povnij zmist bilya starix mogil yekimov b p 1 2 - Шкільний Всесвіт

Коли під’їжджали ми до стародавнього цвинтаря станиці Голубинской, що на Доні, у Калачевском районі, те мигцем, крізь планки забору, побачив я дівчину, що сидить біля однієї з могил. Ми обігнули просторий цвинтар, під’їхали до воріт. А потім довго бродили між старих могил, розглядаючи замшілі плити, хрести, вирубані з важкого каменю піщанику: “1870 рік… третього дня грудня…” Напівстерті часом дати й письмена. А поруч могили нові, учорашнього дня й нинішнього. Згадав про дівчину, що бачив крізь забір. Згадав — і пішов до того місця. Але не було на цвинтар живої душі, крім нас. Лише — могили, хрести, надгробья. Цвинтарна трава, цвинтарний спокій. І високе донське небо.

Може, привиділося? Але начебто ясно бачив: сиділа. Видимо, пішла — слава Богові, живаючи.

Живі й ми. І тому так обтяжливо говорити й слухати сумне. От і нині: доброзичливець мій — газетний редактор, прочитавши матеріал, подзвонив і попросив: “Давай змінимо заголовок. Поставимо: “Біля старого цвинтаря”. А те “могили” якось недобре звучать”. Що ж, змінимо — виходить, змінимо. Папір стерпит, як і колись терпіла.

А взагалі — те писати чи нариси, замітки про сьогоднішній день російського села заняття невдячне, гірке. Таким воно було, таким і залишилося. Але ж як природно наше прагнення до доброго сонячного життя, як хочеться тепла душі й тілу, нехай не сьогодні, так неодмінно завтра. Сьогодні вже як — небудь перетерпимо. До вечора — недовго. А ввечері в “Новинах” прямо рукою показують — могутньою владною рукою, нехай у повітрі, але малюють, — як плавно закінчилися всі негоди й нарешті вивезла нас крива до іншого життя, нагору й нагору потягнула. Хіба не добре? Особливо — до ночі. А ранком прокинешся, візьмеш газету — на першій сторінці недурний начебто людин, письменник, так ще й доктор повідомляє, “що в опублікованому інтерв’ю з міністром сільського господарства й продовольства Хлыстуном сказано, що Росія нарешті — те буде не купувати зерно, а, навпаки, може бути, продавати. Уперше з 1963 року!”.

Славно — Те як… Дожили.

Витяг із протоколу правління колективного сільськогосподарського підприємства “Перемога Жовтня” від 7 липня 1997 року: “…озима пшениця пропала майже повністю з невідомої причини, пального немає через відсутність фінансів, корпорація пального не дає через велику заборгованість 1995 і 1996 років. Ухвалили: 1. Продати за готівку що можна… 3. Просити районну адміністрацію про відстрочку погашення заборгованості… за 1997 рік”.

Що це? Брудна цятка на тлі підйому, що… “уперше з 1963 року!”? Склочний характер автора? Адже не лінь було їхати, час убивати, палити дорогий бензин, гробити машину. Шукати худе, коли поруч… І адже вірно: не в “Перемогу Жовтня” недавно міністр сільського господарства приїхав і прем’єр — міністр. А куди ж? Куди їздили, гостюючи на волгоградській землі, всі високі керівники — Хрущев, Горбачов і иже з ними. Звичайно ж — в “Волго — Дон”, господарство могутнє, славне, орденоносне.

Не відстанемо від них і ми. В “Волго — Дон” подамося. Але не разом з високим начальством. Чи раніше, попозднее, без шуму й грому.

