povnij zmist batko sergij tolstoj l n 1 3 - Шкільний Всесвіт

Батько Сергий

I

У Петербурзі в сорокових роках трапилася подія, що здивувала всіх: красень, князь, командир лейб — ескадрону кірасирського полку, якому всі пророкували й флігель — ад’ютантство й блискучу кар’єру при імператорі Миколі I, за місяць до весілля із красунею фрейліною, пользовавшейся особою милістю імператриці, подав у відставку, розірвав свій зв’язок з нареченою, віддав невеликий маєток своє сестрі й виїхав у монастир, з наміром надійти в нього ченцем. Подія здавалася незвичайним і непоясненим для людей, що не знали внутрішніх причин його; для самого ж князя Степана Касатского все це зробилося так природно, що він не міг і уявити собі, як би він міг надійти інакше.

Батько Степана Касатского, відставний полковник гвардії, умер, коли синові було дванадцять років. Як ні жаль було матері віддавати сина з будинку, вона не зважилася не виконати волі покійного чоловіка, що у випадку своєї смерті заповів не тримати сина будинку, а віддати в корпус, і віддала його в корпус. Сама ж удова з дочкою Варварою переїхала в Петербург, щоб жити там же, де син, і брати його на свята.

Хлопчик видавався блискучими здатностями й величезним самолюбством, внаслідок чого він був першим і по науках, особливо по математиці, до якої він мав особливу пристрасть, і по фронті й верхівковій їзді. Незважаючи на свій вище звичайний ріст, він був гарний і спритний. Крім того, і по поводженню він був би зразковим кадетом, якби не його запальність. Він не пив, не распутничал і був чудово правдивий. Одне, що заважало йому бути зразковим, були спалаху гніву, що знаходили на нього, під час яких він зовсім втрачав самовладання й робився звіром. Один раз він ледве не викинув з вікна кадета, що почав жартувати над його колекцією мінералів. Інший раз він ледве було не вигин: цілим блюдом котлет пустив в економа, кинувся на офіцера й, говорять, ударив його за те, що той відрікся від своїх слів і прямо в особу збрехав. Його напевно б розжалували в солдати, якби директор корпуса не сховав всю справу й не вигнав економа.

Вісімнадцяти років він був випущений офіцером у гвардійський аристократичний полк. Імператор Микола Павлович знав його ще в корпусі й відрізняв його й після в полицю, так що йому пророкували флігель — ад’ютантство. І Касатский сильно бажав цього не тільки із честолюбства, але, головне, тому, що ще із часів корпуса жагуче, саме жагуче, любив Миколи Павловича. Усякий приїзд Миколи Павловича в корпус, — а він часто езжал до них, — коли входила бадьорим кроком ця висока, з випнутими грудьми, горбатим носом над вусами й з підтятими бакенбардами, фігура у військовому сюртуку й могутньому голосі здоровалася з кадетами, Касатский випробовував захват закоханого, такий же, який він випробовував після, коли зустрічав предмет любові. Тільки закоханий захват до Миколи Павловичу був сильніше: хотілося показати йому свою безмежну відданість, пожертвувати чим — небудь, усім собою йому. І Микола Павлович знав, що збуджує цей захват, і навмисне викликав його. Він грав з кадетами, оточував себе ними, те по — дитячому просто, те дружески, те велично звертаючись із ними. Після останньої історії Касатского з офіцером Микола Павлович нічого не сказав Касатскому, але, коли той близько підійшов до нього, він театрально відсторонив його й, насупившись, погрозив пальцем і потім, їдучи, сказав:

— Знайте, що всі мені відомо, але деякі речі я не хочу знати. Але вони тут.

Він показав на серце.

Коли ж випущені кадети були йому, він уже не поминав про це, сказав, як завжди, що вони всі можуть прямо звертатися до нього, щоб вони вірно служили йому й батьківщині, а він завжди залишиться їхнім першим другом. Всі, як завжди, були торкнуті, а Касатский, пам’ятаючи минуле, плакав слізьми й дала обітниця служити улюбленому цареві всіма самотужки.

Коли Касатский вийшов у полк, матір його переїхала з дочкою спочатку в Москву, а потім у село. Касатский віддав сестрі половину стану, і те, що залишалося в нього, було тільки досить для того, щоб містити себе в тім розкішному полку, у якому він служив.

Із зовнішньої сторони Касатский здавався самим звичайним молодим блискучим гвардійцем, що робить кар’єру, але усередині його йшла складна й напружена турбота. Робота із самого його дитинства йшла, очевидно, найрізноманітніша, але, по суті, усе та сама, що складається в тім, щоб у всіх справах, що представлялися йому на шляху, досягати досконалості й успіху, що викликає похвали й подив людей. Чи було це ученье, науки, він брався за них і працював доти, поки його хвалили й ставили за приклад іншим. Домігшись одного, він брався за інше. Так він домігся першого місця по науках, так він, ще будучи в корпусі, помітивши раз за собою незручність у розмові по — французькому, домігся до того, щоб опанувати французьким, як росіянином; так він потім, зайнявшись шахами, домігся того, що, ще будучи в корпусі, став відмінно грати.

