povnij zmist ariadna chexov a p 1 2 - Шкільний Всесвіт

На палубі пароплава, шедшего з Одеси в Севастополь, якийсь пан, досить гарний, із круглою борідкою, підійшов до мене, щоб закурити, і сказав:

— Зверніть увагу на цих німців, що сидять біля рубання. Коли зійдуться німці або англійці, то говорять про ціни на вовну, про врожай, про свої особисті справи; але чомусь коли сходимося ми, росіяни, те говоримо тільки про жінок і високі матерії. Але головне — про жінок.

Особа цього пана бути вже знайомо мені. Напередодні ми верталися в одному поїзді через границю, і у Волочиську я бачив, як він під час митного огляду стояв разом з дамою, своєю супутницею, перед целою горою валіз і кошиків, наповнених дамським платтям, і як він був збентежений і подавлений, коли довелося платити мито за якусь шовкову ганчірку, а його супутниця протестувала й загрожувала комусь поскаржитися; потім по шляху в Одесу я бачив, як він носив у дамське відділення те пиріжки, то апельсини.

Було трошки сиро, злегка погойдувало, і дами пішли до себе в каюти. Пан із круглою борідкою сіл із мною поруч і продовжував:

— Так, коли росіяни сходяться, то говорять тільки про високі матерії й жінок. Ми так інтелігентні, так важливі, що вирікаємо одні істини й можемо вирішувати питання тільки вищого порядку. Російський актор не вміє пустувати, він у водевілі грає глибокодумно; так і ми: коли доводиться говорити про дрібниці, то ми трактуємо їх не інакше, як з вищої точки зору. Це недолік сміливості, щирості й простоти. Про жінок же ми говоримо так часто тому, мені здається, що ми незадоволені. Ми занадто ідеально дивимося на жінок і висуваємо вимоги, непорівнянні з тим, що може дати дійсність, ми одержуємо далеко не те, що хочемо, і в результаті незадоволеність, розбиті надії, щиросердечний біль, а що в кого болить, той про тім і говорить. Вам не нудно продовжувати ця розмова?

— Ні, анітрошки.

— У такому випадку дозвольте представитися, — сказав мій співрозмовник, злегка піднімаючи: — Іван Ілліч Шамохин, московський поміщик деяким чином… Вас же я добре знаю.

Він сів і продовжував, ласкаво й искренно дивлячись мені в особу:

— Ці постійні розмови про жінок який — небудь філософ середньої руки, начебто Макса Нордау, пояснив би еротичним божевіллям або тим, що ми кріпосники та інше, я ж на цю справу дивлюся інакше. Повторюю: ми незадоволені, тому що ми ідеалісти. Ми хочемо, щоб істоти, які родять нас і наших дітей, були вище нас, над усе на світі. Коли ми молоді, то поетизуємо й боготворимо тих, у кого закохуємося; любов і щастя в нас — синоніми. У нас у Росії шлюб не по любові нехтується, чуттєвість смішна й вселяє відразу, і найбільшим успіхом користуються ті романи й повести, у яких жінки гарні, поетичні й піднесені, і якщо російська людина здавна захоплюється рафаэлевской мадонною або стурбований жіночою емансипацією, те, запевняю вас, отут немає нічого напускного. Але лихо от у чому. Ледь ми женимося або сходимося з жінкою, проходить яких — небудь два — три роки, як ми вже почуваємо себе розчарованими, обманутими; сходимося з іншими, і знову розчарування, знову жах, і зрештою переконуємося, що жінки брехливі, дріб’язкові, суєтні, несправедливі, нерозвинені, жорстокі, — одним словом, не тільки не вище, але навіть незмірно нижче нас, чоловіків. І нам, незадоволеним, обманутим, не залишається нічого більше, як бурчати й скидаючись говорити про те, у чому ми так жорстоко обманулись.

Поки Шамохин говорив, я помітив, що російський мова й російська обстановка робили йому велику приємність. Це тому, імовірно, що за кордоном він сильно скучив по батьківщині. Хвалячи росіян і приписуючи їм рідкий ідеалізм, він не озивався погано про іноземців, і це розташовувало на його користь. Було також помітно, що на душі в нього негаразд і хочеться йому говорити більше про себе самому, чим про жінок, і що не минути мені вислухати яку — небудь довгу історію, схожу на сповідь.

И в самій справі, коли ми зажадали пляшку вина й випили по склянці, вона почав так:

— Пам’ятається, у якійсь повісті Вельтмана хтось говорить: «От так історія!» А іншої йому відповідає: «Ні, це не історія, а тільки інтродукція в історію». Так і те, що я дотепер говорив, є тільки інтродукція, мені ж, властиво, хочеться розповісти вам свій останній роман. Винуватий, я ще раз запитаю: вам не нудно слухати?