Щораз, коли приїжджаю я в “Волго — Дон”, що був радгосп, нині, як і всі, реформований у якесь “колективне підприємство”, те на початку робочого дня йду в гараж. Там — ранкова планерка, там — всі керівники. І колись, коли “Волго — Дон” був одним із самих могутніх господарств у країні, і нині, коли часи інші, початок робочого дня в гаражі заворожує. Гаражем цей підрозділ господарства називають по звичці. Це — цілий автокомбінат: прохідна, диспетчерська, один за іншим вибираються з воріт важкі вантажівки. Їм рахунку немає: могутні “Камазы”, самоскиди, молоковози. Ідуть і йдуть. І це природно — “Волго — Дон” не який — небудь колхозишко із сотнею корівок. Однієї лише великої рогатої худоби — 6500 голів. 2300 — корів. Більше 1000 тонн м’яса зробив “Волго — Дон” в 1996 році, здаючи могутніх бичків, кожний по 420 кілограмів вагою. Молока зробили 7330 тонн. У середньому по 20 тонн в один день надаивали. Це половина молочного й м’ясного виробництва такого потужного району, як Калачевский, де 12 колективних господарств. “Волго — Дон” зробив в 1996 році близько 25 тисяч тонн овочів. Річна реалізація всієї зробленої продукції склала 22 мільярда рублів. Показники не просто більші могутні. Не те що якісь колективні господарства, цілі райони можуть позаздрити такому виробництву.

“Волго — Дон” колгоспом назвати мова не повернеться: це — завод з виробництва м’яса, молока, овочів, зерна. 20 тисяч гектарів ріллі поглядом не оглянеш. Откормочные площадки, ферми, теплиці — скрізь робота, але не завжди гучна, помітна. А отут, у прохідний гаража, у ранкові годинники відчутний видна міць виробництва, живого й діяльного.

Якщо в “Волго — Доні” один скотар обслуговує до трьохсот голів худоби, одна доярка доїть сотню корів, якщо з одного гектара землі одержують до п’ятисот центнерів овочів, те зрозуміло, що головна сила господарства — техніка: 200 автомобілів, 100 комбайнів, 349 тракторів. Якщо ці машини завтра встануть, то не буде нічого: ні м’яса, ні молока, ні овочів. І тому ще колишній керівник “Волго — Дону”, В. И. Штепо, намагався створити найкращі умови для змісту й ремонту техніки. І тому в “Волго — Дону” не які — небудь майстерні, не вбогі “кузні”, а могутній завод із просторими, оснащеними цехами. От механічний цех, де одних лише токарських верстатів нарахував я десяток, от цех з конвеєром, де ремонт ведеться по вузлах, акумуляторний цех, два зварювальних, ковальський, з ремонту паливної апаратури, цех з ремонту автомобілів. І всі ці цехи перебувають у робочому стані. Нехай не все встаткування зараз у справі, але воно — на місці. У приміщеннях скла не побиті, дахи й стіни цілі. А виходить, міць ремонтної бази збережена.

Склад запасних частин — незліченні стелажі, звичайно, не колишнє багатство, але для більшості селян і нинішні запаси “волгодонцев” — на велику заздрість. От колеса до трактора “Білорусь”, ціна одного — два мільйони сімсот тисяч рублів. От склад металу. Він теж не пустує. Тому й працює “Волго — Дон”, що шість сотень його машин, шість сотень моторів — у ході, у справі.

Але от вивіска: “Досвідчене проектно^ — конструкторсько^ — технологічне бюро по механізації овочівництва”. Це бюро — знамените, єдине в країні. У колишній час працювало в ньому до тридцяти фахівців, а на додачу — цілий цех, де створювалися машини й впроваджувалися у виробництво безпосередньо на полях “Волго — Дону”. Овочівництво — справа трудомістке. І в допомогу людині потрібна розумна машина. Тутешнє бюро створювало сівалки, культиватори, борони, збиральні машини — для лука, томатів, капусти, огірків. Ці машини потрібні були не тільки “Волго — Дону”, але й іншим господарствам області, країни. Їх охоче брали Середня Азія, Краснодарський край, Астраханська область. Але це в минулому. Нині фахівців майже не залишилося й виробництво практично зупинене. Хоча навіть зараз, як сказав керівник бюро, можна почати серійний випуск машин. Можна… Але при умовах, які відомі всім: гарантовані замовлення з оплатою. Їх немає.

Наша область як і раніше залишається овочівницької. На відміну від минулих часів, на прополку овочів і на їхнє збирання обком орду безкоштовних працівників з міста не надішле. А виходить, машини для овочівництва будуть потрібні. Поки ще унікальне виробництво цих машин в “Волго — Доні” можливо. Але що завтра?

Про день завтрашньому мої співрозмовники з “Волго — Дону” говорили в’януло:

— Не знаємо… Всі як у тумані.

