povnij zmist bila garyachka panayev i i 1 7 - Шкільний Всесвіт

И. И. Панаевбелая горячкаповесть” — — — і Повість! У цих повістях всі такі сатири й нічого немає правдоподібного.Навіть, чи повірите, інший раз кривдно читати. — — — і Так, вони — — — і ці автори, не вміють зовсім списувати з натури; всі вони пишутточно в білій гарячці. — — — і Можна, я вам скажу, і з натури списувати, але так, щоб не було кривдно й чтобынельзя було брати на свій кошт”.(Розмова у вітальні г — жи Г)”З кого вони портрети пишуть? Де розмови ці чують?..”(Лермонтов)Iнесколько років тому, — — — і й може бути, деякі із читачів моїх згадають обэтом, — — — і на виставці Академії мистецтв звернули на себе загальна увага двекартины: одна зображувала Ревекку в колодязя, інша якусь дівчину в беломплатье, дуже задумливо й надзвичайно що поетично сиділа на крутому берегукакой — те ріки, у ту саму мінуту, коли вечірня заграва вже потухла й вечерниепары, повільно піднімаючись від землі, покривали й гори, і ліс, і лугу, і водусиневатою дымкою. Правда, багато хто знаходили, що в особі Ревекки й в особі этойзадумчивой дівчини ті самі риси, те саме вираження, і приписывалитакое дивна подібність недоліку творчості в художнику. Але, незважаючи на це,усякий день, в усі продовження виставки, біля цих картин була тиснява. Передэтими картинами зупинялися — — — і й чиновница в шкіряних черевиках зі скрипом, инарумяненная бариня в капелюшку з пір’ям, з дивними й восклицательнымимеждометиями, і дама великого світла, ніколи нічому не дивується, иканцелярский чиновник у чорній атласній манишці зі складочками, і егоредковолосый начальник зі Станіславом, розваженим на груди, і fashionableлорнетом в оці, і конноартиллерийский армійський офіцер жахаючого росту вочках, і маленький інженер, що міркує про науки й танцює по неділях навечеринках у статських і інших радників, і кавалерист, військовий денді — — — інеодмінна особа на всіх балах і раутах, і вертка покоївка з Английскойнабережной, у капелюшку, із затягнутою талією, вихована в магазині г — жи Сихлер, итолстая дівка від Знаменья, недавно привезена із села. У цих двох картинтолпились всі ці особи, фігури й фігурки, які ви, я й всі ми ежедневновстречаем на Невському проспекті, на цій вічній петербурзькій виставці.Отчого ж ці дві картини залучили таку утішну, схвальне увагу целогонародонаселения Петербурга? Чи належали вони до тих ефектним произведениямживописи, які мимоволі вражають із першого погляду й не знавців? Чи була этодань подиву й захвату істинно — художнім творам?Картини точно були ефектні, і ця ефектність походила від оригінальності ихосвещения; до того ж опуклість фігур, здавалося, що виходили з полотна, резкобросалась в очі всякому, а свіжість зелені, на яку художник, видно, не пощадив фарби, приводила більшість у невимовний захват. Такі достоинствадолжны були не жартуючи висунути ці картини на перший план. Пройшовши трохи зал,установлених портретами, ландшафтами, знятими з досить плоскої й незатейливойместности, так історичними картинами, у яких фігури групувалися ссимметрическою точністю, немов розміряні по циркулі, і разом з темотличались бездоганними академічними позами, — — — і й швидко оглянувши всі этипроизведения, глядач почував, що в голові його робився престрашний хаос, вглазах у нього рябило, а ноги підгиналися від утоми… Нарешті, засапавшись, облаженство! він досягав до останньої зали; щоб відсапатися, сідав на вікно,і раптом, зовсім зненацька, вражала його зір дивовижна єврейка, красуня, щограціозно стояла в колодязя, на яку, право, можна було задивитися й послевеликолепной картини Горация Вернета… Стомлена увага глядача при взглядена єврейку збуджувалося знову, і він за участю підходив до картині, чтобыхорошенько розглянути її. А поруч із еврейкою — — — і інша картина, дівчина наберегу ріки в сутінку вечора… Коштувало вдивитися в цю картину: у нейоткрывалось стільки таємничого й нескінченного…Однак не без підстави можна покласти, що успіх цих обох картин объяснялсяеще тим, що вони стояли в залі перед самим виходом. Останнє враження,яке б воно не було, завжди сильніше першого, і пам’ять, що розгубилася вомножестве строкатих явищ, що миготіли перед очами, що не зберегла ні одногоштриха, ні однієї риси, жодного образа, радехонька вхопитися за последнийпредмет, особливо якщо цей предмет уразив не одні очей, а хоч скільки — нибудьподействовал на душу. Дивна справа! пам’ять ніколи не вірить одним очам!..Потрібно при цьому узяти до уваги й те, що прогулянка по залах повинна былавозбудить апетит у кожного, а від цих двох останніх картин зараз можна был
