osoblivosti psixologizmu v romani dostoyevskogo zlochin i pokarannya dostoyevskij fedir - Шкільний Всесвіт

«Я не психолог, говорив про себе Достоєвський, — я тільки реаліст у вищому змісті, тобто зображую всі глибини душі людської». Великий письменник недовірливо ставився до самого слова «психологія», називаючи варте за ним поняття «ціпком про два кінці». Виходячи із цього, можна прийти до твердження, що романи Достоєвського, у тому числі й «Злочин і покарання», не слід уважати психологічними романами в традиційному розумінні цього жанру. Однак суб’єктивність авторського сприйняття вступає в деяке протиріччя із загальноприйнятим поняттям психологічного роману — того жанру, розвиток якого в Росії починається з лермонтовского «Героя нашого часу».

«Історія душі людської, — писав Лермонтов, — чи не цікавіше історії цілого народу». Погоджуючись із ним, Бєлінський вважав за необхідне поставити в Літературі «важливе сучасне питання про внутрішню людину». Аналізуючи роман Лермонтова, Б. Эйхенбаум особливо підкреслював, що його ідейним центром є не біографія героя («життя й пригоди»), а його «духовне й розумове життя, узяте зсередини, як процес»,

Якщо вибудувати в єдиний ряд всі ці поняття «історії душі», «внутрішня людина», «Духовне й розумове життя, узята зсередини», — те навряд чи вдасться виявити протиріччя між цими визначеннями психологічного роману й прагненням Достоєвського зображувати «всі глибини душі людської». Може бути, психологія й «ціпок про два кінці», але не можна при цьому не визнавати, що кінцевою її метою і є вивчення глибин людської душі, а стало бути, роман Достоєвського, як би не ставився до загальноприйнятих термінів сам автор, безумовно, продовжує традиції російського психологічного роману. Не просте вивчення, але випробування душі й думки героя — от те значеннєве й емоційне ядро, до якого стягаються всі сюжетні ходи, всі події добутку, всі почуття й відчуття як ведучих, так і епізодичних персонажів. Інша справа, що поняттям психологічного роману у звичному змісті далеко не вичерпується велика сутність «Злочину й покарання».

Достоєвський намагався протиставити себе сучасним йому письменникам — реалістам і вказати, що він зображує принципово інший, ніж вони, шар людської свідомості. Визначити, який саме, дозволяє точніше всього християнська антропологія, відповідно до якої суть людини троично й складається з тіла, душі й духу. До тілесного рівня ставляться інстинкти, що ріднять людини із тваринним миром: самозбереження, продовження роду й так далі. На щиросердечному рівні розташовано властиво людське «я» у всіх життєвих проявах: нескінченний у своїй розмаїтості мир почуттів, емоцій і страстей, эстетическое початок, склад розуму з усіма його індивідуальними відмінностями, гордість, гнів і інші емоційні стани. На останньому ж, духовному, рівні перебуває інтелект, поняття про добро й зло, воля вибору між ними — те, що робить людини «образом і подобою Божиим» і що поєднує його з миром парфумів

Цей третій шар найбільш схований, тому що в повсякденності людин живе насамперед щиросердечним миром, суєта й строкатість яскравих сиюминутных вражень заслоняють від нього останні питання буття. На духовному рівні людин зосереджує тільки в екстремальних ситуаціях: перед особою смерті або в мінути остаточного визначення для себе мети й змісту свого існування

Саме цей рівень свідомості й робить Достоєвський предметом пильного й безстрашного аналізу, розглядаючи інші рівні тільки в їхньому відношенні до останнього. У цьому розумінні він «не психолог», а «реаліст у вищому змісті». Звідси й випливає принципова відмінність зображення миру й людини в Достоєвського й у Толстого з Тургенєвим, які зосереджують на щиросердечної, «психічній» стороні життя у всьому її багатстві й повноті (хоча методи психологічного аналізу в Толстого й Тургенєва різні).

У добутках цих письменників можна знайти невичерпний океан почуттів, розмаїтість складних характерів і барвистий опис життя у всіх її проявах. Але при всій неповторності індивідуальних почуттів «вічні питання» коштують перед кожним ті самі. На духовному рівні принципове розходження в характері зникає, стає не важливим. У кризові моменти життя психологія самих різних людей уніфікується й майже збігається. Так пояснюється «одноманітність» характерів у Достоєвського й настільки розповсюджене в його романах «двойничество».

Своєрідністю психологізму Достоєвського визначається й специфіка його сюжетних побудов. Для активізації в героїв духовного шару свідомості Достоєвському необхідно вибити їх зі звичної життєвої колії, привести в кризовий стан. От чому динаміка сюжету веде їх від катастрофи до катастрофи, позбавляючи їхнього твердого ґрунту під ногами, змушуючи знову й знову запекло «штурмувати» нерозв’язні «прокляті» питання

Так, у композиційну побудову «Злочину й покарання» можна описати як ланцюг катастроф. Злочин Раскольникова, приведшее його на поріг життя й смерті, потім смерть Мармеладова, що пішли незабаром за нею божевілля й смерть Катерины Іванівни й, нарешті, самогубство Свидригайлова. У передісторії до романної дії розповідається також про катастрофу Соні, а в епілозі — матері Раскольникова. Із всіх цих героїв лише Соні й Раскольникову вдається вижити й урятуватися. Проміжки між катастрофами зайняті напряженнейшими діалогами Раскольникова з іншими персонажами, з яких особливо виділяються дві розмови з Порфирієм Петровичем. Друга, найстрашніша для Раскольникова «бесіда» зі слідчим, коли той доводить Раскольникова чи ледве не до божевілля, розраховуючи, що той видасть себе, є композиційним центром роману, а розмови із Сонею розташовуються до й після, обрамляючи його.

Піклуючись про цікавість сюжету, Достоєвський прибігає також до прийому умовчання. Коли Розкольників відправляється до баби на «пробу», читач не присвячений у його задум і може тільки догадуватися, про якому «справі» він міркує сам із собою. Конкретний задум героя розкривається тільки через 50 сторінок від початку роману, безпосередньо перед самим злодіянням. Про існування ж у Раскольникова закінченої теорії й навіть статті з її викладом нам стає відомо лише на двохсотій сторінці роману — з розмови з Порфирієм Петровичем. Точно так само лише в самому кінці роману ми довідаємося історію відносин Дуни зі Свидригайловым — безпосередньо перед розв’язкою цих відносин

Таким чином, використовуючи різні художні засоби, Достоєвський розглядає людину на новому, колись не вивченому іншими письменниками, рівні. Реалізм Достоєвського — філософський, психологічний. Художній метод письменника заснований на загостреній увазі до найбільш заплутаних і суперечливих форм життя й суспільної свідомості його епохи. Розкриваючи нам самі глибини душі героїв, Достоєвський насамперед виступає проти свавілля й уседозволеності, протиставляючи цим руйнівним ідеям переконання в незламності ідеалів християнського людинолюбства й заснованого на них духовного єства людини