И відразу збивалися на день учорашній. Микола Миколайович Андрєєв, слюсар — ремонтник і механізатор, тридцять п’ять років отдавший радгоспу, світився радістю, згадуючи:

— Я сюди переїхав з Кумылженского району, уже п’ятнадцять років відробив. Приїхав, рот роззявляв від подиву. Субота й неділя — як у місті, відпочивай. Спортивні змагання на стадіоні. У клубі — концерт. Весь народ разом. А хочеш — поїдь у місто: у театр, у цирк. Автобуси й квитки безкоштовно. На машину грошей зібрав — будь ласка, у тім же місяці на машині. А тепер які копійки й заробив, не дають. Завтра? Нудно й думати.

Жінки — Городники, що проробили в радгоспі не один десяток років, теж збивалися на минуле: працювали від душі. І зарплату давали в строк. Тринадцяту зарплату — теж у строк. Премію за результатами року — вчасно. А тепер хоч лементом кричи — хто почує?

— Я недавно запитала: коли зарплати дочекаємося? Відповідають: ти живаючи, ми лише на похорони даємо.

Учорашній день. Прославлений, орденоносний “Волго — Дон”: дитячі садки, школа, Палац культури, лікарня чи ледве не краще обкомівської — із зимовим садом, двомісними палатами, профілакторій з “соляними шахтами”, плавальним басейном. І адже все не з неба падало, усе по праці. П’ять із зайвим тисяч кілограмів молока — середній надій на корову. Кілограмові прирости ваги на відгодівлі. 500 так 600 центнерів — овочеві врожаї. Все це було, було.

Але жити пам’яттю про вчорашній може лише людина що доживає, у якого все в минулому, а майбутнє — лише мир інший.

В “Волго — Доні”, у його селеньях, живуть 2100 працівників господарства так ще діти, їх чимало. Біля шести тисяч народу в селищах. Пенсіонерів — 700. Іншим жити б так жити, жити так працювати. Виходить, потрібно думати про день завтрашньому.

Олексій Петрович Киршин, тридцатидвухлетний бригадир городників, чітко знає, що його бригада вирощує на 100 гектарах капусту, на 60 гектарах томати, огірки, морква, перець. Але от що буде завтра з “Волго — Доном”, йому неясно. Твердо знає, що треба працювати. Але…

Ланкові Катерина Михайлівна Мазайкина й Люция Павлівна Кузнєцова, городник Олександра Михайлівна Иванченко, що проробили в “Волго — Доні” по п’ятнадцяти й по двадцяти років, теж упевнені, що їхня основна справа — посіяти, просапати, виростити овочі й зібрати врожай.

— Але адже й торік, — запитую я, — ви посіяли, просапали, виростили й заробили непогано, у середньому по п’ятистах тисяч рублів на місяць. І в нинішньому — заробітки непогані. Чим незадоволені?

— Де вони, ці гроші? Коли одержимо? Вони лише на папері. Затримка заробітної плати підпирає до року.

— Але адже ви акціонери, хазяї, от і думайте, як справа вести.

Отут починаються подихи: “Нічого не знаємо”.

— Треба б і свого реализатора, щоб він продавав, — запропонував хтось із жінок.

Її остудили:

— Начальство не дозволить.

— Придумали якісь трудодні… Не зрозумієш. За чотири дні я заробила два з половиною. А що це таке, ніхто не знає.

У той же день на тваринницькій фермі мені скаржилася телятниця:

— Взяла молока, ковбаси під запис. Залишилася ще повинна. Вісімдесят чотири тисячі на місяць, а інше — потім. Хто придумав?

И тут та ж пісня: “Наша справа — працювати. Інше — начальства”.

Пісня звична: чи колгоспник ти, робітник радгоспу або, як тепер говорять, акціонер, тобто власник земельного й майнового паю, — усе одне: “Наша справа — працювати, а начальство нехай думає”. І ще: “Конторські однаково обдурять”.

Пісня вічна. Сто років тому писано: “…труднощі складалася в непереможній недовірі селян до того, щоб ціль поміщика могла складатися в чому — небудь іншому, крім бажання обібрати їх…” И ще: “…розмовляючи з мужиками й роз’ясняючи їм всі вигоди підприємства, Левин почував, що мужики слухають при цьому тільки пенье його голосу й знають твердо, що, що б він не говорив, вони не дадуться йому в обман”. Це писав Лев Толстої — не тільки письменник, але волею долі хлібороб, поміщик, а волею совісті й розуму — дбайливець про своїх мужиків.

