povnij zmist bridke kachenya andersen g - Шкільний Всесвіт

Добре було за містом! Стояло літо. Золотилося жито, зеленів овес, сіно було сметано в стоги; по зеленому лузі расхаживал довгоногий лелека й бовтав по — египетски — цій мові він вивчився в матері. За полями й лугами тяглися більші ліси, а в лісах були глибокі озера. Так, добре було за містом!

Прямо на сонечку лежала стара садиба, оточена глибокими канавами з водою; від стін будинку до самої води ріс лопух, так такий великий, що маленькі дітлахи могли стояти під самими великими листами на весь зріст. У хащі лопуха було глухо й дико, як у самому густому лісі, і от там — те сиділа на яйцях утоку. Вона повинна була виводити каченяти, і їй це порядком набридло, тому що сиділа вона вже давно і її рідко відвідували — іншим качкам більше подобалося плавати по канавах, чим сидіти в лопухах так крякати з нею.

Нарешті яєчні шкарлупки затріщали.

— Пип! Пип! — запищало усередині.

Всі яєчні жовтки ожили й висунули голівки.

— Кряк! Кряк! — сказала утоку.

Каченята швидко видерлися зі шкарлупи й стали озиратися навкруги під зеленими лопушинами; мати не заважала їм — зелений колір корисний для очей.

— Ах, як великий мир! — сказали каченята.

Ще б! Отут було куди просторіше, ніж у шкарлупі.

— Уж чи не думаєте ви, що отут і увесь світ? — сказала мати. — Яке там! Він тягнеться далеко, туди, за сад, у поле, але там я отроду не бувала!.. Ну що, всі ви отут? — И вона встала. — Ах ні, не все. Найбільше яйце целехонько! Так коли ж цьому буде кінець! Я незабаром зовсім втрачу терпіння.

И вона сіла знову.

— Ну, як справи? — запитала стара качка, що прийшла неї відвідати.

— Так от з одним яйцем ніяк не попораюся, — сказала молода качка. — Усе не лопається. Зате подивися — ка на крихіток! Просто принадність! Всі, як один, — у батька.

— Ану ж бо покажи мені яйце, що не лопається, — сказала стара качка. — Напевно це индюшечье яйце. От точно так само й мене один раз провели. Ну й було ж мені із цими индюшатами турбот, скажу я тобі! Ніяк не могла заманити їх у воду. Уже я й крякала, і штовхала — не йдуть, та й годі! Ну — ка, покажи яйце. Так і є! Индюшечье! Кинь його так ступай учи дитинок плавати!

— Посиджу вуж ще! — сказала молода качка. — Стільки сиділа, що можна й ще посидіти.

— Як завгодно! — сказала стара качка й пішла.

Нарешті лопнуло й велике яйце.

— Пип! Пип! — пропищало пташеня й вивалився з яйця.

Але який же він був великий і бридкий!

Утоку оглянула його.

— Жахливо великий! — сказала вона. — И зовсім не схожий на інших! Уже не индюшонок чи це, справді? Ну так у воді — те він у мене побуває, силоміць так зажену!

На інший день погода стояла чудесна, зелений лопух був залитий сонцем. Утоку із всею своею родиною відправилася до канави. Бултых! — і вона опинилася у воді.

— Кряк! Кряк! — покликала вона, і каченята один за іншим теж побултыхались у воду. Спочатку вода покрила їх з головою, але вони зараз же зринули й відмінно поплили вперед. Лапки в них так і працювали, і навіть некрасиве сіре каченя не відставало від інших.

— Який же це индюшонок? — сказала утоку. — Геть як славно гребе лапками! І як прямо тримається! Ні, мій він, мій родненький… Так він зовсім і не дурний, як подивишся на нього гарненько. Ну, жваво, жваво за мною! Зараз я введу вас у суспільство, представлю вас на пташиному дворі. Тільки тримаєтеся до мене ближче, щоб хто — небудь не наступив на вас, так бережіться кішок!

Незабаром добралися й до пташиного двору. Панотця! Що отут був за шум! Два качиних сімейства билися через одну голівку вугра, а скінчилося тим, що голівка дісталася кішці.

— От бачите, як буває на світі! — сказала утоку й облизнула язичком дзьоб — вона й сама була не ладь покуштувати угриной голівки. — Ну — ну, ворушите лапками! — сказала вона каченятам. — Крекніть і поклонитеся геть тій старій качці! Вона тут знатніше всіх. Вона іспанської породи й тому така жирна. Бачите, у неї на лапці червоний шматок. Як красиво! Це вища відмінність, якого тільки може вдостоїтися утоку. Це значить, що її не хочуть втратити, — по цьому шматку її довідаються й люди й тварини. Ну, жваво! Так не тримаєте лапки всередину! Виховане каченя повинен вивертати лапки назовні, як батько й мати. От так! Дивитеся! Тепер нахилите голову й скажіть: “Кряк!”

