289
Верхову соціальну та політичну філософію, що полюбляє метафори та недооцінює чіткість мислення.
У контексті консервативної думки розглядає доктрину Д. І.Донцова й Михайло Чугуєнко [40], для якого «чинний націоналізм» є українською версією «консервативної революції» – загальноєвропейської політико-ідеологічної реакції на поширення прогресистських і егалітарних ідей Просвітництва та Французької революції. «Консервативна революція» була ворожою як демократії, так і тоталітаризму. Специфіка підходу Дмитра Донцова, на думку М. Чугуєнка, полягала в поєднанні елементів революційної та консервативної ідеологій. Після війни вона зникла в результаті еволюції «чинного націоналізму» в напрямку класичного консерватизму. Своєрідним підтвердженням виправданості трактування «чинного націоналізму» в системі ідей «консервативної революції» є численні посилання Д. І.Донцова на представників західної консервативної думки.
Своєрідність позиції М. Чугуєнка визначається також його твердженням, що ідеологія Д. І. Донцова суперечить тоталітаризму у сфері суспільних ідеалів, оскільки пропагує такі цінності як традиціоналізм, авторитарна держава, ієрархічне суспільство з сильною елітою на чолі, вільна від опіки держави церква, територіально-політичний патріотизм, приватна власність і господарська самодіяльність. На думку дослідника, Дмитра Дон-цова можна вважати одним із фундаторів теорії тоталітаризму й одним із найглибших критиків тоталітарної системи.
Розгляд ідеології Д. І. Донцова в руслі «консервативної революції» дає М. Чугуєнку змогу пояснити феномен зближення правого та лівого полюсів українського політикуму 1920-х— 1930-х рр., а саме ідей Дмитра Донцова та Миколи Хвильового, і причину неспроможності елітарних угруповань правих і лівих радикалів реалізувати гасло «єдиного фронту» [41]. Така модель виявляється плідною для пояснення паралелізму в поглядах Дмитра Донцова та Пантелеймона Куліша [42]. М. Чугу-єнку належить найповніший на даний момент огляд полеміки 1913—1914 рр. навколо українського питання [43].
Активне вивчення постаті Д. І. Донцова здійснює Сергій Квіт – автор дослідження «Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет» [44]. Позитивним моментом, що вигідно відрізняє монографію С. Квіта від решти досліджень, є відмова від претензії на об’єктивну істину. Автор пропонує лише власну інтерпретацію бачення постаті головного речника українського радикалізму.
290
Основну увагу С. Квіт зосереджує на діяльності Д. І. Донцова як редактора «ЛНВ» (1922—1932) і «Вісника» (1933—1939), на естетичних та ідеологічних засадах цього інтелектуального видання, появі такого феномена української літератури як «вісників-ство», а також на значенні спадщини Дмитра Донцова для сучасної України. Значним теоретичним здобутком є пропозиція С. Квіта розглядати доктрину Д. І. Донцова не як закінчене вчення, а як інтелектуальне шукання, та спроба співвіднести концепцію Дмитра Донцова зі світовими філософськими течіями. Ще в 1993 р. він висловив думку, що донцовський націоналізм був своєрідним варіантом екзистенціалізму, антитоталіта-рної європейської течії, яка в Україні спочатку набула тоталітарної форми [45]; що після Другої світової війни його ідеї стали наближатися до засад російської релігійної філософії. Однак, у монографії 2000 р. дослідник пропонує ширше трактування, говорячи про філософську спорідненість доктрини Д. І. Донцова з релігійним екзистенціалізмом С. К’єркеґора, романтичною герменевтикою Ф. Шлейєрмахера та В. Дільтея, волюнтаризмом А. Шопенгауера, теорією надлюдини Ф. Ніцше й інтуїтивізмом А. Берґсона. С. Квіт наголошує на внеску ідей Дмитра Донцова у формування нормального українського мислення (національно незакомплексованої людини) та державницької ідеології.
Проблема – Дмитро Донцов як літературний критик – є однією з найменш розроблених. На це вказував ще Богдан Кравців у передмові до монографії М. Сосновського. Але навіть сьогодні нею займається вузьке коло дослідників: Г. Сварник, М. Іль-ницький, С. Квіт, О. Баган і Б. Червак. Складовою частиною проблеми є роль Д. І. Донцова та редагованого ним журналу у формуванні «вісниківства». Програмовою щодо цього є стаття Галини Сварник «Чи існувала «празька школа» української літератури?», висновок якої звучить зовсім неоднозначно: «… коли накласти на кола письменників міфічних «празької» та «варшавської» шкіл коло авторів «Вісника», то це третє коло покриє обидва перші майже повністю, та ще й включатиме в себе багатьох інших…» [46]. На основі виявлених нею матеріалів Варшавського архіву Д. І. Донцова Г. Сварник зуміла показати різні аспекти складних стосунків Дмитра Івановича з вісниківцями та дійшла висновку, що вплив ідеолога на останніх не завжди був позитивним [47]. Вплив Д. Донцова на письменників-націоналістів простежують також автори збірки «Лицарі духу»[48].
На проблемах літературної критики, у вузькому значенні
291
Слова, зосереджує свою увагу Микола Ільницький [49]. Він викриває тенденційність Д. І. Донцова у трактуванні провідних постатей української літератури (головним чином, Тараса Шевченка, Лесі Українки й Івана Франка). Дослідник засуджує його ідею щодо існування двох українських літератур і тезу про те, що народна культура не може стати осердям культури національної. Принципово важливим є твердження М. Ільницько-го, що ідеологізація літератури у статтях Дмитра Донцова не виводить їх за межі літературного процесу.