Сто років пройшло. І начебто нічого не змінилося. Тільки пан інший “контора”. “Конторські однаково нас обдурять” — от самий упевнений прогноз на день завтрашній.

…”Волго — Дон” і тепер залишається наймогутнішим виробником овочів, молока, м’яса, зерна. 20 тонн молока щодня одержували тут в 1996 році й поставляли в місто, до нашого стола. За рік — більше 7 тисяч тонн; м’яса — тисячу тонн за рік; овочів — 25 тисяч тонн. Повторюю ще раз: така кількість сільськогосподарської продукції не всякий район здатний зробити. В “Волго — Доні” як і раніше працюють 2100 чоловік, і ніхто не втратив роботу. У селищах “Волго — Дону”, де живуть 6 тисяч чоловік, у будинках діють опалення, водопровід, каналізація. Працюють три дитячі садки, три будинки культури, профілакторій, комбінат побутових послуг з перукарні, швейної й телемайстерні. У школі — їдальня, де діти харчуються за пільговими цінами, а багато хто — безкоштовно. На всю соціальну сферу витрати склали 9 мільярдів, тобто більше третини всіх річних доходів. Районний бюджет допомога зробив, але дуже малу. Взяти на себе, як це нині покладено, всю соціальну сферу “Волго — Дону” районні влади не можуть. А виходить, як і раніше величезна частка доходів від виробництва йде на “социалку”. Це вантаж тяжкий. Тому що ці мільярди підвищують собівартість продукції, її конкурентоспроможність.

Зараз у нас, жителів міських, велика тривога: уряд поступово ліквідує субсидії на зміст житла. А от “Волго — Дон” давно й сповна за себе платить. Це частка селянська. Але вона важче рік у рік. Вона лежить не тільки на “конторі”, але й на кожній родині.

Затримки (до двох років) з розрахунком за зроблені овочі, незгідні закупівельні ціни на м’ясо не дають можливості вчасно видавати працівникам заробітну плату, мати оборотні кошти для підтримки на потрібному рівні виробництва. А це не проходить даром. Сьогодні середньодобовий надій — 6 кілограмів. Але ж був і вдвічі більший, і навіть 17 кілограмів. Це пам’ятають. Тому що раніше заготовлювали одного лише силосу 60 — 70 тисяч тонн. Не тільки собі вистачало, але й сусідні господарства рік у рік постачали, заготовлювали достатня кількість відмінного сіна, гранул, фуражу. Не той став полив, не вистачає засобів на добрива, насіння, дотримання технології. Одне інше чіпляє, а результат — втрата продукції. Надої й прирости ваги в “Волго — Доні” ще п’ять років тому були майже у два рази вище. І врожаї овочів доходили до 700 центнерів з гектара. Нині — ледве не вдвічі нижче.

Щомісячна заробітна плата в “Волго — Доні” була в середньому за 1996 рік 500 тисяч рублів. Вона виросла в порівнянні з попереднім роком більш ніж у два рази — щомісяця треба платити один мільярд рублів.

Втратили всі разом, весь колектив, що цю землю орав, засівав, день — деньской гнувся, полов, поливав — словом, цілий рік трудився. А “знайшли” люди не сторонні, не з Москви й не з Волгограда що приїхали, — “знайшли” свої, але спритні, безсоромні, корисливі.

Зупинити їх неможливо. Вони сьогодні виправдують себе морально: “Зарплату не дають! А треба себе й дітей годувати!” Органи міліції, прокуратура, суд нічого з ними не роблять. Адже краде людина із чи ферми, з поля не державне молоко, лук, капусту, а своє. Він — акціонер, а отже, хазяїн “Волго — Дону”, його полів, худоби, угідь. У в’язницю його не посадиш, морально на таких людей не впливаєш. “Кради, як ми, кради з нами, кради краще нас!” — це правило шириться, роз’їдаючи механізм колективного господарства й підриваючи його економіку.

