povnij zmist blazhenstvo bozhevillya polevoj n a 1 4 - Шкільний Всесвіт

Н. А. ПОЛЕВОЙБЛАЖЕНСТВО БезумияOn dit, quo Ja folie est un mal;on a tort — — — і e’est un bien…Говорять, що божевілля є зло, — — — іпомиляються: воно благо!

Ми читали Гофманову повість “Meister Floh” {“Володар бліх” (ньому.)}. Різні враження швидко змінювалися в кожному з нас, у міру того як Гофман, це дике дитя фантазії, цей поет — безумець, сам боявшийся примар, їм винайдених, водив нас із країни чудесного в самий звичайний мир, з миру чарівництва в німецький погребок, жартував, глузував з наших очікувань, обманював нас безперервно й нарешті — — — і зник, як мрія, згладжена міцним ранковим сном! Читання було кінчено. Почалися розмови й судження. Іноді цей наслідок читання буває цікавіше того, що прочитано. У дружній бесіді наший усякий виявляв свою думку вільно; протиріччя були самі дивні, і всього дивніше здалося мені, що жінки хвалили прозаїчні місця більше, а чоловіка були в захваті від самих фантастичних сцен. Місця поетичні пролетіли повз тих і інших, большею частию не замічені ними.Один з наших співрозмовників мовчав. — — — і Ви ще нічого не сказали, Леонід? — — — і запитала його молода дівчина, що не могла намилуватися дочкою палітурника, изображенною Гофманом. — — — і Що ж накажете мені говорити? — — — і Як що? Скажіть, чи сподобалася вам повість Гофмана? — — — і Я не розумію слова “сподобатися”, — — — і відповідав Леонід — — — і й очі його звернулися до іншої співбесідниці нашої, — — — і не розумію, коли говорять це слово про Гофмане або про дівчину…Та, на яку звернувся погляд Леоніда, потупила ока, і щоки її почервоніли. — — — і Чого ж ви отут не розумієте? — — — і Того, — — — і відповідав Леонід, — — — і що ні Гофман, ні та, котру серце відрізняє від інших, подобатися не можуть. — — — і Як? Гофман і дівчина, що ви любите, вам не можуть подобатися? — — — і Жалую, що не встиг добре висловити моєї думки. Справа в тому, що слово “подобатися” я дозволив би собі вжити, говорячи тільки про франтівський капелюшок, про собачку, модний фрак і тому подібному. — — — і Прекрасно! Так краще бажати бути собачкою, ніж тою девушкою, що вам вздумается любити?.. — — — і Не турбуйтеся. Але Гофман зовсім мені не подобається, як не подобається мені бура з перекітним громом і ослепительною молниею: я здивований, уражена; безмовність душі виражає все моє існування в саму мінуту грози, а після я сам собі не можу дати звіту: я не існував у цей час для миру! І як же ви хочете, щоб холодною мовою розуму й слова переказав я вам свої почуття? Запаліть слова мої вогнем, і тоді я випалю в душі іншого почуття мої такими буквами, що він зрозуміє їх… — — — і чи Не пише він віршів? — — — і сказала дівчина, що запитувала, мовчазній своїй подрузі. — — — і Вірно, це яке — небудь поетичне порівняння або вираження, і я нічого в ньому не розумію… — — — і Ах! як я його розумію! — — — і промовила інша тихенько, склавши руки й піднімаючи до неба блакитні очі свої.Я стояв за її стільцем і чув цей голос серця, що мимоволі вилетів. Боячись, щоб вона не помітила мого ненавмисного дозору, я поспішив почати розмову з Леонідом. — — — і Прекрасно, — — — і сказав я, — — — і прекрасно, люб’язний Леонід! Тільки, справді, незрозуміло. — — — і Як же ви говорите “прекрасно”, якщо ви не розумієте?Це питання змішало мене. Я не знав, що відповідати на заперечення Леонидово. — — — і Тобто, я говорю, — — — і сказав я йому нарешті, — — — і що важко було б изъяснить позитивно, якби ми захотіли віддати повний звіт у ваших словах. — — — і Бідні люди! Їм і почувати не дозволяють того, чого изъяснить вони не можуть! — — — і Леонід зітхнув. — — — і Але як же інакше? — — — і сказав я. — — — і Беззвітне почуття є нижче почуття, і розум вимагає звіту вірного, позитивного… — — — і Мені завжди забавно чути подібні слова: скільки в них шуму, грому, і тим часом, як мало виразності у всіх ваших звітах! Скажіть, будь ласка: багато в чому чи дотепер встигли ви досягти вашої виразної позитивності? Не вправі чи ми й тепер ще, після всіх ваших філософських теорій і систем, повторити:

Є багато чого в природі, друг Гораціо,Що й не снилося вашим мудрецям!

