pisnya pro carya ivana vasilovicha lermontova lermontov - Шкільний Всесвіт

Михайло Юрійович Лермонтов дуже вимогливо ставився до своєї творчості. Він бракував безліч своїх добутків, які в наслідок нащадки визнали геніальними. Першою поемою, що Лермонтов зважився опублікувати, з’явилася «Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова». Поема є стилізацією російського фольклору у великій епічній формі. По жанрі й художній своєрідності вона виявилася єдиної у своєму роді й не одержала продовження ні у творчості її автора, ні в інших поетів. Не було в «Пісні…» перекликів і з попередніми творами Лермонтова. Правда в поемі «Боярин Орша» автор торкається сімейної теми, але особливість «Пісні…» у тім, що дана тема тут представлена зовсім інакше, хоча мова йде теж про бесчестьи родини

Тема безчестя була дуже характерна для творчості Лермонтова цього періоду, але треба сказати, що він розмежовував образу й безчестя. Ображений дворянин одержував задоволення на дуелі, незалежно від її результату, це був двобій рівних. «Безчестя як дозвіл ситуації передбачало вбивство, самогубство або божевілля, тобто в кожному разі безчестя необратимо, і збезчещений не може далі залишатися в суспільстві честі». Так писав сам Лермонтов

У вірші «Смерть поета» Лермонтов не випадково активно підкреслює спрагу мести «невільника честі». Дослідник творчості поета Б. М. Эйхенбаум припускав, що «Пісня… «, можливо, написана під час мнимої хвороби, що змусила поета сидіти будинку після смерті А З Пушкіна. У такому випадку, праві ті, хто вважає, що поштовхом до створення поеми могла бути саме загибель Пушкіна, що захищало своя честь і честь родини

Знеславив він, осоромив мене

Мене чесну, непорочну…

— говорить Алена Дмитрівна чоловікові про Кирибеевиче. Хоч вона й починає свою розповідь, повалившись у ноги своєму чоловікові, Степанові Парамоновичу, просить вона не прохання, тому що винитися їй не в чому, а заступництва

Ти не дай мене свою вірну дружину

Злим охульникам у наругу!

Таким чином, мстячи опричникові Кирибеевичу, купець Калашников насамперед виконує прохання Алены Дмитрівни й виступає захисником родини й роду. Алена Дмитрівна, звертаючись до чоловіка, згадує своїх родичів, що вмерли й живих, доводячи, що їй більше не в кого просити допомоги, як у рідної родини. Тут Лермонтовим точно відбита середньовічна свідомість російської людини, хоча подібна ситуація не втратила актуальності й у його час. Адже Пушкін теж захищав честь своєї родини, а не тільки свою особисту

Ще однією жанровою особливістю поеми є намір автора знизити романтичний ореол образів головних героїв. Лермонтов надає їм реалістичні риси, християнські ідеали російського народу безпосередньо відбиваються в психології головних героїв поеми. Так, «лукавий раб» Кирибеевич обдурив царя, не сказавши йому, що «красуня В церкві божией перевінчана За законом нашому християнському». Цим він порушує непорушний закон, збожеволівши від любові. Спочатку опричник просить царя відпустити його «… у степу Приволзькі, щоб там скласти буйну голівоньку», але мимоволі стає жертвою власного обману. Цар дарує йому коштовності, за допомогою яких Кирибеевич намагається спокусити Алену Дмитрівну. Іван Грозний сам штовхає свого улюбленця на безчесний учинок

Як царицю я наряджу тебе,

Стануть всі тобі заздрити

Лише не дай мені вмерти смертю грешною,

Полюби мене, обійми мене

Хоч єдиний раз на прощання

Так просить свою любов Кирибеевич. Його претензії не безмежні, — він, подібно Мцыри, готовий задовольнятися декількома митями щастя. Опричник все — таки християнин, він боїться вмерти смертю грешною, тобто покінчити із собою. Але в той же час він типово лермонтовский герой, адже він діє, незважаючи на те, що все відбувається на очах «злих соседушек».

И пестив він мене, цаловал мене,

На щоках моїх і тепер горять

Живим полум’ям розливаються

Поцалуи його окаянні —

З відразою розповідає Алена Дмитрівна. Свавільного героя осягає відплату, здійснювана не одним Калашниковим і «владою провидіння», а силою совісті самого Кирибеевича. Він не може не прийняти смертельний бій. Але в той же час проявляє себе в ньому сьогоденням «басурманским сином». Коли він ударив купця Калашникова, то погнув хрест, що висів на груди Степана Парамоновича, зі святими мощами з Києва. Удар виявився так сильний, що Калашников збирає всі сили, щоб вистояти

При цьому він поводиться не як романтичний герой, він не бореться з долею й не протистоїть їй, а просто захищає честь родини. Справа його праве, однак, з погляду існуючого закону він вершить самосуд і готовий за це прийняти страту. Степан Парамонович приймає на себе долю злочинця, чого ніяк не могло б трапитися в романтичній поемі, де герой зволіє такій долі смерть і стане мучеником, про яке будуть потім складати пісні

Жанрова своєрідність поеми складається ще й у тім, що крім реалістичних конфліктів «Кирибеевич — родина Калашникова», «Калашников — Іван Грозний», у поемі є й романтичний конфлікт. Це конфлікт гідної людини і юрби, що прийняв у цьому випадку форму історичної соціальної психології. Степан Парамонович не може сказати цареві, що вбив «знехотя», не тільки через свою чесність і прямоту. Те, що він убив «вільної волею», повинне бути відомо всім. Саме це змиє з родини пляма ганьби. Моральна незалежність Калашникова, те, що він особистість, а не «лукавий раб», є в поемі причиною його трагічної загибелі. Особисте достоїнство в ньому нерозривно пов’язане з народними моральними підвалинами. Тому, незважаючи на «ганебну страту» і на те, що поховано він був не по християнському обряді (не на цвинтар), купець залишив про себе гарну пам’ять у народі. Проходячи повз його безіменну могилку,