Повторю: не цибулину крадуть, не капустина. Радгоспний пенсіонер розповідає: “Щодня бачу у вікно, як з доїння йдуть. В усіх — ноша. Особливо одна себе не жалує. В обох руках по каністрі по двадцяти літрів. Плечі в неї — як у штангіста”.

Краще тепер живуть не самі роботящі, а безсоромні й нахабні.

— А якщо я не можу красти?! — чую я не вперше. — Фізично не можу! Що мені робити?

Останнім часом, коли буваю в “Волго — Доні” і дивлюся на селище, на багатоповерхові будинки його центральної садиби, то мариться мені недобре. Пригадуються страшні мертві міста, які доводилося бачити в степах Казахстану, у Сибіру: там жили люди, працювали, а потім пішли, всі кинувши. Виснажився чи рудник, шахта, не потрібна стала військова частина. І тепер коштують порожні будинки. Свистить лише вітер в обірваних проводах.

Не хочеться думати, що така доля чекає “Волго — Дон”, не хочеться. Але адже й у нашій області вже є селища, де вчорашня котельня — лише коробки із трубою, учорашній дитячий садок — без дверей, без вікон, учорашній корівник руїна.

“Волго — Дон” зовні ще могутній. Але його “внутрішності” роз’їдають багато виразок. А як говориться, великий падає з більшим гуркотом, тому що на плечах його вантаж великий. Поступова деградація очевидна. За останні роки надої в “Волго — Доні” упали з 5500 кілограмів до 2500. Прирости ваги — з 900 грамів у добу до 300 — 400. Урожаї овочів — з 600 — 700 центнерів до 300. Боргів в “Волго — Дону” на липень 1997 року — 16 мільярдів рублів.

Процес розкладання, падіння самого потужного, самого продуктивного господарства в області очевидний. І якщо його, що був директора, двічі Героя Соціалістичної Праці В. И. Штепо, змістили в 1990 році цілком демократично — за допомогою ініціативних груп, мітингів, голосування, — те нині останні головні фахівці йдуть самі.

Ідуть вони не до солодкого життя, не до якої — небудь комерційної годівниці. Спізнившись на п’ять — шість років, вони поспішають у фермерство. А точніше — тікають від “волго — донського” колгоспу, де рік у рік всі тошнее й горше, тим більше людям, що добре пам’ятають кращі часи.

А в фермерстві приклад їм, звичайно ж, Віктор Іванович Штепо, їхній колишній директор. Це до нього в минулому серпні привезли нашого прем’єра, щоб показати новий фермерський “товар” особою. Показувати їсти що.

У Віктора Івановича Штепо я намагаюся бувати щороку. Людина він цікавий і мудрий, але більше того: доля двічі Героя Соціалістичної Праці, нині фермера — це доля країни, учорашній день її, нинішній, а головне — застава завтрашнього.

Коли в давні роки молодий Штепо очолив радгосп “Волго — Дон”, там були лише бараки колишнього табору ув’язнених. “Почали будувати…” — згадує він. Побудували один із кращих у країні радгоспів, з найвищою технологією сільськогосподарського виробництва, з гідним побутом і відпочинком людей.

Але прийшли нелегкі зміни. І Віктор Іванович, уже в літах літніх, пенсійних, почав нову справу — і знову з нуля. Вірніше сказати, справа — те старе, якої займався все життя: земля, хліб, — але умови нові. Не величезний колектив, не тисячі гектарів землі, а лише своє. І вже в першу осінь Віктор Іванович і два його соратники одержали 2 тисячі тонн зерна.

Роки початку земельної реформи — 1991 — й, 1992 — й — для багатьох нових хазяїв виявилися золотими. Держава давала досить пільгові кредити фермерам, але найчастіше ці гроші діставалися не землі, а перетворювалися в дохідні магазини, автомобілі, у ще більші гроші.

Віктор Іванович повторював свій колишній шлях хлібороба. Але якщо раніше створювався радгосп “Волго — Дон”, підприємство державне, із чималими державними ж витратами, те тепер — господарство Штепо і його родини. Принцип залишався колишнім: усе для землі, усе для врожаю, всі умови для самостійного господарювання.

У колишні свої приїзди бачив я спочатку проекти, потім — початок роботи, хід її, а тепер, улітку року 1997 — го, стоїть на окраїні Береславки цілий комплекс фермерського господарства Штепо.