Так вони й зробили. Але інші качки оглянули їх і сказали голосно:

— Ну от, ще ціла орава! Начебто ми мало було? А один^ — те який потворний! Уже його — те ми не потерпимо!

И зараз же одна качка підлетіла й клюнула його в потилицю.

— Залишіть його! — сказала качка — мати. — Адже він вам нічого не зробив!

— Покладемо, але він такий великий і дивний! — відповіла чужа качка. — Йому треба задати гарненько.

— Славні в тебе дитинки! — сказала стара качка із червоним шматком на лапі. — Всі славні, от тільки один… Цей не вдався! Добре б його переробити!

— Це ніяк неможливо, ваша милість! — відповіла уткамать. — Він некрасивий, але в нього добре серце. А плаває він не гірше, смію навіть сказати

— краще інших. Я думаю, згодом він вирівняється й стане поменше. Він занадто довго пролежав у яйці, того й не зовсім удався. — И вона почухала в нього в потилиці й огладила перинки. — До того ж він селезень, а селезневі краса не так вуж потрібна. Я думаю, він зміцніє й проб’є собі дорогу.

— Інші каченята дуже, дуже милі! — сказала стара качка. — Ну, будьте як будинку, а знайдете угриную голівку, можете принести її мені.

От каченята й улаштувалися як будинку. Тільки бідного каченяти, що вилупився пізніше всіх і був такий потворний, клювали, штовхали й дражнили рішуче все — і качки й кури.

— Боляче великий! — говорили вони.

А індійський півень, що народився зі шпорами на ногах і тому уявляв себе імператором, надувся й, немов корабель на всіх вітрилах, підлетів до каченяти, подивився на нього й сердито залопотав; гребінець у нього так і налився кров’ю.

Бєдний каченя просто не знало, що йому робити, куди подітися. І треба ж йому було вродитися таким потворним, що весь пташиний двір сміється над ним!..

Так пройшов перший день, а потім пішло ще гірше. Усі гнали бідного каченяти, навіть брати й сестри сердито говорили йому: “Хоч би кішка потягла тебе, нестерпний виродок!” А мати додавала: “Ока б на тебе не дивилися!” Качки щипали його, кури клювали, а дівчина, що давала птахам корм, штовхала ногою.

Не витримало каченя, перебіг двір — і через огорожу! Маленькі пташки злякано спурхнули з кущів.

“Це тому, що я такий потворний!” — подумало каченя, закрив очі й пустився далі. Біг — Біг, поки не опинився в болоті, де жили дикі качки. Втомлен і сумний, пролежав він отут всю ніч.

Ранком дикі качки піднялися із гнізд і побачили нового товариша.

— Це що за птах? — запитали вони.

Каченя вертілося й кланялося в усі сторони, як умів.

— Ну й страховиська ти! — сказали дикі качки. — Втім, нам однаково, тільки не думай поріднитися з нами.

Бедняжка! Де вже йому було думати про цьому! Тільки б дозволили йому посидіти в очеретах так попито болотної водицы.

Два дні провів він у болоті. На третій день з’явилися два диких гусаки. Вони лише недавно вилупилися з яєць і тому дуже величалися.

— Слухай, дружище! — сказали вони. — Ти такий виродок, що, право, подобаєшся нам! Хочеш літати з нами й бути вільним птахом? Тут поблизу є інше болото, там живуть гарненькі дикі гусаки — панянки. Вони вміють говорити: ” Га — Га — Га!” Ти такий виродок, що, чого доброго, будеш мати в них успіх.

Пиф! Паф! — пролунало раптом над болотом, і обидва гусаки намертво впали в очерети; вода почервонилася їхньою кров’ю. Пиф! Паф! — пролунало знову, і з очеретів піднялася ціла зграя диких гусаків. Пішла пальба. Мисливці оточили болото з усіх боків; деякі засіли навіть у навислим над болотом галузях дерев. Блакитний дим хмарами огортав дерева й стелився над водою. По болоту бігали мисливські собаки — шлеп! шлеп! Очерет і очерет так і гойдалися зі сторони убік. Бідне каченя було ні живе ні мертвий від страху. Він хотів було сховати голову під крило, як раптом прямо перед ним опинився мисливський собака з висунутою мовою й блискаючими злими очами. Вона сунулася пащею до каченяти, ощирила гострі зуби й — шлеп! Шлеп! — побігла далі.

“Не торкнула, — подумало каченя й відсапався. — Уж видно, такий я потворний, що навіть собаці огидно вкусити мене!”

