povnij zmist balada bunin i a chast 1 - Шкільний Всесвіт

Балада

Під більші зимові свята був завжди, як лазня, натоплені сільський будинок і виявляв картину дивну, тому що складалася вона із просторих і низьких кімнат, двері яких всі були розкриті безперервно, — від прихожей до диванної, що перебувала в самому кінці будинку, — і блищала в червоних кутах восковими свічами й лампадами перед іконами.

Під ці свята в будинку всюди мили гладкі дубові підлоги, від топлення незабаром сохнули, а потім застеляли їхніми чистими попонами, у найкращому порядку розставляли по своїх місцях зрушені на час роботи меблів, а в кутах, перед золоченими й срібними окладами ікон, запалювали лампади й свічі, все — таки інші вогні гасили. До цієї години вже темно синіла зимова ніч за вікнами й усе розходилися по своїх спальних світлицях. У будинку встановлювалася тоді повна тиша, побожний і як що б чекає чогось спокій, як не можна більше належний нічного священного виду ікон, осяяних скорботно й умилительно.

Узимку гостювала іноді в садибі мандрівниця Машенька, седенькая, сухенька й дробова, як дівчинка. І от тільки вона одна у всьому будинку не спала в такі ночі: придя після вечері з людської в прихожую й знявши зі своїх маленьких ніг у вовняних панчохах валянки, вона безшумно обходила по м’яких попонах всі ці жаркі, таємниче освітлені кімнати, усюди ставала на коліна, хрестилася, кланялася перед іконами, а там знову йшла в прихожую, сідала на чорний ларь, спокон століттю стоявший у ній, і напівголосно читала молитви, псалми або ж просто говорила сама із собою. Так і довідався я один раз про цього “божого звіра, господня вовка”: услыхал, як молилася йому Машенька.

Мені не спалося, я вийшов пізньої вночі в зал, щоб пройти в диванну й взяти там що — небудь почитати із книжкових шкапов. Машенька не чула мене. Вона щось говорила, сидячи в темній прихожей. Я приостановясь, прислухався. Вона напам’ять читала псалми.

— Почуй, господи, молитву мою й внемли волаю моєму, — говорила вона без усякого вираження. — Не будь безмовний до сліз моїм, тому що мандрівник я в тебе й пришлец на землі, як і всі батьки мої…

Скажіть богові: як страшний ти в справах твоїх!

Живучий під дахом всевишнього під покровом всемогутнього спочиває… На аспіда й василіска наступиш, попрешь лев і дракона…

На останніх словах вона тихо, але твердо підвищила голос, вимовила їх переконано: попрешь лев і дракона. Потім помовчала й, повільно зітхнувши, сказала так, точно розмовляла з кимсь:

— Тому що його всі звірі в лісі й худоба на тисячі гір…

Я заглянув у прихожую: вона сиділа на ларе, рівно спустивши з його маленькі ноги у вовняних панчохах і хрестом тримаючи руки на груди. Вона дивилася перед собою, не бачачи мене. Потім підняла очі до стелі й роздільно промовила:

— И ти, божий звір, господень вовк, моли за нас царицю небесну.

Я підійшов і неголосно сказав:

— Машенька, не бійся, це я.

Вона упустила руки, устала, низько поклонилася:

— Здрастуйте, пан. Немає — З, я не боюся. Чого ж мені боятися тепер? Це в младости дурна була, усього боялася. Темнозрачний біс бентежив.

— Сядь, будь ласка, — сказав я.

— Ніяк ні, — відповіла вона. — Я постою — з.

Я поклав руку на її кощаве плічко з великою ключицею, змусив її сісти й сіл з нею поруч.

— Сиди, а то я піду. Скажи, кому це ти молилася? Хіба є такий святий — господній вовк?

Вона знову хотіла встати. Я знову удержав неї:

— Ах яка ти! А ще говориш, що не боїшся нічого! Я тебе запитую: правда, що є такий святий?

Вона подумала. Потім серйозно відповіла:

— Стало бути, є, пан. Є ж звір Тигр — Ефрат. Раз у церкві написаний, стало бути, є. Я сама його бачила — з.

— Як бачила? Де? Коли?

— Давно, пан, у незапам’ятний строк. А де — і сказати не вмію: пам’ятаю одне — ми туди троє доби їхали. Було там село Круті Гори. Я й сам далека, — може, изволили чути: рязанська, — а той край ще нижче буде, у Задонщине, і вуж яка там місцевість груба, тому й слова не знайдеш. Там — Те й було позаочне село наших князів, ихнего дідуся улюблена., — ціла, може, тисяча глиняних хат по голих буграх — косогорам, а на найвищій горі, на вінці її, над рікою Кам’яної, панський будинок, теж голий вся, триярусний, і церква жовта, колонна, а в тій церкві цей самий божий вовк: посередь, стало бути, плита чавунна над могилою князя, їм зарізаного, а на правому стовпі — він сам, цей вовк, у весь свій ріст і склад написаний: сидить у сірій шубі на густому хвосту й весь тягнеться нагору, упирається передніми лабетами в земь — так і зарит в очі: ожерелок сивий, остистий, товстий, голова більшими, гостровуха, іклами вискалена, ока затятий, криваві, округ же голови золоте сяйво, як у святих і догідників. Страшно навіть згадати таке диво чудове! До того живої сидить дивиться, начебто от — от на тебе кинеться! — Постій, Машенька, — сказав я, — я нічого не розумію, навіщо ж і хто цього страшного вовка в церкві написав? Говориш — він зарізав князя: так чому ж він святий і навіщо йому бути треба князівською могилою? І як ти потрапила туди, у це жахливе село? Розкажи всі толком. І Машенька стала розповідати: — Потрапила я, пан, туди з тієї причини, що була тоді кріпосною дівчиною, при будинку наших князів прислужувала. Була я сирота, батько мій, баяли, якийсь перехожий був, — швидкий, швидше за все, — незаконно звабив мою матінку, та й зник бог звістка куди, а матінка, народивши мене, незабаром померла. Ну й пошкодували мене добродії, взяли із двірні в будинок, як тільки зрівнялося мені тринадцять років і приставили на побегушки до молодої барині, і я так чимсь полюбилася їй, що вона мене ні на годину не відпускала від своєї милості. От вона — те й взяла мене із собою у войяж, як задумав молодий князь з’їздити з нею у свою дідівську спадщину, у це саме позаочне село, у Круті Гори. Була та вотчина в давнім запустінні, у безлюдии, — так і стояв будинок забитий, занедбаний із самої смерті дідуся, — ну й захотіли наші молоді добродії провідати неї. А якою страшною смертю помер дідусь, пр тім усе нам було ведено по переказі. У залі щось злегка тріснуло й потім упало, ледве стукнуло. Машенька скинула ноги з ларя й побігла в зал: там уже пахнуло гаром від упалої свічі. Вона зам’яла свічковий ґніт, що ще чадив, затоптала затлілий ворс попони й, підхопившись на стілець, знову запалила свічу від інших свіч, що горіли, уткнутих у срібні лунки під іконою, і приладила її в ту, з якої вона випала: перевернула яскравим полум’ям долілиць, покрапала в лунку потекшим, як гарячий мед, воском, потім вставила, спритно зняла тонкими пальцями нагар з інших свіч і знову зіскочила на підлогу. — Ишь як весело зажеврілося, — сказала вона, хрестячись і дивлячись на ожиле золото свічкових вогників. — И який дух — те церковний пішов! Пахнуло солодким чадом, вогники тріпотіли, лик образа древне дивився через них у порожньому кружку срібного окладу. У верхні, чисті стекла вікон, що густо обмерзнули знизу сірим інеєм, чорніла ніч і близько біліли обтяжені сніжними шарами лабети галузей у палісаднику. Машенька подивилася на них, ще раз перехрестилася й увійшла знову в прихожую. — Почивати вам пора, пан, — сказала вона, сідаючи на ларь і стримуючи позіхання, прикриваючи рот своєю сухою ручкою. — Ніч — Те вуж грізна стала. — Чому грізна? — А тому, що потаєна, коли лише алектор, півень, по — нашому, так ще нощной вран, сова, може не спати. Отут сам господь землю слухає, самі головні зірки починають грати, ополонки мерзнуть по морях і