… стара людина — перехреститься

Пройде молодець — приосанится,

Пройде дівиця — пригорюнится,

А пройдуть гуслярі — проспівають пісеньку

Мажорним, справді пісенним акордом закінчується поема

Таким чином, ідея поеми, на відміну від класичних канонів, не вичерпується протиставленням «безгеройной» сучасності й героїчного минулого, століття неабияких людей. У поемі далеко не всі герої заслуговують співчуття й схвалення. Так, купець Калашников, вірний народним моральним підвалинам, виявляється морально вище самого царя. Лермонтовский Грозний зовсім не через незнання підштовхує Кирибеевича до насильства й стратить Калашникова. У його характері відзначений дивовижний цинізм Своя відповідь на виконані достоїнства слова Степана Парамоновича «Я вбив його вільної волею, А за що про що — не скажу тобі. Скажу тільки богові єдиному…» цар починає похмурим жартом: «Добре тобі, детинушка, що відповідь тримала ти по совісті», — і перераховує всі майбутні благодіяння рідним, залишаючи напоследок смертний вирок, і як би згадавши, називає дітей Калашникова сиротами

Молоду дружину й сиріт твоїх

Зі скарбниці моєї я подарую

Обіцяючи купцеві врочисту страту, цар насправді влаштовує «знущання над засудженим». Він вимовляє відверто знущальні слова

Я сокиру велю нагострити — навострить,

Ката велю одягти — нарядити,

У великий дзвін накажу дзвонити,

Щоб знали всі люди московські,

Що й ти не залишений моєю милістю

«Пісня…» з усією визначеністю высвечивает процес художньої еволюції Лермонтова. Від ліричної напруженості стилю, зосередженого навколо авторського «я», від прямих і відкритих ліричних формул, від жанру сповіді автор переходить до створення психологічних образів і сюжетів. Головний герой як би передчуває трагічні події, коли ще нічого не передвіщає лиха. Так у той самий нещасливий день сидить молодий купець за прилавком, розкладає товари

Мовою ласкавою гостей він заманює,

Злато, срібло перераховується

Так недобрий день задався йому:

Ходять мимо барі богатые,

У його крамничку не заглядають

У поемі між гарячими подіями виникає дивний образ Древньої Русі і її столиці Москви:

Над Москвою великої, златоглавою,

Над стіною кремлівської білокамінної

Через далекі ліси, через сині гори,

По тесовим кровелькам играючи,

Хмари сірі разгоняючи,

Зоря червона піднімається,

Розметала кучері золотаві,

Умивається снігами розсипчастими,

Як красуня, дивлячись у дзеркальце,

У небо чисте дивиться, посміхається

Багатство історичних деталей і прийме часу відрізняє поему Лермонтова. Це не тільки опис одягу, начиння, озброєння, але також форми поводження головних героїв, скажемо, перед боєм. До загальних, історично обумовленим рисам додаються індивідуальні характеристики. Так, Кирибеевич, виходячи на бій, «… паную в пояс мовчачи кланяється», потім він «на просторі… походжає, Над поганими бійцями подсмеивает». Калашников же, вийшовши проти опричника, «Поклонився колись паную грізному. Після білому Кремлю так святим церквам, А потім всьому народу росіянинові».

У поемі ми зустрічаємо такі художні прийоми, як використання традиційних епітетів («вино солодке, заморське», «очі соколині»), порівнянь, синтаксичних повторів, параллелизмов, інверсій, прямого заперечення («Не сіяє на небі сонце червоне, Не любуються ним хмаринки сині: Те за трапезою сидить у златом вінці Сидить грізний цар Іван Васильович»). Всі ці прийоми майстерно відтворюють російський фольклорний поетичний стиль. У дусі російської словесності навіть синтаксична конструкція із зайвим союзом «і»:

Уж як завтра буде кулачний бій

На Москві — Ріці при самому царі

И я вийду тоді на опричника

Стилізована «пісенність» поеми, емоційна напруженість її змісту, динаміка сюжету приховують деякі історичні погрішності й окремі значеннєві незгідності. Так, наприклад, Кирибеевич описує цареві красу Алены Дмитрівни й розхвалює її «коси русяві, золотаві», які бачити не міг, тому що замужні жінки ховали свої волосся під хустку

Обертає на себе увага ще одна особливість «Пісні…» — її полифоничность. Пісню співають трохи гуслярів, але в одному місці проривається голос єдиного автора, що говорить про Алене Дмитрівну: «Затремтіла вся, моя голубушка…»

До відносної незгідності, мені здається, варто віднести потрійне повторення кличучи перед боєм «Тричі голосний клич проклинали — Жоден боєць і не рушив». Це не виходить, що Степан Парамонович проспав, як Онєгін перед дуеллю. Затягування дії в поемі підсилює напруженість атмосфери, до того ж дотримується фольклорний принцип троичности. Цей принцип проглядається й у композиції добутку: в «Пісні…» три глави, три приспіви

Фінал «Пісні…» є за традицією «славою» бояринові, боярині й всьому християнському народу

«Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова» — унікальний твір Лермонтова й всієї російської літератури. Воно по праву вважається шедевром російської національної класики