оперейти до сніданку або до обіду.Таким точно образом, після прогулянки на виставці, за чудовим сніданком,що був зготований істинно художнически, при четвертій пляшці шампанського,кілька відомих аматорів і заступників мистецтв вирішили, що живописець, щонаписав Ревекку й Дівчину на березі ріки, повинен бути талант незвичайний.Ці добродії, світські аматори й заступники, пользовавшиеся самою блестящеюславою в петербурзькому великому світлі, що прожили багато років і багато тисяч у чужихкраях, вывезшие звідти чудові альбоми, самі сделавшие трохи эскизовкарандашом і Академії мистецтв, що претендували на звання почесних членів,оголосили привселюдно про нововідкритому ними таланті. “Талант! А — А! у самому делеталант? — — — і заговорили дами. — — — і Хто він?” “Ах, боже мій, що за восхитительныекартины… отака принадність! Як же жваво й натурально, ах, ах! — — — і кричали барині. — — — і Так що він? так де він?..””Тріумфуйте, г. живописець! счастие звернулося до вас своєю особою й улыбаетсявам; ви повстаєте з мороку невідомості й виходите на світло божий, а це оченьприятно!” — — — і думав я, ходячи по залах виставки, зупиняючись часом перед этимидвумя картинами, що так сподобалися публіці, і прислухаючись до суждениямзнатоков і аматорів про мистецтво взагалі й про ці картини особливо.Такого роду заняття мені дуже сподобалося: бувало, тільки що встану й напьюсьчаю, зараз же на виставку, і не помічу, як пройде ранок.Усього більше я любив гуляти в більших залах, установлених портретами… Спочатку,щоправда, мені здалося дивно, яким образом більш — менш удалі копії сболее або менш відомих фізіономій удостоїлися честі бути на выставкехудожественных добутків? Яке до них справа мистецтву?.. Але згодом яоставил осторонь ці питання й з більшою цікавістю й насолодою принялсярассматривать виставлені фізіономії.Один раз, коли я стояв перед портретом одного з тих красенів, которыевосхищают баринь і яким вони звичайно називають біль — омами, і любувався егопобедоносными очами й ланцюжком із супиром, мені спала на думку думка, що,мабуть, дивно весело народитися на світло красенем і вирости на славусебе, на прикрасу миру й на розраду баринь. — — — і Осип Ілліч! чуєш, Осип Ілліч! — — — і раптом пролунав жіночий довольнорешительный голос біля мого правого вуха, — — — і подивися сюди, от на этотпортрет… Так куди ти дивишся? Ліворуч… ну, от. Уже краса, можна сказати,що краса! та й ланцюжок яка дорога! повинен бути мільйонер! — — — і Славний ланцюжок! — — — і заперечив чоловічий нерішучий голос, — — — і й з яким вкусомжилетка… Помітьте жилетку, Горпина Петрівна…Я обернувся, щоб подивитися, хто робив ці дотепні зауваження, і увиделподле себе товсту й низеньку жінку в чіпці, у перській хустці, з кожанымридикюлем, і її кавалера, також невеликого росту, седенького, у віцмундирі.Ця бариня продовжувала, звертаючись до свого кавалера: — — — і Що, Осип Ілліч, адже робота — те почище Алексашенькиной? чорнобривець на жилеткекаково зроблений? — — — і Незрівнянно, незрівнянно! нема чого говорити! Однак чув я більші похвали иего картинам, і чув від людей солідних. — — — і Не віриться щось; так де ж вони, ми ще дотепер їх і не видали? — — — і Видно, подалі, в інших залах. Пойдемте.І вони відправилися далі. Я слідом за ними. Що це за Алексашенька? Мені такжезахотелось подивитися його картини…Я проходив залу за залой і повинен був безупинно зупинятися передразличными картинами, вислухувати критичні міркування барині про достоинствахи недоліки цих картин і підлесливі, обережні зауваження її кавалера.Мені вуж стала набридати прогулянка за цими панами; бариня також началаизъявлять громогласно своє нетерпіння, не бачачи Алексашенькиных картин, і явносердилась на свого супутника… “Ну, так де ж його — те картини? — — — і вскрикивалаона. — — — і Видно, тебе обдурили: їх зовсім ні, так куди йому й сунутися зі своейработой…”Нарешті ми досягли до останньої зали. У цієї залі, як і в усі продолжениевыставки, була страшна тіснота. Бариня з ридикюлем отвалено продиралася сквозьтолпу, кавалер її випливав за нею, а я за кавалером. Вона спереду всехостановилась перед “Ревеккою”, майже в самої рами, і подивилася долілиць на бумажкус написом. На цьому папірці було написано більшими буквами: Г. Срезневського.Бариня прочитала напис і замахала рукою своєму кавалерові: “Сюди, сюди, ближче!ну, так пробирайся ж!” Кавалер з більшими зусиллями підійшов до неї. Я остановилсянемного осторонь, так, що міг їх бачити й чути їхня розмова. Мінути трипристально розглядали він і вона ц