рікам. — А що ж ти сама не спиш по ночах? — И я, пан, скільки потрібне сплю. Старій людині чи багато сну покладається? Як птахові на гілці. — Ну, лягай, тільки докажи мені про цього вовка. — Так адже ця справа темний, давнє, пан, — може, балада одна. — Як ти сказала? — Балада, пан. Так — Те всі наші добродії говорили, любили ці балади читати. Я, бувало, слухаю — мороз по голові йде: Виє сир — бор за горою, Мете в білому полі, Стала хуртовина — непогода, Запала дорога… До чого добре, господи! — Чим добре, Машенька? — Тим і добре — з, що сам не знаєш чим. Моторошно. — За старих часів, Машенька, все жутко було. — Як сказати, пан? Може, і правда, що моторошно, так тепер — те все мило здається. Адже коли це було? Уже так — те давно, — всі царства — держави пройшли, всі дуби від стародавності розсипалися, всі могилки зрівнялися із зе
млею. От і ця справа, — на двірні його слово в слово казали, а чи правда? Справа це начебто ще при великій цариці було й начебто тому князь у Крутих Горах сидів, що вона на нього за щось розгнівалася, заточила його вдалину від себе, і він дуже лютий зробився — пущі всього на страту рабів своїх і на любовний блуд. Дуже ще в силі був, а відносно зовнішності відмінно гарний і нібито не було ні на двірні в нього, ні по селах його жодної дівчини, яку б він до себе, у свою сераль, на першу ніч не вимагав. Ну от і впав він у найстрашніший гріх: поласився навіть на молоду сина свого рідного. Той у Петербурзі в царській військовій службі був, а коли знайшов собі суженую, одержав від батька дозвіл на шлюб і женився, то, стало бути, приїхав з молодої до нього на уклін, у ці самі Круті Гори. А він і спокусися на неї. Про любов, пан, недарма співається: Жар любові у всякому царстві, Любиться земне все коло… І який же може бути гріх, якщо хоч і стара людина мышлит про улюблений, зітхає про неї? Так адже отут — та справа зовсім інше була, отут неначебто рідна дочка була, а він на блуд простирав жадібні свої наміри. — Ну й що ж? — А те, пан, що, помітивши такий батьківський намір, вирішив молодий князь тайкома бігти. Підмовив конюхів, задарував їх усіляко, наказав до півночі запрягти трійку порезвей, вийшов, крадькома, як тільки заснув старий князь, з рідного будинку, вивів молоду дружину — і був такий. Тільки старий князь і не думав спати: він ще з вечора все довідався від своїх навушників і негайно в погоню пішов. Ніч, мороз несказанний, аж кільце округ місяця лежить, снігів у степу вище росту людського, а йому всі дарма: летить, весь обвішаний шаблями й пістолетами, верхи на коні, поруч зі своїм улюбленим доезжачим, і вуж бачить спереду трійку із сином. Кричить, як орел: стій, стріляти буду! А там не слухають, женуть трійку щодуху й запал. Став тоді старий князь стріляти в коней і вбив на скаку спершу одну підпряжну, праву, потім іншу, ліву, і вуж хотів корінника звалити, так глянув убік і бачить: несеться на нього по снігах, під місяцем, великий, небувалий вовк, з очами, як вогонь, червоними й із сияньем округ голови! Князь давай палити й у нього, а він навіть оком не моргнув: вихром нанесся на князя, прянул до нього на груди — і в єдину мить перетнув йому кадик іклом. — Ах, які страсті, Машенька, — сказав я. — Істинно балада! — Гріх, не смійтеся, пан, — відповіла вона. — У бога всього багато. — Не спорю, Машенька. Тільки дивно все — таки, що написали цього вовка саме біля могили князя, зарізаного ім. — Його написали, пан, за власним бажанням князя: його додому ще живого привезли, і він встиг перед смертю покаятися й причастье прийняти, а в останню свою мить наказав написати того вовка в церкві над своєю могилою: у повчання, стало бути, всьому потомству князівському. Хто ж його міг по тимі часам ослухатися? Та й церква — те була його домашня, їм самим строєна