povnij zmist argonavti j zolote runo averchenko a t - Шкільний Всесвіт

З тих пор як восени 1920 року пароплав покинув берега Криму й до самого Константинополя вони так і ходили неподільно разом — спереду товстий, рыжебородый, зі складеними на груди руками, а за ним, небагато позаду, двоє: сухорлявий брюнет з вусиками й седенький, маленький. Цей вічний трикутник кутом уперед нагадував череду журавлів, що летять.

Тільки один раз я побачив їх не в комбінації трикутника: вони дружно вишикувалися в борта пароплава, облокотясь об поруччя, і поплевывали в тиху воду Чорного моря з такою ретельністю, начебто хто — небудь дав їм доручення — так чи інакше, а підвищити рівень чорноморської води.

Я підійшов і безцільно облокотился поруч.

— Ну, що, юнак, — звернувся раптом до мене седенький. — Як делишки?

— Нічого собі, юнак, — привітно відповів я. — Дрянь делишки.

— Що думаєте робити в Константинополі?

— А чорт його знає. Що прийде.

— Так не можна, — наставительно відгукнувся чорновусий чоловік. — Треба заздалегідь виробити план дій, щоб не опинитися на константинопольському березі розгубленим дурнем. От ми виробили собі за планом — і спокійні.

— Прекрасне правило, — прийшов я в щире замилування. — Які ж ваші плани?

Седенький подарував морську гладь митецьким повновагим плювком і, по глядев на плоди, що віддаляються з око, свого рота, процідив крізь енергійно стислі губи:

— Газету буду видавати.

— Ого! Де?

— Що значить — де? У Константинополі. Я думаю відразу ойкнути й ранкову й вечірню. Щоб захопити ринок. Взагалі Константинополь — золоте дно!

— Дно — Те дно, — з деяким сумнівом погодився я. — Тільки чи золоте?

— Будьте покійні, — втрутився чорновусий. — На цьому дні лежать золоті розсипи, тільки потрібно вміти їх розкопати. Втім, мої плани скромніше.

И дві сторони трикутника зараз же підтримали третю:

— Так, його плани скромніше.

— Журнал буде видавати? — спробував догадатися я.

— Ну, що там, ваш журнал! Нісенітниця. Ні, мені спала на думку свіжа мыслишка. Тільки ви нікому з інших пасажирів не повідомляйте. Довідаються — відразу перехоплять.

Я твердо заприсяг, що віднесу цю таємницю із собою в могилу.

— Так знайте: я вирішив відкрити в Константинополі російський ресторан.

— Гм… Я, щоправда, ніколи дотепер не бував у Константинополі, але… мені здається, що… там у цьому напрямку дещо зроблене.

— Риса із два зроблене! Хіба ці головотяпи зуміють? Ні, у мене все буде особливе: оркестр із живих венгерцев, метрдотель типовий француз, швейцар — швейцарець із алебардою, а вся при слуга — негри!

— И ви всю цю штуку назвете російським рестораном?

— Чому б і немає? Кухня — Те адже російська! Щи буду закочувати, кулеб’яки загинати, смажених поросят зашпаривать. На всю туреччину дзенькіт зроблю.

— Але адже для цієї справи потрібні більші гроші!

— Я знаю, тисяч десять лір. Але ця сама легеня. Знайду якого — небудь багатого дурня — грека — у компанії з ним і обтяпаем. бородань, Що Мовчав досі, раптом зареготав, подарував морську гладь складним плювком із примхливою завитушкою й дружески вдарив мене по плечу.

— Ні, це все нудна матерія — справи, розрахунки, викладення. От у мене план так план. Знаєте, що я буду робити?

— А бог вас знає.

— Те — Те й воно. Нічого не буду робити. Сложа руки буду сидіти. Валюту везу. Спритно, а!

— Чудово.

