pechorin vichnij geroj nashogo chasu po romani lermontova lermontov - Шкільний Всесвіт

У Російській літературі XIX — Го століття роман «Герой нашого часу» став продовженням теми «зайвих людей». Ця тема була центральної в романі А. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін». Герцен назвав Печорина молодшим братом Онєгіна. У передмові до роману Лермонтов показує відношення до свого героя. Так само як і Пушкін в «Євгенію Онєгіні» («Завжди я радий помітити різницю між Онєгіним і мною»), Лермонтов висміяв спроби поставити знак рівності між автором роману і його головним героєм. Лермонтов не вважав Печорина позитивним героєм, з якого треба брати приклад. Автор підкреслив, що в образі Печорина даний портрет не однієї людини, а художній тип, що увібрав у себе риси цілого покоління молодих людей

Так само як і в пушкінському «Онєгіні», у романі Лермонтова «Герой нашого часу» показаний парубок, що страждає від своєї неприкаяності, у розпачі болісне питання, що задає собі: «Навіщо я жив? Для якої мети я народився?» Він не харчує ні найменшої схильності до того, щоб іти второваною дорогою світських молодих людей

На відміну від Онєгіна, Печорин — офіцер. Він служить, але не вислужується. Печорин не займається музикою, не вивчає філософію або військову справу. Але ми не можемо не бачити, що Печорин на голову вище навколишніх його людей, що він розумний, утворений, талановитий, хоробрий, енергійний

Звичайно, нас відштовхує байдужість Печорина до людей, його нездатність до справжньої любові, до дружби, його індивідуалізм і егоїзм. Але Печорин захоплює нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінити свої вчинки. Він глибоко несимпатичний нам «жалкостью дій», порожньою розтратою своїх сил, тими вчинками, якими він приносить страждання іншим людям. Але ми бачимо, що й сам він глибоко страждає

В образі Печорина мало однозначного, його характер складний і суперечливий. Герой роману говорить про себе: «У мені два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його…» Які причини цієї роздвоєності? «Я говорив правду — мені не вірили: я почав обманювати; довідавшись добре світло й пружини суспільства, я став вправний у науці життя…», — зізнається Печорин. Він навчився бути потайливим, злопам’ятним, жовчним, честолюбним, зробився, за його словами, моральним калікою. Печорин — егоїст. Ще пушкінського Онєгіна Бєлінський називав «страждаючим егоїстом» і «егоїстом поневоле». Те ж саме можна сказати й Опечорине.

Як і авторові роману, Печорину властив розчарування в житті, песимізм. Він випробовує постійну роздвоєність духу

У сковуючий творчий потенціал суспільно — політичні умови 30 — х років XIX століття Печорин не може знайти собі застосування. Він розтрачується на дрібні пригоди, підставляє чоло під чеченські кулі, шукає забуття в любові. Але все це лише пошук якогось виходу, лише спроба розвіятися

Він розуміє, що не варто жити таким життям. На всьому протязі роману Печорин показує себе як людина, що звикла дивитися «на страждання, радості інших тільки у відношенні до себе» — як на «їжу», що підтримує його щиросердечні сили. Саме на цьому шляху шукає він розради від пренаступної його нудьги, намагається заповнити порожнечу свого існування

У той же час, Печорин — натура, багато обдарована. Він має аналітичний розум, його оцінки людей і їхніх учинків дуже точні; у нього критичне відношення не тільки до іншим, але й до самого себе. Його щоденник — не що інше, як самовикриття. Він наділений гарячим серцем, здатним глибоко почувати (смерть Бэлы, побачення з Вірою) і сильно переживати, хоча намагається сховати щиросердечні переживання під маскою байдужості

Риси характеру, які найбільше дратують навколишніх — байдужість, черствість — лише маска самозахисту. Печорин все — таки є людиною вольовим, сильним, активним, у його груди дрімають «життя сили», він здатний до дії. Але всієї його дії несуть не позитивний, а негативний заряд, вся його діяльність спрямована не на творення, а на руйнування. У цьому Печорин подібний з героєм поеми «Демон». І правда, у його вигляді (особливо на початку роману) є щось демонічне, нерозгадане

Печорин з’являється перед нами у всіх новелах, які Лермонтов об’єднав у романі, як руйнівник життів і доль інших людей: із — за нього втрачає даху й гине черкеска Бэла, разочаровывается в дружбі Максим Максимович, страждають Мері й Віра, гине від його руки Грушницкий, змушені покинути рідний будинок «чесні контрабандисти», гине молодий офіцер Вулич.

Бєлінський бачив у характері Печорина «перехідний стан духу, у якому для людини все старе зруйновано, а нового ще ні, і в якому людина є тільки можливість чогось дійсного в майбутньому й зроблена примара в сьогоденні», а в самому Печорине — кипучу натуру в «епоху безвременья».