Простора висока майстерня для ремонту тракторів, комбайнів, автомобілів. Кран — балка, невеликий механічний цех з токарським і свердлильним верстатами. Акумуляторне відділення, зварювальне, компресорне. Склад запасних частин. І все зроблено акуратно, з розумом, по — хазяйськи. Скрізь чистота й порядок. Це — Штепо. Це його характер. У чи величезному “Волго — Доні”. Або тут, у себе.

Відразу — гараж для сільськогосподарської техніки. У Штепо під відкритим небом машини іржавіти не будуть. Так було в радгоспі. Так і в себе.

Неподалік розташувався комплекс жилою — для людей, для худоби. Але якщо вдома позначені лише фундаментами, то приміщення для корів, свиней, сінник, склад зернофуражу вже готові.

Ще одну будову показав мені Віктор Іванович — пекарню.

И знову це не пекарня — времянка, не сараї, яких нині багато розвелося, коли випічка хліба стала дуже рентабельної. Це — не на годину, щоб бариш зірвати. Це — назавжди. Технологічний ланцюжок: склад борошна, за ним приміщення, де будуть стояти сита, далі — тістомісильні машини, шафи для випічки, склад готової продукції.

Зустрічі з Віктором Івановичем — це завжди не тільки розмова про гектари так центнерах, про Береславке да Калач, але й про час, про нинішні шляхи Росії, про день учорашньому, котрий порию так схожий на сьогоднішній. Просто забувається старе, і здається, що нинішнє — новина, який не бувало.

Віктор Іванович згадав Миколу Лєскова, його “Загін”, де пишеться начебто про сьогоднішній, коли порию бездумне реформаторство, сліпе копіювання “на англійський манер” для сторонніх людей — сміх, а для селянина — горі.

Поскаржився Віктор Іванович, що не може в книгарнях сьогодні звично відшукати гідного читання. І молодих шкода: почитай — ка всю цю дурницю, що на прилавках, — недовго й звихнутися. Приклади в наявності: взяв автомат — і всіх підряд уклав, немов у бойовику так у трилері. Молода душа — немов весняна рілля: що посієш, то й виросте…

Загалом, Черномирдіна не зрячи до Віктора Івановичу привозили. Прем’єр був задоволений: руку жал, обіймав, запитував про турботи.

— Землі б треба, — відповідав Штепо. — Бур’яном заростає, а не дають.

— Там, де бур’яни ростуть, усе бери, ори, — дозволив прем’єр.

Вільно було обіцяти. За розширення своїх земельних угідь Штепо б’ється давно й безуспішно: не дають. І, видимо, не дадуть навіть після високого візиту. Пояснюють: “Не можемо порушити закон. Так, земля погано використовується. Але відібрати її в законного власника ми не маємо права”. І виходить — ні собі, ні людям.

На жаль, фермерські успіхи Штепо не правило — виключення. Дванадцять тисяч фермерів у нашій області. А міцних хазяїв як і раніше на пальцях можна перечесть. Інші бідують горі, абияк зводять кінці з кінцями, розоряються.

У нашім районі недалеко від Штепо земля А. Б. Колесниченко й Н. Н. Олейникова, працівники — яких пошукати: молоде, енергійні, утворення вище агрономічне. Досвід — усе той же прославлений “Волго — Дон”, де відробили більше десяти років на нерядових посадах. Фермерствуют самостійно вже п’ять років, збільшуючи свої землі за рахунок оренди. Цього року єдині в районі одержали продовольчу пшеницю. Словом — дивися й заздри. Головна проблема — стара — престара техніка, “латка на латці”. Нову купити не в змозі, навіть при гарних урожаях. Ці люди — одні з деяких, які входять у невелику “золоту сотню” із дванадцяти тисяч фермерів області. А що ж говорити про інших?

— Як жити? — запитує молода жінка. — Шістдесят тисяч треба сплатити за квартиру, так ще стільки ж за дітей у дитячий садок. А визначили вісімдесят п’ять тисяч на місяць.

Дійсно, як?

Не укладається наше життя, особливо сільська, у просту арифметику. Живуть люди.