— Так — А. Довідається тепер цей Константинополишка Никанора Сырцова! Ей — бо, право! Палець об палець не вдарю. Складу руки й буду сидіти. Попрацювали й буде. Коли зустріну там де — шампанеей до країв наллю. Так просто заходь у кращий готель і запитай Никанора Сырцова — там я й буду. А може, я у Васькиной газеті публікуватися буду: « Такий — Те Никанор Гаврилов Сырцов розшукує рідних і знайомих на предмет випивки з відповідною закускою». А в шинок ми з тобою будемо ходити тільки в Петькин: нехай нам негри так венгерцы дурня ламають. Підтримаємо приятеля, хе — хе! Ганьби живе Україна! Журавлиний трикутник відділився від поруччя, змахнув крильми й плавно понісся в трюм на предмет насичення своїх пернатих шлунків. Поки всі беженство абияк втрясалося, поки я особисто влаштовувався — ніхто з журавлиного трикутника не попадався мені на очі. Але один раз, коли я скромно вечеряв у куточку шумного ресторану, до мене підлетів головний журавель — Никанор Сырцов. — Друг! — заволав він. — Говорив, шампанеей наллю — і наллю! Підемо до кабінету. Які цигани — пальчики оближеш! Як заллються — так або на батьківську могилу хочеться бігти, або кому — небудь по портреті заїхати. Благороднейшие люди. Він зчепився із мною на абордаж, після довгої битви переміг мене й, взявши на буксир, отшвартовал «до кабінету», що виявився холодною, димною, напаленою кімнатою, наповненої людьми. У руках у них були гітари, на плечах — линялі кунтуші, на особах — нудьга непрохідна. — Эх, брат! — викликнув Сырцов, стаючи в позу. — Люблю я тебе, а за що, і сам не знаю. Гарна людина, щоб ти здох! Віриш совісті — другу тисячу пропиваю!.. А ну, ви, конокради — ушкварьте: «Дві гітари за стеною»! Співав Сырцов, ридав Сырцов у проміжках, і знову танцював Сырцов, обділяючи всіх прагнучих і. прагнучими келихами шампанського й лірами. — В, брат! — кричав він, плутаючись невірними ногами в дивному танці. — Це я називаю жити сложа руки! От вона, брат, це і є теперішнє життя! Ой, пали, пали, пали! Останній заклик Никанора цигани прийняли в’януло й замість підпалу тільки ляскали келих за келихом, позіхаючи, переморгуючись і переталкиваясь ліктями. Втім, і сам Сырцов не міг точно вказати, який предмет приречений їм на спалювання. — Постій, — спробував я зупинити танцюючого Никанора. — Розкажи мені краще — що поробляють твої приятелі? Відкрили ресторан? Видають газету?.. — А чорт їх знає. Я восьмий день. удома не був — так що мені газета! На ніс мені її, чи що? Ішов я один раз увечері по Пти — Шан. Біля знаменитого ресторану «Георгія Карпыча» пролунав нелюдський крик: — Интер — Р — Есная газета «Пресс дю суар»![1] Купите, пан! Я придивився: волав видавець із журавлиного трикутника. Очевидно, вся його видавнича діяльність обмежилася тим, що він видавав крики, з головою пішовши в нескладну газетну справу збуту свіжих номерів. — Що ж це ви чужу газету продаєте, — участливо запитав я. — А своя де? — Справа, це… налагоджується, — нерішуче промямлил він. — Ще місяць, два й цього… З дозволом по — диявольському важко!.. — А що ваш приятель, як його справа з рестораном? — Подаруйте! Отут за рогом, другий будинок, вивіска. Відвідаєте, він буде рад. «Слава богові, — подумав я, ідучи по зазначеній адресі, — хоч один улаштувався». Цей останній, побачивши мене, дійсно зрадів. Підійшов до мого столика, обмахнув його серветкою, вийняв з кишені картку й сказала: — От приємна зустріч! Що накажете? Горілочки із закусочкой, гарячого або просто чашку кава? — Ви що отут, у компанії? Знайшли дурня — грека із грошима? — Ні, властиво, він знайшов мене, дурня. Або, вірніше, я його, звичайно, знайшов, ну, отож… Гм!.. Поки служу. У нього, втім, дійсно є більші гроші. я тільки… цього. Не зацікавлений. — А венгерцев і негрів немає? Він відвернувся до вікна й став серветкою протирати заплакане скло. — И швейцар ваш без алебарди, обеззброєний, в опорках… — Жартувати изволите. Може, винця накажете? Гарне є… Ще місяць із гуркотом пронісся над нашими головами. Проходячи повз грецького пустельний ресторанчика, я іноді бачив дрімаючого із серветкою в руках у стіни сміливого ініціатора справи, побудованого на венгерцах, неграх, швейцарах в алебардах. І як і раніше видавець на розі яскравої вулиці видавав стогони: — «Пресс дю суар»! Учора, зупинившись і купуючи газету, я запитав простодушно: — А що ж ваша власна газета? — Напевно, незабаром розв’яжеться. — Ну, а що ваш приятель, Никанор Сырцов? Як і раніше сидить сложа руки? — Сложа — Те сложа… Тільки не сидить, а лежить. Від голодного тифу або щось начебто — помер. Всі гроші на циганів так на різні дурості
проухал. У мене зрештою по п’яти піастрів перехоплював. Так мені теж, знаєте, їх взяти нівідкіля. От тобі й «сложа руки»! Багато їх, таких дурнів. І коли він говорив це — у нього була кам’яна нерухлива особа, як у старих боксерів, яких інші боксери лупили по щоках величезними кам’яними кулачищами, отчого особа робиться назавжди непробивним. Жорстокий це боксер — Константинополь. Кам’яніє особа від його ударів

Додав: