Леонід Андреевалеша — Дурачок(Присвячується Э. В. Готьє)

Уперше побачив я Алешу при таких обставинах. Був холодний листопадовий день. Сильний північний вітер швидко гнав по небу низькі хмари, гудів у голих вершинах оголених дерев, зриваючи звідти останні жовті скорчені листи, своїм сумним видом дачників, що нагадували, які ніяк не можуть розстатися з літом і тільки під впливом гострої потреби залишають насиджене місце. Той же суворий і наполегливий вітер підганяв і мене, настільки збільшивши мою нормальну здатність до пересування, що шлях від гімназії до будинку, прохідний мною звичайно мінут у тридцять, цього разу скоротився щонайменше мінут на п’ять. Думаю, втім, що один вітер навряд чи досяг би таких блискучих результатів, якби не зробили йому сприяння мої батьки, що нагородили мене тим, що в дану мінуту вільно можна було назвати вітрилом, але що при народженні було найменовано гімназичним теплим пальто, що сли “на ріст”. По тлумаченню винахідників цієї пекельної машини виходило так, що коли року через чотири мені стане п’ятнадцять років, те ця річ буде саме мені впору. Не можна сказати, щоб це було більшою розрадою, особливо якщо взяти до уваги незвичайну вагу цієї речі й довжину її піл, які мені доводилося щораз із зусиллям розкидати ногами. Якщо додати до цьому найбільшу, з найширшими полями, ватяну гімназичний кашкет, що мав очевидну й злісну тенденцію навік приховати від мене світло божий і поховати мою бідну голову у своїх теплих і м’яких надрах, чому єдино перешкоджали мої вуха, так обширнейший ранець, впритул набитий толстейшими книжками — і все в плетіннях, — те, без усякого ризику збрехати, мене можна було вподібнити мандрівникові в Альпійських горах, придавленому обвалом і крім того поставленому в смутну необхідність весь цей обвал тягти на собі. При цих умовах жадати від мене життєрадісного настрою було б безглуздістю.Будинок наш перебував на окраїні міста О. по Пушкарной вулиці. Енергійно борючись із судьбою, я встиг наблизитися до нього й уже узявся за ручку хвіртки, щоб через двір пройти до себе, коли з — під козирка кашкета помітив чиїсь брудні ноги, що зневажали чисті кам’яні щаблі парадного ґанку. Зрушивши, наскільки було те можливо, кашкет на потилицю, я критичним поглядом оглянув власника брудних ніг. При першому поверхневому огляді я встиг помітити, що він одягнений більш ніж по — літньому. Коротенький і вузький нанковий піджак туго обтягав тіло, вище кисті залишаючи відкритими більші брудні руки, синювато^ — багряні від холоду. Той же відтінок носили й інші частини тіла незнайомця, що визирали із прорваних нанкових штанів, що далеко не досягали нижніх кінцівок, взутих в опорки, Єдине, що в костюмі незнайомця розбудило в мені деяке почуття заздрості, був маленька — премаленький засалений кашкет, що ледве прикривала стрижену голову. — Послухай, чого тобі треба? — запитав я з діловитою суворістю барчонка, що виконує відповідальні функції хазяїна й домовласника.Незнайомець мовчав і дивився на мене. Я теж мовчав і дивився на нього. Уразило мене при цьому щось особливе у вираженні його очей і рота. Особа в нього було зовсім моложаве, хворобливо — повне й на щоках ледве Покрите негустим жовтуватим пушком. Носик маленький, червоний від холоду. Невеликі сірі тьмяні очі дивилися на мене в упор, не мигаючи. У них зовсім не було думки, але звідкись із глибини піднімалося тихе мовчазне благання, повна несказанної туги й борошна; жалюгідна, прохальна посмішка як би застигла на його особі. — Послухай же! Чого тобі треба? — удруге запитав я, але вже зі значно меншою суворістю. Але незнайомець і цього разу не вдостоїв мене відповіді. Злегка згорбився, безпомічно, як батога, що опустив руки з боків, він дивився на мене тим же поглядом, і лише губи його стали ворушитися, начебто те, що потрібно було йому сказати, перебувало на самому кінчику мови, але ніяк не могло зіскочити звідти. — Ну? — підсобив я йому. — Копієчку… — почувся тихий, точно звідкись видали відповідь, що долетіла. — А ти дзвонив? — Не — Ет. — Який же ти дурний! Хто ж тобі дасть, якщо ти не дзвонив.Незнайомець мовчав. — А як тебе эовут? — А — Леша… Дурачок.Ця незвичайна рекомендація не здалася мені дивної, тому що я давно вже вирішив, що в незнайомця не всього будинку, і мені було жаль його. Особливо бентежило мене голе, синювате тіло, що переглядало крізь діри. — Тобі холодно? — Хо — Лодно.Зі швидкістю дитинства, що не міркує, я склав дивовижний план допомоги Алеше, що мав метою не тільки врятувати його від холоду, але забезпечити його майбутність щонайменше на кілька десятків років. Схопивши Алешу за рукав, я енер