Я сказав, що не нудно, і він продовжував:

— Дія відбувається в Московській губернії, в одному з її північних повітів. Природа отут, повинен я вам сказати, дивна. Садиба наша перебуває на високому березі швидкої річки, у так званого быркого місця, де вода шумить день і ніч; представте ж собі великий старий сад, затишні квітники, пасіку, город, унизу ріка з кучерявим верболозом, що у більшу росу здається трошки матовим, точно сивіє, а по ту сторону луг, за лугом на пагорбі страшний, темний бор. У цьому борі рыжики народяться сила — силенна, і в самій хащі живуть лосі. Я вмру, заколотять мене в труну, а всі мені, здається, будуть снитися ранні ранки, коли, знаєте, боляче очам від сонця, або дивовижні весняні вечори, коли в саду й за садом кричать солов’ї й дергачи, а із села доноситься гармоніка, у будинку грають на роялі, шумить ріка — одним словом, така музика, що хочеться й плакати й голосно співати. Запашку в нас невелика, але виручають лугу, які разом з лісом дають тисяч біля двох щорічно. Я в батька єдиний син, обоє ми люди скромні, і цих грошей, плюс ще батьківська пенсія, зовсім вистачало. Перші три роки по закінченні університету я прожив у селі, господарював і все чекав, що мене куди — небудь виберуть, головне ж, я був сильно закоханий в одну незвичайно гарну, чарівну дівчину. Була вона сестрою мого сусіда, поміщика Котловича, що прогорів пана, у якого в маєтку були ананаси, чудові персики, громовідводи, фонтан посередині двору й у той же час ні копійки грошей. Він нічого не робив, нічого не вмів, був якийсь кволый, точно зроблений з пареної ріпи; лікував мужиків гомеопатією й займався спіритизмом. Людина він, втім, був делікатн, м’який і недурний, але не лежить у мене душу до цим панам, які розмовляють із парфумами й лікують бабів магнетизмом. По — перше, у розумово не вільних людей завжди буває плутанина понять і говорити з ними надзвичайно важко, і, по — друге, звичайно нікого вони не люблять, з жінками не живуть, а ця таємничість діє на вразливих людей неприємно. І зовнішність його мені не подобалася. Він був високий, товстий, білий, з маленькою головою, з маленькими блискучими очами, з білими пухкими пальцями. Він не жал вам руку, а м’яв. І всі, бувало, вибачається. Просить що — небудь — вибачите, дає — теж вибачите. Що ж стосується його сестри, та ця особа зовсім з іншої опери. Треба вам помітити, що в дитинстві й замолоду я не був знаком з Котловичами, тому що мій батько був професором в N. і ми довго жили в провінції, а коли я познайомився з ними, те цій дівчині було вже двадцять два роки, і вона давно встигла й інститут скінчити, і пожити року два — три в Москві, з багатою тіткою, що вивозила її у світло. Коли я познайомився й мені вперше довелося говорити з нею, то мене насамперед уразило її рідке й гарне ім’я — Аріадна. Воно так ішло до неї! Це була брюнетка, дуже худа, дуже тонка, гнучка, струнка, надзвичайно граціозна, з витонченими, найвищою мірою шляхетними рисами особи. У неї теж блищали ока, але в брата вони блищали холодно й солоденько, як льодяники, у її ж погляді світилася молодість, гарна, горда. Вона скорила мене в перший же день знайомства — і не могло бути інакше. Перші враження були так владні, що я дотепер не розстаюся з ілюзіями, мені усе ще хочеться думати, що в природи, коли вона затвора цю дівчину, був якийсь широкий, дивний задум. Голос Аріадни, її кроки, капелюшок і навіть відбитки її ніжок на піщаному березі, де вона вудила піскарів, викликали в мені радість, жагучу спрагу життя. По прекрасній особі й прекрасних формах я судив про щиросердечну організацію, і кожне слово Аріадни, кожна посмішка захоплювали мене, підкуповували й змушували припускати в ній піднесену душу. Вона була ласкава, говірка, весела, проста в обігу, поэтично вірила в бога, поэтично міркувала про смерть, і в її щиросердечному складі було таке багатство відтінків, що навіть своїм недолікам вона могла надавати якісь особливі, милі властивості. Покладемо, знадобилася їй новий кінь, а грошей ні, — ну, що ж за лихо? Можна продати що — небудь або закласти, а якщо прикажчик божиться, що нічого не можна не продати, не закласти, то можна здерти із флігелів залізні дахи й спустити їх на фабрику або в саму гарячу пору погнати робочих коней на базар і продати там за безцінь. Ці неприборкані бажання часом доводили до відчаю всю садибу, але виражала вона їх з такою добірністю, що їй зрештою все прощалося й усе дозволялося, як богині або дружині Цезаря. Любов моя була зворушлива, і її незабаром усі помітили: і мій батько, і сусіди, і мужики. І всі мені співчували. Коли, траплялося, я пригощав робітників горілкою, то вони кл
анялися й говорили: — Дай боже вам женитися на котловичевой панянці. І сама Аріадна знала, що я її люблю. Вона часто приїжджала до нас верхи або на шарабані й проводила іноді цілі дні із мною й з батьком. З моїм старим вона подружилася, і він навіть навчив її качатися на велосипеді — це була його улюблена розвага. Пам’ятаю, як один раз увечері вони зібралися качатися і я допомагав їй сісти на велосипед, і в цей час вона була так гарна, що мені здавалося, начебто я, доторкаючись до неї, обпалював собі руки, я тремтів від захвату, і коли вони обоє, старий і вона, гарні, стрункі, покотили поруч по шосе, зустрічний вороний кінь, на якій їхав прикажчик, кинулася убік, і мені здалося, що вона кинулася тому, що була теж уражена красою. Моя любов, моє поклоніння торкали Аріадну, розчулювали її, і їй жагуче хотілося бути теж очарованною, як я, і відповідати мені теж любов’ю. Адже це так поэтично! Але любити по — справжньому, як я, вона не могла, тому що була холодна й уже досить зіпсована. У ній уже сидів біс, котрий день і ніч шепотів їй, що вона чарівна, божественна, і вона, що виразно не знала, для чого, властиво, вона створена й для чого їй дане життя, уявляла себе в майбутньому не інакше, як дуже богатою й знатною, їй марилися бали, перегони, лівреї, розкішна вітальня, свій salon і цілий рій графів, князів, посланників, знаменитих художників і артистів, і все це поклоняється їй і захоплюється її красою й туалетами… Ця спрага влади й особистих успіхів і ці постійні думки все в одному напрямку розхолоджують людей, і Аріадна була холодна: і до мене, і до природи, і до музики. Час тим часом ішло, а посланників усе не було, Аріадна продовжувала жити у свого брата спірита, справи ставали усе гірше, так що вже їй не на що було купувати собі плаття й капелюшки й доводилося хитрити й вивертатися, щоб приховувати свою бідність. Як навмисно, коли вона ще жила в Москві в тітки, до неї сватався якийсь князь Мактуев, людина богатый, але зовсім незначний. Вона відмовила йому навідріз. Але тепер іноді неї мучив хробак каяття: навіщо відмовила. Як наш мужик дме з відразою на квас із тарганами й все — таки п’є, так і вона гидливо морщилася при спогаді про князя й все — таки говорила мені: — Що не говорите, а в титулі є щось непояснене, чарівне… Вона мріяла про титул, про блиск, але в той же час їй не хотілося упустити й мене. Як там не мрій про посланників, а все — таки серце не камінь і жаль буває своєї молодості. Аріадна намагалася закохатися, робила вигляд, що любить, і навіть клялася мені в любові. Але я людина нервовий, чуйний; коли мене люблять, то я почуваю це навіть на відстані, без запевнень і клятв, відразу віяло на мене холодом, і коли вона говорила мені про любов, то мені здавалося, що я чую спів металевого солов’я. Аріадна сама почувала, що в неї не вистачає пороху, їй було прикро, і я не раз бачив, як вона плакала. А те, можете собі представити, вона раптом обійняла мене рвучко й поцілувала, — це відбулося ввечері, на березі, — і я бачив по очах, що вона мене не любить, а обійняла просто із цікавості, щоб випробувати себе: що, мол, із цього вийде. І мені зробилося страшно. Я взяв її за руки й проговорив у розпачі: — Ці пещення без любові заподіюють мені страждання! — Який ви… дивак! — сказала вона з досадою й відійшла. Цілком ймовірно, пройшов би ще рік — два, і я женився б на ній, тим і скінчилася б ця історія, але долі завгодно було влаштувати наш роман по — іншому. Трапилося так, що на нашім обрії з’явилася нова особистість. До брата Аріадни приїхав погостювати його університетський товариш Лубків, Михайло Иваныч, мила людина, про який кучері й лакеї говорили: « за — а — нятный пан!» Этак середнього росту, тощенький, плішивий, особа, як у доброго буржуа, не цікаве, але благовидне, бліде, із твердими пещеними вусами, на шиї гусяча шкіра з пупырышками, великий кадик. Носив він pince — nez на широкій чорній тасьмі, гаркавив, не вимовляючи ні р, ні л, так що, наприклад, слово «зробив» у нього виходило так: сдевав. Він був завжди весел, всі йому було смішно. Женився він якось незвичайно нерозумно, двадцяти років, одержав у придане два будинки в Москві, під Дівочим, зайнявся ремонтом і будівлею лазні, розорився в пух, і тепер його дружина й четверо дітей жили в «Східних номерах», терпіли нестаток, і він повинен був містити їх, — і це йому було смішно. Йому було 36 років, а дружині його вже 42, — і це теж було смішно. Мати його, чванлива, надута особа із дворянськими претензіями, нехтувала його дружину й жила окремо із целою оравою собак і кішок, і він повинен був видавати їй особливо по 75 рублів на місяць; і сам в