И він причаївся в очеретах. Над головою його раз у раз свистів дріб, лунали постріли.

Пальба стихла тільки до вечора, але каченя довго ще боялося поворухнутися. Лише через кілька годин він насмілився встати, оглянувся й пустився бігти далі по полях і лугам. Дул такий сильний вітер, що каченя ледве могло рухатися.

До ночі добіг він до бідної хатинки. Хатинка до того постаріла, що готово була впасти, так не знала, на який бік, тому й трималася. Вітер так і підхоплював каченя — доводилося впиратися в землю хвостом. А вітер всі крепчал. Отут каченя помітило, що двері хатинки зіскочили з однієї петлі й висять так криво, що можна вільно прослизнути через щілину в хатинку. Так він і зробив.

У хатинці жила баба з котом і куркою. Кота вона кликала сыночком; він умів вигинати спину, муркотати й навіть пускати іскри, якщо погладити його проти вовни. У курки були маленькі, коротенькі ніжки, тому її й прозвали Куцоніжкою; вона прилежно несла яйця, і бабуся любила її, як дочку.

Ранком чужого каченяти помітили. Кіт замуркотав, курка заклохтала.

— Що там? — запитала бабуся, огляділася навкруги й помітила каченя, але по сліпоті прийняла його за жирну качку, що відбилася від будинку.

— От так знахідка! — сказала бабуся. — Тепер у мене будуть качині яйця, якщо тільки це не селезень. Ну, так побачимо, випробуємо!

И каченяти прийняли на випробування. Але пройшло тижня три, а яєць усе не було. Справжнім хазяїном у будинку був кіт, а господаркою — курка, і обоє завжди говорили: “Ми й все світло!”

Вони вважали самих себе половиною всього світла, і притім кращою половиною. Правда, каченя думав, що можна бути на цей рахунок і іншу думку. Але курка цього не потерпіла.

— Умієш ти нести яйця? — запитала вона каченяти.

— Немає.

— Так і тримай мову на прив’язі!

А кіт запитав:

— Умієш ти вигинати спину, муркотати й пускати іскри?

— Немає.

— Так і не сунься зі своєю думкою, коли говорять розумні люди!

И каченя сиділо в куті нахохлившись.

Раптом згадалися йому свіже повітря й сонечко, страшно схотілося поплавати. Він не витримав і сказав про це курці.

— Так що з тобою? — запитала вона. — Ледарюєш, от тобі примха в голову й лізе! Неси — Ка яйця або муркочи, дурниця — те й пройде!

— Ах, плавати так приємно! — сказало каченя. — Таке задоволення поринати долілиць головою в самий глиб!

— От так задоволення! — сказала курка. — Ти зовсім c розуму зійшов! Запитай у кота — він розумніше всіх, кого я знаю, — чи подобається йому плавати й поринати. Про себе самої я вуж і не говорю! Запитай, нарешті, у нашої бабусі пані, розумніше її нікого немає на світі! По — твоєму, і їй хочеться плавати або поринати?

— Ви мене не розумієте, — сказало каченя.

— Якщо вже ми не розуміємо, так хто тебе й зрозуміє! Ти що ж, хочеш бути розумніше кота й господарки, не говорячи вже про мене? Не дурниці, а будь вдячний за все, що для тебе зробили! Тебе дали притулок, пригріли, ти потрапив у таке суспільство, у якому можеш дечому навчитися. Але ти порожня голова, і розмовляти — те з тобою не коштує. Уже повір мені! Я бажаю тобі добра, тому й сварю тебе. Так завжди впізнаються щирі друзі. Намагайся ж нести яйця або навчися муркотати так пускати іскри!

— Я думаю, мені краще піти звідси куди ока дивляться, — сказало каченя.

— Ну й ступай собі! — відповідала курка.

И каченя пішло. Він плавав і поринав, але всі тварини попрежнему нехтували його за неподобство.

Настала осінь. Листи на деревах пожовкли й побурели; вітер підхоплював і кружляв їх по повітрю. Стало дуже холодно. Важкі хмари сипали на землю те град, то сніг, а на огорожі сидів ворон і каркав від холоду в усі горло. Брр! Змерзнеш при одній думці про такий холод! Погано доводилося бідному каченяті.

Раз; надвечір, коли сонечко ще сіяло на небі, з кущів піднялася ціла зграя прекрасних більших птахів, каченя ніколи ще не видал таких гарних: всі білі як сніг, з довгими, гнучкими шиями.