Що таке встигли ми розгадати нашим розумом і виразити нашою мовою? Найбільша прикрість, найбільша радість — — — і обидві безмовні; любов також мовчить — — — іне сміє, не повинна говорити (він глянув украдкою на мовчазну нашу співбесідницю). От три високі стани душі людської, і при всіх трьох розуму й мові дається повна відставка! Все це людина може ще, однак ж, розуміти; але що, якщо ми насмілимося торкнутися тих схованих таємниць душі людської, які тільки відчуваємо, про існування яких тільки догадуємося?..Леонід засміявся й раптом звернувся до веселої нашої співбесідниці: — — — і Вам нудно слухати мої дивні пояснення. Вибачите: ви самі почали. — — — і Я искренно зізнаюся вам, що не розумію, про що ви говорите. Мені просто хотілося довідатися ваша думка про гофмановской казку… — — — і — Казка ця схожа на минуле, — — — і відповідав Леонід. — — — і Помилуйте? Як це можна? — — — і Говорю не жартуючи. Спочатку мені здалося навіть, начебто я чую розповідь про те, що трапилося з одним з моїх кращих друзів. — — — і чи Можливо? — — — і Закінчення в Гофмана, однак ж, зовсім не те. Бідний друг мій не полетів у чарівне царство парфумів: він залишився на землі й дорого заплатив за миттєві примхи своєї скаженої уяви… — — — і Розповідайте нам! — — — і Це збудить сумні спогади мого життя; притім же я боюся: я такий поганий оповідач…Поверх того, у пригодах друга мого я нічого не можу изъяснить позитивно!.. — — — і Леонід засміявся й потис мені руку. — — — і Злий насмішник! — — — і сказав я. — — — і Ви, однак ж, розповісте нам? — — — і повторила весела наша співбесідниця. — — — і Якщо вам завгодно…Погляд Леоніда виразив, однак ж, що зовсім не в її угоду хотів він розповідати. — — — і Ах! як весело! — — — і сказала напівголосно мовчазна її подруга, так що Леонід міг чути, — — — і він стане розповідати! — — — і Ти любиш слухати розповіді Леоніда? — — — і лукаво запитала її подруга. — — — і Так… тому, що вони завжди такі дивні… — — — і Вона змішалася й знову замовчала.Кілька молодих людей присунули до нас свої крісла. Ми склали окремий кружок. Інші з гостей були вже зайняті в цей час картами й розмовами про погоду й ще про щось досить важливому, здається, про облогу Антверпена.Леонід почав: — — — і Ви дозволите мені сховати імена й попередньо оголосити, що я ні слова не додам і не зменшу до істини. — — — і В Петербурзі, кілька років тому, коли я служив по міністерству… знав я одного молодого чиновника. Він був товариш мені по департаменті й старше мене літами. Назвемо його Антіохом. На початку нашого знайомства здався він мені похмурий, холодний і мовчазний. У веселих бесідах наших він звичайно проказував мало. Казали також, що він великий скупар. Справді, всім відомо було, що в нього величезний стан, але він жив досить тихо й скромно, нікого не запрошував до себе, рідко брав участь у забавах своїх приятелів і тільки раз у рік сзывал до себе товаришів і знайомих, у день іменин своїх. Тоді частування було багате. В інший же час рідко можна було застати його будинку. Говорили, що він навмисно не позначається, хоча крім посади майже нікуди не ходить і сидить замкнувшись у своєму кабінеті. Посада була в нього легка, за паперами сидіти йому було не потрібне, і ніхто не знав, яким образом Антіох проводить час. Втім, він був надзвичайно ввічливий і ласкавий, охоче позичав грошима й був прийнятий у кращих суспільствах. Додам, що він був собою досить гарний, тільки не всякому міг сподобатися. Особа його, шляхетн і виразне, зовсім не були красиво; більші блакитні очі його не були оживлені ніяким почуттям. Стрункий і високий, він зовсім не піклувався про приємність рухів. Часто, склавши руки, опустивши ока в землю, сидів він і не відповідав на питання самих милих дівчин і посміхався притім так дивно, що можна була почесть цю посмішку за глузування. Бог знає із чого, Антіоха називали вченим — — — і назва, що не надає люб’язності в очах жінок: говорю, що чув, і готовий допустити виключення із цього правила. Така назва додали Антіоху, може бути, тому, що він добре знав латинську мову й був постійним відвідувачем лекцій Велланского. Втім, Антіох показував у всім відмінне, хоча й дивне, утворення. Він превосходно знав французький, италиянский і особливо німецьку мову; неабияк танцював, але не любив танцювати; жагуче любив музику, але не грав, не співав і всьому волів Бетховена. Іноді починав він говорити, говорив з жаром, захоплююче, але раптом переривав мову й завзято мовчав цілий вечір. Знали, що він багато подорожував, але ніколи не говорив він про свої подорожі…Вибачите, що я зображую вам мого героя. Цей стародавні