки вважаючи сходи.Розлюченими осінніми мухами кружлялися в голові думки. Одна іншої не давали засиджуватися, штовхалися, змішувалися, зникали й моментально роїлися знову.”Я буду лежати мертвий, а вони прикурять… А де політрук Гриша?.. Цілих шість років не бачив матір!.. Це одинадцята? Ні, тринадцята… якщо переступлю — живий…” — Нах линкс! {Ліворуч!}Сергій загорнув за виступ величезної печі. Звідкись із глибини кромішньої тьми чулися голоси, стогони, лайка.”Наші?” — зачудувався Сергій. І зараз же піймав себе на думці, що він обрадуваний, як хлопчисько, не тим, що почув рідну мову, а тому, що вже знав: залишився живий, що сьогодні його не застрелять ці два німці…Привыкнув, ока розрізнили купу тіл на цементній підлозі. Місця було багато, але холод жал людей у купу, і кожний прагнув залізти в середину. Тільки тяжкопоранені поодинці лежали в різних місцях котельні, безформними горбками височіючи в напівтемряві. — Ждане — Е — Е! І — лаи — І… не дайте — е по — мере — е — еть!.. Про — Про — Й, про — про — ох, а — а — ай! — тягуче скаржився хтось, голосом, повним смертельної туги. — А — Рищи — І! Про — Ох, дороги — ия — а… один глоточек води — і… хоч а — пельку — в… і — имаи — і! — Прийми, говорять тобі, ноги, сволота, ну! — Агов, кому сухар за закурку?.. — …і до одного посік, значить… от удвох ми тільки й того… без рук… потрапили до “нього”… — Хто взяв отут намет? — У кров ісус мати!.. — Земляк, залиш разок потягнути, а?Різнорідні звуки народжувалися й сумирно вмирали під похмурими зводами підвалу, наповнюючи сире смердюче повітря неструнким, неумолчным гамором.Сергій, постоявши ще мінуту, повільно направився до купи вугілля й, акуратно підстеливши підлоги шинелі, сіл на великий шматок антрациту. Хвилювання перших мінут якось непомітно вляглося. На зміну з’явилося широке й тупе почуття байдужості до всьому так голодне посмоктування під ложечкою. У кишені галіфе Сергій намацала крихти махорки й, обережно стряхнувши його вміст у руку, загорнув товсту незграбну цигарку.” Ну — З, товариш Багать, давайте прилучатися до нового життя!” — зі смутною іронією подумав він, глибоко затягаючись терпким димом. Але зосередитися не вдавалося. Розрізнені, самотні осколки думок сковзали в пам’яті й, легко зробивши коло, затримувалися, преграждаемые однієї й настирливою думкою: чому він, Сергій, що бравірував на фронті своєю незворушністю під мінами німців, що ніколи не думав про можливість смерті, сьогодні раптом так гостро злякався за своє життя? Так ще в якому стані! Полонений… коли бажаним результатом усього, здавалося б, повинна з’явитися смерть… Чи не однаково, яка смерть, яким руслом вона ввірветься в душу, мозок, серце… Смерть є смерть!”Виходить, просто злякався?!”У пам’яті чітко встав недавній фронтовий випадок. Рота Сергія займала багате село недалеко від Клина. Знали, що спереду, у невеликому лісочк у, засіли німецькі автоматники, готовлячи настання. Їм організовували зустріч. Підходи до села були густо заміновані, десять дээсовских кулеметів причаїлися на невеликій галявині, імовірному місці атаки. Чекали.Щодня німці обстрілювали село. З несамовитим виттям міни тупо рили вулицю й городи колгоспників, наганяючи жах на старих і жінок.Один раз сонячним жовтневим ранком Сергій і політрук Сашко Жариков верталися зі штабу батальйону. — Без трьох мінут дев’ять, — глянув на годинники політрук, — фрицы й францы допивають кава. У дев’ять нуль — нулів почнеться минопускание по нашій вотчині…Майже в ту ж мінуту тиша ранку порушився диким виттям хв. — Иююю — В — Юю… Гахх! Гахх! Юю — уу — Юю… — Мабуть, укриємося, лейтенант?Перестрибнувши тин, зайшли в невеликий сад. Під крислатою грушею, у давно занедбаному льосі, сидів ротний писар і становив стройову записку. Одна за іншою дві міни залетіли в сад. — Бац, телеграми! — викликнув писар, нахиляючись, до підлоги льоху. Те ж саме, якось мимоволі, проробили Сергій і політрук. — Грішно, комісар, кланятися кожній німецькій міні, — пожартував Сергій.