povnij zmist apollon averchenko a t - Шкільний Всесвіт

Один раз у вітрині книгарні я побачив книгу… По зовнішньому виді вона походила на солідний, серйозний каталог технічної контори, що мене й спокусило, тому що я дуже цікавлюся новинками в області техніки.

А коли мені неї показали ближче, я побачив, що це не каталог, а літературний щомісячник.

— Як же він… називається? — розгублено запитав я.

— Так адже заголовок — те на обкладинці!

Я уважно вдивився в заголовок, перевернув книгу боком, потім долілиць головою й, зацікавлений, сказав:

— Не знаю! Може бути, ви будете так люб’язні присвятити мене в заголовок, якщо, звичайно, воно вам відомо?.. Зі своєї сторони можу дати вам слово, що, якщо те, що ви мене повідомите, секрет, — я буду свято зберігати його.

— Тут немає секрету, — сказав прикажчик. — Журнал називається «Аполлон», а якщо букви грецькі, те це нічого… Наступний номер вам дасться набагато легше, третій ще легше, а далі все піде як по маслу.

— Чому ж журнал називається «Аполлон», а на малюнку зображена простромлена стрілами ящірка?..

Прикажчик задумався.

— Аполлон — бог краси й світла, а ящірка — символ чогось слизького, противного… От вона, мабуть, і простромлена богом світла.

Мені сподобалася ця хитромудрість.

Коли я видам книгу своїх розповідей за назвою «Скрегіт», те на обкладинці попрошу намалювати панянку, що входить у будинок зуболікарських курсів…

Зацікавлений дивовижним «Аполлоном», я купив журнал і пішов.

Перша стаття, що я почав читати, — Інокентія Анненского — називалася «Про сучасний ліризм».

Перша фраза була така:

«Жасминові тирси наших перших мэнад примахались швидко…»

Мені почасти до болю зробився жаль наш безглуздий російський народ, а почасти було прикро: нічого не можна доручити російській людині… Дали йому в руки жасминовий тирс, а він зрадів, і ну — махати їм, поки примахал цей інструмент остаточно.

Фраза, випадково вихоплена мною із середини «ліризму», теж не розвеселила мене:

«У російської поезії носяться частки теософічного коксу, цього буржуазнейшего з Антисмертинов…»

Це було до болю кривдно.

Я так розбудувався, що далі навіть не міг читати статті «Про сучасний ліризм»…

Неприємне почуття згладила інша стаття: «Чекаючи гімну Аполлонові».

Я людина дуже життєрадісний, і веселощі б’ють у мені ключем, так що мені зовсім по смаку довелася пропозиція автора:

«Тому що танець є прекраснейшее явище в житті, то потрібно сплітатися всім людям у хороводи й танцювати. Люди повинні зробитися прекрасними безперестану у всіх своїх діях, і танець буде законом життя».

Наступні слова автора щодо запалювання вівтарів, установи обетных ходів і плясов привели мене в рішучий захват.

«Дійсно! — думав я. — Як ми живемо… Ні тобі задоволення, ні тобі веселощі. Усі плазують на землі, як умираючі хробаки, зневіра сковує члени, що костеніють… Ні, рішуче, обетные ходу й плясы — от те, що виведе нас на нову дорогу».

Далі автор говорив:

«Не випадково відбувається за останні роки підвищення інтересу до танцю…»

«От воно! — подумав я. — Починається!..»

У мене захопило подих від передчуття близьких веселощів, і я повинен був зробити зусилля, щоб змусити себе перейти до наступної статті:

«Про театр».

Автор статті про театр бачив єдиний порятунок і відродження театру в тім, щоб публіка брала участь у дії нарівні з акторами.

Ідея мені сподобалася, але багато чого здалося неясним: чи буде публіка на жалуванні в дирекції театру, або актори будуть зрівняні з публікою в правах тим, що їм доведеться здобувати в касі квитки «на право гри»… І як віднесуть актори до тої ледачої, інертної частини публіки, що зволіє участі в грі — простої глазение на все що відбувається… Втім, я цілком згодний з автором, що важливо ідею, а деталі можна розробити після. Увечері я поїхав до одним знайомим і застав у них гостей. Усі сиділи у вітальні невеликими групами й вели розмова про бюрократичне засилля, указуючи на приклади Англії й Америки. — Добродії! — запропонував я. — чи Не краще нам сплестися в радісний хоровод і понестися в обетном танку до Дионису?! Моя пропозиція викликала здивування. — Тобто?.. — У нашій повсякденності є танечний ритм. Сплетений хоровод повинен нестися навіть у буденному житті, перейшовши з подмостков у життя… Дозвольте вашу руку, мадам!.. От так… Добродії! Ну навіщо бути такими сумовитими?.. Візьміть вашу сусідку за руку. Що ви дивитеся на мене так недоумевающе? Готово? Ну, тепер можете нестися в радісному хороводі. Добродії… Не можна ж так!.. Гості розгублено опустили сплетені по моїй вказівці руки й робко сіли на свої місця. — Чому вам взбрела в голову така ідея — танцювати? — сухо запитав хазяїн будинку. — Коли буде танцювальний вечір, так молодь і потанцює. А людям солідним ні з того ні із сього викидати козла — погодитеся самі… Бажаючи зм’якшити неспритну паузу, господарка сказала: — А поета Буніна в академіки вибрали… Чули? Я знизав плечима. — Ах, уже ця російська поезія! У ній носяться частки теософічного коксу, цього буржуазнейшего з Антисмертинов… Господарка сполотніла. А хазяїн взяв мене під руку, відвів убік і суворо шепнув: — Сподіваюся, після всього вами сказаного ви самі зрозумієте, що бувати вам у нас незручно… Я докірливо покачав головою й поплескав його по плечу: — Те — Те й воно! Швидко примахались жасминові тирси перших наших мэнад. Вам тільки доручи яку — небудь справу… Дякую вам, не турбуйтеся… Я сам спущуся! Отут усього кілька сходів… По вулиці я крокував з важким почуттям. — От і влаштовуй з таким народом обетные плясы, от і води хороводи! Дай йому жасминовий тирс, так він його не тільки примахает, так ще, в извозчичий батіг звернувши, тебе ж їм і оттузит! Дионисы! Засмучений, я зайшов у театр. На сцені стояв, стисши кулаків, городничий, а перед ним на колінах купці. — Так — скаржитися?! — гримів городничий. Я вирішив спробувати провести в життя так сподобалося мені ідею злиття публіки зі сценою. — …Скаржитися? Архішахраї, протобестії… Я встав з місця й, зобразивши на особі збурювання, зі своєї сторони, продовжував: — …Надувалы морські! Так чи знаєте ви, сім чортів і одна відьма вам у зуби, що… Виявилося, що ідея участі публіки в акторській грі ще не ввійшла в життя… Коли околодочний наглядач, сидячи в конторі театру, писав протокол, він підняв на мене ока й запитав: — Що спонукало вас втрутитися в дію п’єси?.. Я спробував виправдатися: — Тирси вуж дуже примахались, пан околодочний… — Знаємо ми вас, — скептично сказав околодочний. — Нап’ються, а потім — тирси!

Додав: