pari pechorina z vulichem u glavi fatalist romanu lermontova geroj nashogo chasu lermontov - Шкільний Всесвіт

Роман М. Ю. Лермонтова створений в епоху урядової реакції, що викликала до життя целую галерею «зайвих людей». Григорій Олександрович Печорин, з яким російське суспільство познайомилося в 1839 — 1840 р., належав саме до цього типу. Це людина, що навіть не знала, навіщо він жив і для якої мети народилася

«Фаталіст» — це одна із самих сюжетно напружених і в той же час ідейно насичених глав роману. Вона складається із трьох епізодів, своєрідних експериментів, які те підтверджують, то заперечують існування приречення, предуготованной людині долі

Вулич — натура настільки ж вольова й діюча, як Печорин, але на відміну від його не він сумнівається в існуванні приречення. Вулич пропонує «испробовать на собі, чи може людина свавільно розташовувати своею життям, або кожному… заздалегідь призначена фатальна мінута». Усі протестують проти такого смертельного експерименту, і тільки Печорин підтримує Вулича й містить із ним парі. Первісна осічка, а потім, що пішов за ним постріл, допомогли Вуличу не тільки зберегти своє життя, але й виграти парі. На яке’той час Печорин починає вірити в існування приречення, хоча його бентежить, чому йому почудилось, що він бачив на особі Вулича перед його пострілом своєрідну «печатку смерті», которою він сприйняв як «відбиток неминучої долі».

Наступний епізод не тільки не спростовує, а ще більше підтверджує, здавалося, що міцніло в Печорине переконання в існуванні приречення. Зустрівшись у ту ж ніч із п’яним козаком, Вулич гине. Як отут було знову не задуматися «щодо дивного приречення, що врятувало його від неминучої смерті за підлогу години до смерті» і обрушилося на нього, коли її найменше було можна чекати? До того ж трагічна загибель Вулича починала здаватися тепер Печорину зовсім не випадкової, він, виявляється, не помилився: «Я пророчив мимоволі бедному його долю; мій інстинкт не обдурив мене, я точно прочитав на його особі, що змінилася, печатка близької кончини».

Третій епізод немов дзеркально відтворює досвід Вулича у випробуванні долі, тільки тепер головним її виконавцем стає сам Печорин. Під час толков і споровши, як знешкодити збожеволілого вбивцю, запершегося в порожній хаті з пістолетом і шашкою, Печорин раптом приймає рішення у свою чергу перевірити на собі, чи існує приречення: «У цю мінуту в мене промайнула дивна думка: подібно Вуличу я здумав випробувати долю». Він зненацька відкриває ставень і кидається «у вікно головою долілиць». І хоча козак встиг вистрілити, і «куля зірвала еполет» у Печорина, він встиг схопити вбивцю за руки; козаки ввірвалися, злочинець був «зв’язаний і відведений під конвоєм». «Після всього цього як би здається, не зробитися фаталістом?» — говорить Печорин. Але в тім раз у раз, що Печорин не поспішає з висновками, особливо в таких «метафізичних» питаннях, як іменували тоді корінні філософські проблеми буття. Печорин добре знає, «як часто ми приймаємо за переконання обман почуттів або промах розуму».

Вулич як щирий фаталіст цілком довіряється долі й, покладаючись на визначеність своєї й кожної долі, без усяких готувань спускає курок пістолета, приставленого собі до скроні. Зовсім інакше діє в подібному ж «випробуванні долі» Печорин. Це тільки на перший погляд здається, що він кидається у вікно до козака’убивці очертя голову. Насправді робить він це гранично расчетливо, заздалегідь всі, зваживши й передбачивши безліч деталей і обставин. Це був не «сліпий» ризик Вулича, а осмислена людська хоробрість, здійснювана з «відкритими очами».

Таким чином, якщо й можна говорити про фаталізм Печорина, те як про особливий, «діючому фаталізмі». Не заперечуючи наявності сил і закономірностей, багато в чому визначальне життя й поводження людини, Печорин не схильний на цій підставі позбавляти людини волі волі, як би зрівнюючи в правах і перше й друге

Печорин як духовно незалежна, внутрішньо суверенна особистість опирається у своїх діях насамперед на себе, на свої почуття, розум і волю, а не на Божественний «промисел», не на небесні приречення, у які так вірили коли’те «люди премудрі». Звіт у вчинках, насамперед перед собою збільшував не тільки міру свободи особи, але і її відповідальності — і за свою долю, і за долю миру,