На колективних фермах і базах “Волго — Дону” 6500 голів великої рогатої худоби. А скільки їх в особистих сараях і сарайчиках величезного “шанхая”, як називають його, що росте рік у рік на окраїні селища?

Підрахувати не зможе ніхто. Але говорять, що частки худоби не менше, ніж суспільного. Виходить, біля семи тисяч? Сінних угідь навколо “Волго — Дону” немає. Виходить, вся ця худоба годується за рахунок господарства: його земель, техніки, вкладених коштів. Енергійна, спритна людина може тримати й до десяти голів. Ніякі запори на гумне, ніяка охорона не перешкода. Корму “ідуть” до своїх корівок, колгоспні — жують солому. Якщо колись крали “по совісті”, щоб прокормити поросяти, десяток курей для родини, то тепер “можна” красти й для “гарного життя”, щоб купити, наприклад, машину.

И тепер несуть, як раніше говорили, а точніше, крадуть усе, що є в господарстві: на молочній фермі — молоко (і не баночку, дітям на кашу, а вже десятками й сотнями літрів); на овочевих плантаціях — не помидорку — іншу й не капустина, а десятками кілограмів. Доводиться ставити охорону. Так не кіношного діда з берданкою, а “спеців” з міста. Але й вони не справляються…

Торік чи, у позаминулому, коли така охорона була в новинку, тутешні працівники возроптали: “Як? Наше кревне… від кого охороняють? Наші гроші витрачаються… придумала контора… забрати!”

Забрали. Лише на добу. І за цю добу, за день і ніч, украли з поля не кілограми, а тонни лука, втративши на цьому багато мільйонів рублів.

Їдеш по колишніх землях колгоспу “Голубинский” — дивитися вже не гірко, а страшно. Господарство розвалилося, на зміну йому прийшло… як і назвати, не знаю. По паперових звітах — фермери. По суті — голота. Говорити про них нудно.

Запитай у райцентрі в будь — якого сельхозначальника або в Голубинском окрузі в зустрічного — поперечного: “Хто у вас із фермерів? Від кого пуття є?” Запитай, і назвуть, як таблицю множення: “Пушкін, Ковзанів”. Що один, що інший роботяги. У Пушкіна — четверо синів: молодшому — 11 років, старший сельхозинститут закінчує. “Трудяться як мурахи, від темна до темна”, говорять сусіди. Ковзанів займається баштанними культурами. Але назвати їх уже, що відбулися фермерами, а їхнього господарства хоча б приблизно схожими на господарства Штепо — мова не повертається. Це — лише початок. Самовідданий, героїчний початок дуже довгого шляху. У Пушкіна — 200 гектарів, у Конькова стільки ж. Але адже в “Голубинского” було 40 тисяч гектарів землі, на яких не 20 бичків Пушкіна паслися, а тисячі голів великої рогатої худоби й десятки тисяч овець. І не тільки кавуни так дині Конькова звідси відвозили, але й хліб.

А тепер із краю в край — дике поле.

Районний відділ статистики повідомляє: “…збереглася тенденція до скорочення поголів’я худоби й зниженню виробництва продукції. Поголів’я корів зменшилося на 7%, свиней — на 10%, овець — на 16%. На сільгосппідприємствах, у селянських і особистих підсобних господарствах зроблено худоби й птаха в живій вазі 2694 т (93,5% до рівня відповідного періоду 1996 року), молока — 13406 т (85% до рівня 1996 року)”.

И це — кращий район області.

Отже, осінь 1997 року — можна “уважати курчати”. Щедра осінь: дощів улітку вистачало й урожай — дуже гарний, не в приклад двом минулим рокам.

Але… По — перше, якщо “Бог дав”, те не в комору, а на поле. Два місяці тривало збирання хлібів у районі. Ну, добре. Забрали, кожний — своє. Питання другої: наскільки розбагатіли від гарного врожаю наші хазяї? Чи прокормляться до нового?

З історії так гарної художньої літератури всі ми знаємо, що, якщо вистачало в селянина свого хліба до “новины”, виходить, міцний хазяїн. А ті, хто після Різдва йшли в борг просити, — голота.

Наші нинішні колективні хазяї — усе до єдиного! — якщо й розрахуються з боргами, яких набрали за рік в обласний “Агропромислової корпорації”, те лише потім, щоб негайно, уже у вересні, брати в кредит у тої ж корпорації пальне, запчастини та інше для сівби озимих, оранки зябу, тобто лізти в борги в рахунок 1998 року.