Це були лебеді. Видавши дивний лемент, вони сплеснули чудовими більшими крильми й полетіли з холодних лугів у теплі краї, за синє море. Високо піднялися лебеді, а бедного каченяти охопила незрозуміла тривога. Вовчком закрутився він у воді, витягнув шию й теж закричав, так так голосно й дивно, що сам злякався. Ах, він не міг відірвати око від цих прекрасних щасливих птахів, а коли вони зовсім зникли, пірнув на саме дно, зринув і був немов сам не свій. Не знало каченя, як кличуть цих птахів, куди вони летять, але полюбив їх, як не любив дотепер нікого на світі. Красі їх він не заздрив; йому й у голову не приходило, що він може бути таким же гарним, як вони.

Він був би радий — радехонек, якщо б хоч качки не відштовхували його від себе. Бідне бридке каченя!

Зима настала холодная — прехолодная. Каченяті доводилося плавати без відпочинку, щоб не дати воді змерзнути зовсім, але з кожною ніччю ополонка, у якій він плавав, ставала усе менше й менше. Морозило так, що навіть лід потріскував. Без утоми працював лапками каченя, але під кінець зовсім знесилився, вимір і весь обмерзнув.

Рано ранком проходив мимо селянин. Він побачив каченя, розбив лід своїми дерев’яними черевиками й відніс напівмертвого птаха додому до дружини. Каченяти відігріли.

Але от діти здумали пограти з ним, а йому здалося, що вони хочуть скривдити його. Шарахнувся від страху каченя й догодив прямо в дійницю з молоком. Молоко розплескалося. Господарка скрикнула й змахнула руками, а каченя тим часом влетів у діжку з маслом, а звідти — у барило з борошном. Панотця, на що він став схожий! Господарка кричала й ганялася за ним з вугільними щипцями, діти бігали, збиваючи один одного з ніг, реготали й верещали. Добре ще, двері була відкрита, — каченя вискочило, кинувся в кущі, прямо на сніг, що свежевыпали, і довго лежав там майже без почуттів.

Було б занадто сумно описувати всі лиха й нещастя каченяти за цю сувору зиму. Коли ж сонечко знову пригріло землю своїми теплими променями, він лежав у болоті, в очеретах. Запекли жайворонки. Прийшла весна!

Каченя змахнуло крильми й полетіли. Тепер у крилах його гудів вітер, і вони були куди міцніше колишнього. Не встиг він отямитися, як опинився у великому саду. Яблуні стояли в кольорі; запашний бузок схиляв свої довгі зелені галузі над звивистим каналом. Ах, як отут було гарно, як пахнуло весною!

И раптом з хащі очерету виплили три дивовижних білих лебеді. Вони плили так легко й плавно, точно сковзали по воді. Каченя довідалося прекрасних птахів, і його охопив якийсь незрозумілий смуток.

— Полечу — Ка до них, до цих величних птахів. Вони, напевно, заклюють мене на смерть за те, що я, такий потворний, насмілився наблизитися до них. Але нехай! Краще загинути від їхніх ударів, чим зносити щипки качок і курей, стусани птахівниці так терпіти холод і голод зимою!

И він опустився на воду й поплив назустріч прекрасним лебедям, які, забачачи його, теж поплили до нього.

— Убийте мене! — сказав бедняжка й низько опустив голову, очікуючи смерті, але що ж побачив він у чистої, як дзеркало, воді? Своє власне відбиття. Але він був уже не бридким темно — сірим каченям, а лебедем.

Не лихо з’явитися на світло в качиному гнізді, якщо ти вилупився з лебединого яйця!

Тепер він був радий, що переніс стільки горя й лих, — він міг краще оцінити своє щастя і його пишнота, що оточувала. А більші лебеді плавали навколо й гладили його дзьобами.

У сад прибігли маленькі діти. Вони стали кидати лебедям хлібні крихти й зерна, а сам молодший закричав:

— Новий прилетів!

И всі інші підхопили:

— Новий, новий!

Діти ляскали в ладоши й танцювали від радості, а потім побігли за батьком і матір’ю й знову стали кидати у воду крихти хліба й тістечка. Усі говорили:

— Новий лебідь краще всіх! Він такий гарний і молодий!

И старі лебеді схилили перед ним голову.

А він зовсім зніяковів і сховав голову під крило, сам не знаючи навіщо. Він був дуже щасливий, але анітрошки не загордився — добре серце не знає гордості; йому пригадувався той час, коли все глузували з нього й гнали його. А тепер усі говорять, що він самий прекрасний серед прекрасних птахів. Бузок схиляв до нього у воду свої запашні галузі, сонечко світило так тепло, так яскраво… І от крила його зашуміли, струнка шия випрямилася, а із грудей вирвався радісний лемент:

— Ні, про таке щастя я й не мріяв, коли був ще бридким каченям!