Піднявшись, вони відійшли кілька кроків від ями, домовившись: по черзі одному падати, а іншому стояти при розривах хв. — Потренируем нервишки, а? — Июю — В — Ю! — раптом занадто близько завило в повітрі.Політрук повільно присів на коліна. Сергій, замруживши ока, залишився стояти. Сухий обвальний вибух величезними долонями вдарив у вуха. Щось із силою рвонуло за підлоги плаща Сергія, крихти недавно замерзлої землі боляче бризнули йому в особу. Відкривши ока, Сергій побачив плаваючі в повітрі білі листки зошита. Колишучись і описуючи спіралі, вони повільно сідали на сиву від паморозі траву, як сідають змучені польотом голуби. Із самої верхньої гілки груші безформною гірляндою звисали якісь синювато — рожеві нитки. Важкі бордові краплі, повільно стікали з них. — Мина залетіла в яму, — проговорив Сергій, — писар убитий, — указав він політрукові очами на галузі груші…По вулиці йшли повільно, не обертаючи вже уваги на ревіння й розриви хв. — А в тебе підлоги адже немає в плаща, лейтенант! — зачудувався політрук. — Так — Так, — абстрактно відповів Сергій, зайнятий своїми думками. Він думав про смерть і тоді ж зрозумів, що, по суті, не боїться її, тільки… тільки вмерти хотілося красиво!Спливли й інші бойові моменти. І в жодному з них Сергій не відшукав і тіні натяку на сьогоднішнє своє поводження.”Що ж, я молодий і хочу жити. Виходить, хочу ще боротися!” — вирішив він, сидячи на купі вугілля…Нескончаемо довго текла перша ніч полону. Тільки до ранку задрімав Сергій, уткнув ніс у комір шинелі. Розбудили його раптом, що піднявся шум, і рухи серед полонених. — Німці бомбити йдуть! — крикнув хтось у далекому куті. — Ховай, братва, що в кого є!..Нічого не розуміючи, Сергій удивлявся в бліду смужку світла, що йде від сходів. Там стояла група німців, видимо, що тільки що прийшли й жваві разговаривающих з вартовими. Всі вони, якось разом повернувшись, направилися до полоненого. Гострі смуги світла від ручних ліхтарів застрибали по сірим, безглуздим від розпущених хлястиків шинелям, пілоткам, шапкам. — Комагерр! {До мене!} — заричав рослий фашист, схопивши за плече Сергія. — Мантиль ап! Ап, шнелль! {Шинель знімай! Знімай, швидше!}Сергій зняв шинель. Квапливо німець облапав його кишені. Раптом його рука, здригнувшись, завмерла на грудній кишені гімнастерки. — Вас ист дас? ПРО, гут, прима! {Що таке? ПРО, добре, красиво!} — осклабился він, розглядаючи масивний срібний портсигар. Це був подарунок від друзів до дня двадцятиліття Сергія. Вигадливий вензель із ініціалів хазяїна розпластався на кришці. На внутрішній її стороні були вигравірувані в жарт слова: “Пора свої мати”. Поглиблення цих букв було залито чорною масою, і бравший цигарку з портсигара неодмінно прочитував це повчання.Сергій смутним поглядом простежив, як портсигар потонув у кишені зелених замизканих штанів. — Це ж пам’ять! — Вас бамат? — Пам’ять, знаєш, худобина?!У напівтемряві німець бачив, як особа військовополоненого покрилося крейдовим нальотом, і, рвонувши пістолет, зі страшною силою опустив його на скроню Сергія… ГЛАВА Втораядекабрь 1941 року був надзвичайно сніжним і морозним. По широкому шосе від Солнечногорска на Клин і далі на Волоколамск нескінченним потоком тік транспорт відступаючих від Москви німців.Повзли танки, знаряддя, брички, кухні, сани.Повзли обморожені німці, напяливая на себе все, що попадалося під руку з одягу в хаті колгоспника.Ішли солдати, накинувши на плечі дитячі ковдри й надяг