Крім загального покликання життя, що складалося в служінні цареві й батьківщині, у нього завжди була поставлена яка — небудь мета, і як би незначна вона не була, він віддавався їй весь і жив тільки для неї доти, поки по досягав її. Але як тільки він досягав призначеної мети, так інша негайно ж виростала в його свідомості й поміняла колишню. Це — Те прагнення вирізнитися, і для того, щоб вирізнитися, досягти поставленої мети, наповнювало його життя. Так, по виходу в офіцери, він задався метою наивозможнейшего досконалості в знанні служби й дуже незабаром став зразковим офіцером, хоча й знову з тим недоліком нестримної запальності, що і на службі утягнула його в дурні й шкідливі для успіху вчинки. Потім, відчувши раз у світській розмові свій недолік загальної освіти, задався думкою поповнити його й засів за книги, і домігся того, чого хотів. Потім він задався думкою досягти блискучого положення у вищому світському суспільстві, вивчився відмінно танцювати й дуже незабаром досяг того, що був кликаний на всі великосвітські бали й на деякі вечори. Але це положення не задовольняло його. Він звик бути першим, а в цій справі він далеко не був їм.

Вище суспільство тоді складалося, так, я думаю, завжди й скрізь складається із чотирьох сортів людей: з 1) людей багатих і придворних; з 2) небагатих людей, але народжених і вирослих при дворі; 3) з багатих людей, що підробляються до придворних, і 4) з небагатих і непридворних людей, що підробляються до першим і другим. Касатский не належав до перших, Касатский був охоче приймаємо в останні два кола. Навіть вступаючи у світло, воно задав собі метою зв’язок з жінкою світла — і зненацька для себе незабаром досяг цього. Але дуже незабаром він побачив, що ті кола, у яких він обертався, були кола нижчі, а що були вищі кола, і що в цих вищих придворних колах, хоча його й приймали, він був чужою; з ним були чемні, але все звертання показувало, що є свої й він не свій. І Касатский захотів бути там своїм. Для цього треба було бути або флігель — ад’ютантом, — і він чекав цього, — або женитися в цьому колі. І він вирішив, що зробить це. І він обрав дівчину, красуню, придворну, не тільки свою в тім суспільстві, у якому він хотів вступити, але таку, з якої намагалися зближатися всі самі високо й твердо поставлені у вищому колі люди. Це була графиня Короткова. Касатский не для однієї кар’єри став доглядати за Коротковой, вона була незвичайно приваблива, і він незабаром закохався в неї. Спочатку вона була особливо холодна до нього, але потім раптом усе змінилося, і вона стала ласкава, і її мати особливо посилено запрошувала його до себе.

Касатский зробив речення й був прийнятий. Він був здивований легкістю, з якої він досяг такого щастя, і чимсь особливим, дивним у звертанні й матері й дочки. Він був дуже закоханий, і осліплений, і тому не помітив того, що знали майже все в місті, що його наречена було за рік тому назад коханкою Миколи Павловича.

II

За два тижні до призначеного дня весілля Касатский сидів у Царському Селі на дачі у своєї нареченої. Був жаркий травневий день. Наречений з нареченою походили по саду й сіли на крамничці в тінистій липовій алеї. Мэри була особливо гарна в білому серпанковому платті. Вона здавалася уособленням безвинності й любові. Вона сиділа, то опустивши голову, те взглядывая на величезного красеня, що з особливою ніжністю й обережністю говорив з нею, кожним своїм жестом, словом боячись образити, опоганити ангельську чистоту нареченої. Касатский належав до тих людям сорокових років, яких уже немає нині, до людей, які, свідомо допускаючи для себе й внутрішньо не засуджуючи нечистоту в половому відношенні, жадали від дружини ідеальної, небесної чистоти, і цю саму небесну чистоту визнавали в кожній дівчині свого кола й так ставилися до них. У такому погляді було багато невірного й шкідливого в тій розбещеності, що дозволяли собі чоловіка, але по відношенню жінок такий погляд, що різко відрізняється від погляду теперішніх молодих людей, що бачать у кожній дівчині шукаючу собі дружкові самку, — такий погляд був, я думаю, корисний. Дівчини, бачачи таке боготворіння, намагалися й бути більш — менш богинями. Такого погляду на жінок тримався й Касатский і так дивився на свою наречену. Він був особливо закоханий у цей день і не випробовував ні найменшої чуттєвості до нареченої, навпроти, з розчуленням дивився на неї, як на щось недосяжне.