Але от якщо колгосп розпустити, то для більшості настане гірке життя. Нехай було в них 10 тисяч гектарів ріллі. У наших краях, для того щоб займатися зерноводством, фермерові потрібно не менш 500 гектарів землі. Виходить, замість колгоспу — 20 хазяїв, які будуть наймати на сезонну роботу близько 50 працівників. Отже, усього — 70 чоловік. А в колгоспі їх було 500. Куди податися іншим? На що жити? Адже ні у Волгоград, ні в Сибір, ні в Австралію не переселишся. Вони залишаться на тім же хуторі, але без усяких засобів до існування. Це вже катастрофа, і люди її нутром чують. Тому навіть у самому завалящому, погрязшем у боргах колгоспі дружно проголосують: “Працювати разом!” По — перше, тверезий розрахунок: без колгоспу — загибель. По — друге, гарна пам’ять: вони народилися в колгоспі, виросли в ньому, все життя проробили. Він давав їм гарантовану (нехай невелику) зарплату й ще дозволяв дещо “нести” для життя. Колгосп будував житло для працівників і давав його безкоштовно, містив детишек у дитсадках так школах, лікував хворых у своїх лікарнях; зі своїми бинтами так простирадлами, як нині, у лікарню не ходили. А загалом, колгосп забезпечував сьогоднішній і завтрашній день, у який дивилися без особливого побоювання. Лише працюй, слухай, що накажуть, і виконуй. Тому минулі роки для більшості селян — це солодкий сон золотий. Так що колгосп, навіть сьогоднішній, — будова міцне. Він довго буде “триматися”, “терпіти”, “виживати”, “сподіватися”; “повинне нарешті уряд зрозуміти”, “повинні нарешті повернутися особою до села”… …Повторю: розповідь мій в основному про одному із кращих районів області. В інші по п’яти років уже зарплати не бачили. По п’яти років! Зрозуміло, що це за колективні господарства, які в них хазяї й до чого вони доопрацювалися. Підкреслю: сільське господарство нашої Волгоградської області поряд із Краснодарським краєм, Ставропольем, Ростовською областю — одне із самих міцній і продуктивних у Росії. Не можна навіть порівнювати — і колись, і тепер наші краї з Північчю да Нечорнозем’ям. Нинішній рік заглянув в один з районів Тверской області. Поговорив у тамтешнім сільгоспуправлінні: положення “страшней війни”. У нас хоч обласну “Агрокорпорацию” придумали, вона — у допомогу. Так колишні нажитки доїдаємо. У тверяков і цього немає. Але розмова нині про наші краї як частини селянської Росії, тяжке становище якої починають розуміти нарешті московські влади. Не зрячи адже їздив Черномирдін по сільських районах Кубані, Ставрополья, Волгоградської області, не зрячи горестно розводив руками. Що потрібно сільської Росії? Чому плаче вона біля старих могил, згадуючи як сон золотий навіть свої колишні несолодкі роки? Насамперед потрібний той, хто, по — перше, зрозуміло пояснить, що колгоспні часи скінчилися назавжди й життя давно потекла по — новому. А по — друге, зрозуміло й доступно почне вчити нового життя. Тому що цього не знають не тільки скотар і тракторист, але й колгоспний голова, навіть керівник району й області. У тих лише: “Триматися, вижити, перетерпіти…” Це незнанье зрозуміло: народилися, виросли, виховані радянським колгоспним ладом, одержали утворення в обласному сельхозинституте так заочної совпартшколе. Іншого життя не відали. Звідки ж узятися іншому досвіду? Новий досвід, інші знання повинні прийти у вигляді чіткого плану перебудови колгоспної країни. Ніж пізніше це свершится, тим гірше. Сільські страсті, боротьба за життя, дикий ринок руйнують і можуть до основанья зруйнувати десятиліттями створену матеріальну базу села: землю, виробничі приміщення, техніку, ремонтну базу, поголів’я худоби. І починати прийде знову від дерев’яної сохи й урожаю в 6 центнерів з гектара, що нині й одержали в колективному господарстві “Голубинское”, що біля старих могил