ши поверх черевиків постоли.Ішли єфрейтори в спідницях і сарафанах під шинелями, укутавши онучами голови.Ішли офіцери з муфтами в руках, покриті хто перським килимом, хто дорогим манто.Ішли розлючені на бездоріжжя, на російську зиму, на радянські літаки, що штурмують загачені дороги. А злість зганяла на голодних, хворих, змучених людях… У ці дні німці не били полонених. Тільки вбивали!Убивали за піднятий недокурок на дорозі.Убивали, щоб відразу стягнути з мертвого шапку й валянки.Убивали за голодне пошатывание в ладі на етапі.Убивали за стогін від нестерпного болю в ранах.Убивали заради спортивного інтересу, і стріляли не парами й п’ятірками, а більшими етапними групами, цілими сотнями — з кулеметів і пістолетів — автоматів! Важко було заблудитися німецькому солдатові, що вертається з околишнього села на тракт із украденою куркою під пахвою. Шлях відступу його однокашників позначений страшними покажчиками. Стриженого голови, голі ноги й руки лісом стирчать зі снігу по сторонах доріг. Ішли ці люди до місця катувань і борошн — таборам військовополонених, так не дійшли, полягли на шляху в м’якій постелі рідної країни — у снігу, і мовчазно й грізно шлють прокльону вбивцям, висунувши з — під снігу руки, немов заповідаючи мстити, мстити, мстити!…..Сергій відкрив очі й зустрівся ними з волосяною рудою брилою, що звисає до його підборіддя.”Де це я?” — подумав він.Раптом щетина заворушилася, і м’який гортанний голос змусив його ширше відкрити опухлі віка. “Так це ж борода!” — зрадів він, зустрівшись із ледве глузливим поглядом її власника. — Эх ти, милий людина, гарячий, нема чого сказати! Чай, забув, де ти? — гурчав бородань, нахиляючись над Сергієм. — Портсигар пошкодував… великий важливість! Убити германець ить міг тебе, от воно як…Голос бороданя нагадав щось знайоме, і, силкуючись пригадати, де він його чув, Сергій закрив очі. — Полежи, я сходжу подивлюся — сніг чи станув. Поп’єш водички…”Так Горький так говорив! У кінокартині “Ленін в 1918 році”, — згадав Сергій. — Як кличуть — те тебе, мила людина? — подаючи Сергію консервну банку зі снігом, що напівстанув, запитував бородань. — Серегой, стало бути… — Ну, добрі, а мене Хведором, милий людина, Никифорычем, значить… Ярославський я, з Данилова, може, чув?Решта дня й ніч Сергій провела в розмовах з Никифорычем. Задушевна простота й грубувата пестливість його рад і моралей змусили Сергія перейнятися до старого почуттям глибокої приязні, майже любові. Сергій усвідомлював, що Никифорыч незмірно практичнее, досвідченіше його; міцніше стоїть на землі ледве кривими мускулистими ногами, багато чого бачив і знає й багато чого має “собі на розумі”. Не зачудувався тому Сергій, коли Никифорыч, підтаскавши речовий мішок, довго рився в білизні, онучах, старих рукавицях, поки не знайшов білу баночку з якоюсь маззю. — Допомагає, слышь, міцно при побоях, — пояснив він, зачерпнувши чорним мізинцем солідну дозу зілля. Сергій не заперечував. “Виходить, вірно, допомагає при побоях”, — вирішив він і дав Никифорычу вимазати розбиту скроню, що здулася. Коли Сергій відмовився від запропонованого сухаря, Никифорыч раптом урезонив його: — Ти, милий людина, бери і їли. Приказую тобі… — А помовчавши, додав — Допомагати будемо один одному. Це добре, слышь…На другий день раннім ранком всіх полонених вигнали з котельні у двір заводу. Побудовані по п’яти, тихо рушили по Волоколамському тракті, оточені сильним конвоєм. Сергій і Никифорыч ішли в першій п’ятірці. Колючий, пронизуючий вітер дул в особу, змушував у грудку стискуватися змарніле тіло. — Лос! Лос! {Давай! Давай!} — квапили конвойні, намагаючись прискорити процесію. Не встигли відійти й трьох кілометрів від міста, як позаду почали лунати квапливі удари пострілів — те німці пристрілювали відстаючих поранених. Убитих відтягали метрів на п’ять убік від дороги. У Сергія тупо й безперестану боліло стегно, уражене осколком… Контужена ліва частина особи часто посмикувалася дикою гримасою. З кожним кроком біль у стегні все підсилювалася. — Тримайся міцніше, Серг, не те вб’ють! — порадив Никифорыч. — Є в мене три сухарі, підкріпимося малість, — продовжував він, незворушно крокуючи вперед.Ніж далі йшли, тим більше ставало вбитих. Не можна відстати від своєї п’ятірки. На місце вибулі відразу ставав хто — небудь іншої, місце губилося, а вышли на один крок з ладу негайно скошувала куля конвоїра. Люди йшли мовчачи, дико блукаючи безглуздими поглядами по засніжених полях із плямами, що чорніють на них, лісів. — Братики, ну як жа оправитися? — з