Він устав у весь свій великий, ріст і став перед нею, обпершись обома руками на шаблю.

— Я тільки тепер довідався всі те щастя, що може випробувати людина. І це ви, це ти, — сказав він, робко посміхаючись, — дала мені це!

Він був у тім періоді, коли «ти» ще не зробилося звично, і йому, дивлячись морально знизу нагору на неї, страшно було говорити «ти» цьому ангелові.

— Я себе довідався: завдяки… тобі, довідався, що я краще, ніж я думав.

— Я давно це знаю. Я за те — те й полюбила вас…

Соловей заклацав поблизу, свіже листя заворушилося від набіглого вітерцю.

Він взяв її руку й поцілував її, і сльози виступили йому на очі. Вона зрозуміла, що він дякує їй за те, що вона сказала, що полюбила його. Він пройшовся, помовчав, потім підійшов, сел.

— Ви знаєте, ти знаєш, ну, однаково. Я зблизився з тобою не безкорисливо, я хотів установити зв’язку зі світлом, але потім… Як мізерно стало це в порівнянні з тобою, коли я довідався тебе. Ти не гніваєшся на мене за це?

Вона не відповідала й тільки торкнула рукою його руку.

Він зрозумів, що це значило: «Ні, не гніваюся».

— Так, ти от сказала… — він зам’яв, йому здалося це занадто зухвало, — ти сказала, що полюбила мене, але, прости мене, я вірю, але щось, крім цього, є, що тебе тривожить і заважає. Що це?

«Так, тепер або ніколи, — подумала вона. — Однаково він довідається. Але тепер він не піде. Ах, якби він пішов, це було б жахливо!»

И вона любовним поглядом оглянула всю його більшу, шляхетну, могутню фігуру. Вона любила його тепер більше Миколи й, якби не імператорство, не проміняла б цього на той.

— Послухайте. Я не можу бути неправдива. Я повинна сказати все. Ви запитуєте, що? Те, що я любила.

Вона поклала свою руку на його благаючим жестом.

Він мовчав.

— Ви хочете знати кого? Так, його, государя.

— Ми всі любимо його, я уявляю, ви в інституті…

— Ні, після. Це було захоплення, але потім пройшло. Але я повинна сказати…

— Ну, так що ж?

— Ні, я не просто.

Вона закрила особу руками.

— Як? Ви віддалися йому?

Вона мовчала.

— Коханкою?

Вона мовчала.

Він підхопився й блідий, як смерть, з вилицями, що трясуться, стояв перед нею. Він згадав тепер, як Микола Павлович, зустрівши його на Невському, ласкаво поздоровляв його.

— Боже мій, що я зробила, Стива!

— Не торкайте, не торкайте мене. ПРО, як боляче!

Він повернувся й пішов до будинку. У будинку він зустрів матір.

— Ви що, князь? Я… — Вона замовчала, побачивши його особу. Кров раптом ударила йому в особу.

— Ви знали це й мною хотіли прикрити їх. Якби ви не були жінки, — скрикнув він, піднявши величезного кулака над нею, і, повернувшись, утік.

Якщо б той, хто був коханцем його нареченої, була би приватна людина, вона вбив би його, але це був обожнений цар.

На інший же день він подав у відпустку й відставку й позначився хворим, щоб нікого не бачити, і поїхав у село.

Літо він провів у своєму селі, улаштовуючи свої справи. Коли ж скінчилося літо, він не повернувся в Петербург, а поїхав у монастир і надійшов у нього ченцем.

Мати писала йому, відговорюючи від такого рішучого кроку. Він відповідав їй, що покликання Бога вище всіх інших міркувань, а він почуває його. Одна сестра, такий же гордий і честолюбна, як і брат, розуміла його.

Вона розуміла, що він став ченцем, щоб стати вище тих, які хотіли показати йому, що вони коштують вище його. І вона розуміла його вірно. Надходячи в ченці, він показував, що нехтує все те, що здавалося настільки важливим іншої і йому самому в той час, як він служив, і ставав на нову таку висоту, з якої він міг зверху долілиць дивитися на тих людей, яким він колись заздрив. Але не одне це почуття, як думала сестра його Варенька, керувало ім. У ньому було й інше, істинно релігійне почуття, якого не знала Варенька, що, переплітаючись із почуттям гордості й бажанням першості, керувало ім. Розчарування в Мэри (нареченій), що він уявляв собі таким ангелом, і образа була так сильно, що привело його до розпачу, а розпач куди? — до Бога, до віри дитячій, що ніколи не порушувалася в ньому.

III

У день Покрова Касатский надійшов у монастир.

Ігумен монастиря був дворянин, учений письменник і старець, тобто належав до тої наступності, що ведеться з Валахії, ченців, що безмовно підкоряються вибраному керівникові й учителеві. Ігумен був учень відомого старця Амброся, учня Макария, учня старця Леоніда, учня Паисия Величковского. Цьому игумну підкорився, як своєму старцеві, Касатский.

