23 - Шкільний Всесвіт

289

Верхову соціальну та політичну філософію, що полюбляє мета­фори та недооцінює чіткість мислення.

У контексті консервативної думки розглядає доктрину Д. І.Донцова й Михайло Чугуєнко [40], для якого «чинний наці­оналізм» є українською версією «консервативної революції» – загальноєвропейської політико-ідеологічної реакції на поши­рення прогресистських і егалітарних ідей Просвітництва та Французької революції. «Консервативна революція» була воро­жою як демократії, так і тоталітаризму. Специфіка підходу Дмитра Донцова, на думку М. Чугуєнка, полягала в поєднанні елементів революційної та консервативної ідеологій. Після вій­ни вона зникла в результаті еволюції «чинного націоналізму» в напрямку класичного консерватизму. Своєрідним підтверджен­ням виправданості трактування «чинного націоналізму» в сис­темі ідей «консервативної революції» є численні посилання Д. І.Донцова на представників західної консервативної думки.

Своєрідність позиції М. Чугуєнка визначається також його твердженням, що ідеологія Д. І. Донцова суперечить тоталітари­зму у сфері суспільних ідеалів, оскільки пропагує такі цінності як традиціоналізм, авторитарна держава, ієрархічне суспільст­во з сильною елітою на чолі, вільна від опіки держави церква, територіально-політичний патріотизм, приватна власність і гос­подарська самодіяльність. На думку дослідника, Дмитра Дон-цова можна вважати одним із фундаторів теорії тоталітаризму й одним із найглибших критиків тоталітарної системи.

Розгляд ідеології Д. І. Донцова в руслі «консервативної ре­волюції» дає М. Чугуєнку змогу пояснити феномен зближення правого та лівого полюсів українського політикуму 1920-х— 1930-х рр., а саме ідей Дмитра Донцова та Миколи Хвильового, і причину неспроможності елітарних угруповань правих і лі­вих радикалів реалізувати гасло «єдиного фронту» [41]. Така модель виявляється плідною для пояснення паралелізму в пог­лядах Дмитра Донцова та Пантелеймона Куліша [42]. М. Чугу-єнку належить найповніший на даний момент огляд полеміки 1913—1914 рр. навколо українського питання [43].

Активне вивчення постаті Д. І. Донцова здійснює Сергій Квіт – автор дослідження «Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет» [44]. Позитивним моментом, що вигідно відрізняє монографію С. Квіта від решти досліджень, є відмова від претензії на об’єктивну істину. Автор пропонує лише власну інтерпретацію бачення постаті головного речника українського радикалізму.

290

Основну увагу С. Квіт зосереджує на діяльності Д. І. Донцова як редактора «ЛНВ» (1922—1932) і «Вісника» (1933—1939), на есте­тичних та ідеологічних засадах цього інтелектуального видан­ня, появі такого феномена української літератури як «вісників-ство», а також на значенні спадщини Дмитра Донцова для су­часної України. Значним теоретичним здобутком є пропозиція С. Квіта розглядати доктрину Д. І. Донцова не як закінчене вчення, а як інтелектуальне шукання, та спроба співвіднести концепцію Дмитра Донцова зі світовими філософськими течія­ми. Ще в 1993 р. він висловив думку, що донцовський націона­лізм був своєрідним варіантом екзистенціалізму, антитоталіта-рної європейської течії, яка в Україні спочатку набула тоталіта­рної форми [45]; що після Другої світової війни його ідеї стали наближатися до засад російської релігійної філософії. Однак, у монографії 2000 р. дослідник пропонує ширше трактування, говорячи про філософську спорідненість доктрини Д. І. Донцова з релігійним екзистенціалізмом С. К’єркеґора, романтичною герменевтикою Ф. Шлейєрмахера та В. Дільтея, волюнтаризмом А. Шопенгауера, теорією надлюдини Ф. Ніцше й інтуїтивізмом А. Берґсона. С. Квіт наголошує на внеску ідей Дмитра Донцова у формування нормального українського мислення (національно незакомплексованої людини) та державницької ідеології.

Проблема – Дмитро Донцов як літературний критик – є однією з найменш розроблених. На це вказував ще Богдан Крав­ців у передмові до монографії М. Сосновського. Але навіть сього­дні нею займається вузьке коло дослідників: Г. Сварник, М. Іль-ницький, С. Квіт, О. Баган і Б. Червак. Складовою частиною про­блеми є роль Д. І. Донцова та редагованого ним журналу у форму­ванні «вісниківства». Програмовою щодо цього є стаття Галини Сварник «Чи існувала «празька школа» української літерату­ри?», висновок якої звучить зовсім неоднозначно: «… коли на­класти на кола письменників міфічних «празької» та «варшав­ської» шкіл коло авторів «Вісника», то це третє коло покриє оби­два перші майже повністю, та ще й включатиме в себе багатьох інших…» [46]. На основі виявлених нею матеріалів Варшавсько­го архіву Д. І. Донцова Г. Сварник зуміла показати різні аспекти складних стосунків Дмитра Івановича з вісниківцями та дійшла висновку, що вплив ідеолога на останніх не завжди був позитив­ним [47]. Вплив Д. Донцова на письменників-націоналістів про­стежують також автори збірки «Лицарі духу»[48].

На проблемах літературної критики, у вузькому значенні

291

Слова, зосереджує свою увагу Микола Ільницький [49]. Він ви­криває тенденційність Д. І. Донцова у трактуванні провідних постатей української літератури (головним чином, Тараса Ше­вченка, Лесі Українки й Івана Франка). Дослідник засуджує його ідею щодо існування двох українських літератур і тезу про те, що народна культура не може стати осердям культури наці­ональної. Принципово важливим є твердження М. Ільницько-го, що ідеологізація літератури у статтях Дмитра Донцова не виводить їх за межі літературного процесу.