pechorin i gorci v romani lermontova geroj nashogo chasu lermontov - Шкільний Всесвіт

У Літературі кожного народу є книги, яким, по вираженню В. Бєлінського, «призначено ніколи не старіти». Одним з таких вічно молодих добутків російської класичної літератури є роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». Написаний наприкінці 30 — х років позаминулого сторіччя, роман торкав самих гострих і істотних питань громадського життя й відбив російську дійсність того часу

Дія роману «Герой нашого часу» відбувається на Кавказі в першій половині XIX століття. Лермонтов добре знав природу Кавказу й войовничий побут горянських народів. Уперше він приїхав на Північний Кавказ у п’ятирічному віці разом з бабусею, куди вона привезла його, щоб поправити здоров’я. Потім Лермонтов знову виявився на Кавказі в 1837 році. Він жив у Пятигорске, побував у Тифлисе. Новий приїзд на Кавказ був пов’язаний з участю Лермонтова у воєнних діях у рядах Тенгинского піхотного полку. І, нарешті, останній приїзд на Кавказ в 1841 році, що закінчився дуеллю й смертю великого поета. Гарне знайомство із природою країни, звичаями й переказами її народів дозволило Лермонтову створити цілий ряд добутків, де звучить кавказька тематика: поема « Исмаил — Бий», вірш «Мцыри», поема «Демон», роман «Герой нашого часу». Для Лермонтова Кавказ був «житлом вільності простий», «суворим краєм волі».

У романі «Герой нашого часу» реалістично зображена природа Кавказу, побут і характери горців. Величні гори, вершини, покриті снігом, глибокі ущелини, куди страшно заглянути, швидкі гірські ріки, реалістичні деталі войовничого побуту, звичаїв горців все це з’являється перед нами на сторінках роману. У романі Лермонтова правдиво змальовані й жорстокі вдачі, зі стародавності бытовавшие в гірських селищах, і дані вірні описи суворого способу життя горців, їхньої бідності: «Сакля була приліплена одним боком до скелі; три слизькі, мокрі щаблі вели до її дверей. Навпомацки ввійшов я й наткнувся на корову… у вогню сиділи дві баби, безліч дітей і один сухощавый грузин, усе в лахміттях…» Таку картину побачив Печорин, коли ввійшов у грузинську хатину. Горці на сторінках роману з’являються в описі Максима Максимыча й Печорина. Сумну повість про Бэле ми чуємо з вуст Максима Максимыча. Він же розповідає нам про Казбиче й Азамате, про вдачі й звичаї горців. На цих розповідях лежить, однак, печатка відомої обмеженості понять Максима Максимыча. Для нього «черкеси» (так тоді називали всіх жителів гір) — «шибеники» і «розпачливі голови». І все — таки Максим Максимыч не може не схвалити, наприклад, того, що горці надзвичайно гостинні. Як не намагається Максим Максимыч «принизити» Казбича (до «пика в нього розбійницька», і його Карагез — «вуж такий розбійницький кінь»), але із цих розповідей про Казбиче встає образ сильного, сміливого джигіта, для якого «молодецька воля» — найдорожче в житті. Малюючи характер Казбича, Лермонтов дає його портрет у реалістичному плані. За повсякденною зовнішністю відчувається сила: «маленький, сухий, широкоплечий», «бешмет у латках, а зброя в сріблі», угадується неабиякий характер. Байдужий до грошей, він найбільше цінує волю, мужність, молодецтво, лайливі подвиги. Звідси його прихильність до коня Карагезу, любов до зброї. Казбич — людина рішучих і блискавичних дій, не здатний забувати заподіяне йому зло. Він жорстоко мстить за украденого коня: убиває батька Азамата й Бэлу. Але Казбич не романтичний лиходій. У його вчинках відбивається уклад життя горців, звичай яких владно вимагав помсти за образи й образи. Казбич — цільна, вірна собі натура, між його свідомістю й учинками немає розриву, це не зіпсований протиріччями цивілізації природна людина, а сформований відповідно до простих і ясних вселянь самої природи. Переживання його повні жагучої волі, прихильності його непідкупні

Брат Бэлы — Азамат хоче у всім походити на Казбича. Але він занадто молодий і неврівноважений, запальний і уразливий. Бажання заволодіти конем Казбича зовсім його засліпило. Однак нелегко було йому зважитися відповістити згодою на пропозицію Печорина — в обмін на Карагеза украсти сестру. «Блідий як смерть», він пошепки відповідає Печорину: «Згодний». Азамат — також «дитя природи». Він відрізняється тією же цілісністю натури, яскравою активністю й тим же навкруги понять, що й Казбич.

Важливе місце в романі займає Бэла — черкеська князівна, дочка мирного князя й сестра юного Азамата, що викрадає її для російського офіцера Печорина. Образ Бэлы чарівної, повний дикої грації й жіночої чарівності. У ній збереглися природна простота почуттів, безпосередність любові, живе прагнення до волі, внутрішнє достоїнство. Ображена викраденням, вона замкнула, не відповідаючи на знаки уваги з боку Печорина.

Коли ж вона полюбила Печорина, те готова на все заради улюбленого. Любов Бэлы — почуття глибоке й віддане. Їй далекі всіляка фальш, удавання, тонкі розрахунки й мудрі хитрування. Любов на короткий час приносить їй щастя, але зрештою завершується загибеллю героїні

У це коло горянського життя доля закидає Печорина. Багато в чому він близький цим «дітям природи» — завзятість волі, неспокійна активність натури. Для Печорина обстановка Кавказу — можливість виявити тягу до пригод, позбутися від порожнечі й безцільності існування. Його залучає життя горців. У полюванні, війні, любові «дикунки» Бэлы він жадає знайти знову втрачений смак до життя. Печорин вторгається в життя горців як діяльне, але згубний початок. По його провині гине Бэла, умирає батько Бэлы, пропадає без звістки Азамат, Казбич перетворюється у войовничого ворога, бере участь у всіх перестрілках з росіянами. У смутній історії Бэлы Лермонтов розкриває егоїзм Печорина. Як би сильно не був Печорин захоплений Бэлой, і як ні мало він не був винуватий у тім, що йому стало з нею нудно, ясно одне: живого, що почуває людини він перетворив у знаряддя своїх егоїстичних цілей і страстей. Пояснюючи случившееся з ним Максимові Максимычу, він говорить: «…любов дикунки деяким краще любові знатної барині; неуцтво й простосердість однієї так само набридають, як і кокетство іншої…»

Таким чином, уже в «Бэле» Лермонтов намічає контур «героя часу», установивши, що основою його характеру може бути «або рішуча бездіяльність, або порожня діяльність». Причиною цього є протиріччя між свідомістю, цілями, прагненнями й життєвою практикою. У щоденнику Печорина ми знаходимо його щиру сповідь, у якій він розкриває свої думки й почуття, нещадно бичуючи властиві йому слабості й пороки. Почуваючи в душі «сили неосяжні», він не зумів угадати своє високе призначення й розтратив щиросердечні сили на порожні вчинки, чому й «втратив навіки запал шляхетних прагнень — кращий колір життя».