Крім того почуття свідомості своєї переваги над іншими, котре випробовував Касатский у монастирі, Касатский так само, як і у всіх справах, які він робив, і в монастирі знаходив радість у досягненні найбільшого як зовнішнього, як і внутрішньої досконалості. Як у полицю він був не тільки бездоганним офіцером, але таким, котрий робив більш того, що було потрібно, і розширював рамки досконалості, так і ченцем він намагався бути доконаним; працюючої завжди, воздержным, смиренним, лагідним, чистим, не тільки на ділі, але й у думках, і слухняним. Особливо остання якість, або досконалість, полегшувало йому життя. Якщо багато вимог чернечого життя в монастирі, близькому до столиці й многопосещаемом, не подобалися йому, спокушаючи його, все це знищувалося слухняністю: не моя справа міркувати, моя справа нести призначена слухняність, чи буде то стояння в мощів, спів на криласі або ведення рахунків по готелі. Усяка можливість сумніві в чому б те не було усувалася тим же слухняністю старцеві. Не будь слухняності, він би тяготився й тривалістю й одноманітністю церковних служб, і суєтою відвідувачів, і дурними властивостями братії, але тепер все це не тільки радісно переносилося, але становило в житті розрада й підтримку. «Не знаю, навіщо треба чути кілька разів у день ті ж молитви, але знаю, що це потрібно. А знаючи, що це потрібно, знаходжу радість у них». Старець сказав йому, що як потрібна матеріальна їжа для підтримки життя, так потрібна духовний хліб — молитва церковна — для підтримки духовного життя. Він вірив у це, і дійсно, служба церковна, на яку він із працею піднімався іноді поутру, давала йому безсумнівне заспокоєння й радість. Радість давало свідомість смиренності й безсумнівності вчинків, всіх певних старцем. Інтерес же життя складався не тільки в усі більшому й більшому скоренні своєї волі, зовсім більшій і більшій смиренності, але й у досягненні всіх християнських чеснот, які на початку здавалися йому легко досяжними. Маєток своє він усе віддав у монастир і не жалував його, лінощів у нього не було. Смиренність перед нижчими було не тільки легко йому, але радувало його. Навіть перемога над гріхом похоті, як жадібності, так і блуду, легко далася йому. Старець особливо застерігав його від цього гріха, але Касатский радувався, що був вільний від нього. Мучало його тільки спогад про наречену. І не тільки спогад, але подання живе про те, що могло б бути. Мимоволі представлялася йому знайома фаворитка государя, що вийшла потім заміж і стала прекрасною дружиною, матір’ю сімейства. Чоловік же мав важливе призначення, мав і влада, і пошана, і гарну, покаявшуюся дружину. У гарні мінути Касатского не бентежили ці думки. Коли він згадував про це в гарні мінути, він радувався, що позбувся від цих спокус. Але були мінути, коли раптом все те, чим він жив, тьмяніло перед ним, він переставав не те що вірити в те, чим жив, але переставав бачити це, не міг викликати в собі того, чим жив, а спогад і — жахливо сказати — каяття у своєму звертанні охоплювало його. Спасенье в цьому положенні була слухняність — робота й весь зайнятий день молитвою. Він, як звичайно, молився, клав уклони, навіть більше звичайного молився, але молився тілом, душі не було. І це тривало день, іноді два й потім саме проходило. Але день цей або два минулі жахливі. Касатский почував, що він не у своїй і не в Божій владі, а в чиїйсь чужій. І все, що він міг робити й робив у ці часи було те, що радив старець, щоб триматися, нічого не вживати в цей час і чекати. Взагалі за все це час Касатский жив не зі своєї волі, а з волі старця, і в цій слухняності був особливий спокій.. Так прожив Касатский у першому монастирі, куди надійшов, сім років. Наприкінці третього року був пострижений в ієромонахи з ім’ям Сергия. Постриг був важливою внутрішньою подією для Сергия. Він і колись випробовував велику розраду й підйом духовний, коли причащався; тепер же, коли йому траплялося служити самому, здійснення проскомидии приводило його в захоплений, розчулений стан. Але потім почуття це все більше й більше притуплялося, і коли один раз йому трапилося служити в тім подавленому стані духу, у якому він бував, він відчув, що й це пройде. І дійсно, почуття це ослабшало, але залишилася звичка. Взагалі на сьомий рік свого життя в монастирі Сергию стало нудно. Все те, чому треба було вчитися все те, чого треба було досягти, — він досяг, і більше робити було нема чого. Але зате стан приспання ставало усе сильніше й сильніше. За цей час він довідався про смерть своєї матері й про вихід заміж Мэри. Обоє звістки він прийняв ра