osoblivosti kompozicii j xudozhnogo chasu v romani lermontova geroj nashogo chasu lermontov - Шкільний Всесвіт

Скажіть, будь ласка, хіба звичайний читач замислюється над композицією добутку? Яка йому різниця, де в романі зав’язка, де кульмінація, як тече художній час? Читаєш собі, як розвиваються події в житті героїв. Якщо дуже цікаво, навіть не читаєш — «проковтуєш», якщо так собі — будеш «мусолити», а те й зовсім кинеш читати на середині. Але так чи інакше про композицію добутку взагалі не замислюєшся. Але правил без виключень не буває. Перегортаючи якось сторінки роману, я зупинився на дуелі Печорина із Грушницким. Звичайно ж, зачитався, тому що дуже люблю цей епізод. І раптом піймав себе на тім, що я знав результат цієї дуелі ще до розв’язки! Знав! Причому автор не раз згадував про цьому! У щоденникових записах, де Печорин розповідає про свій настрій у міцності (повість «Бэла»), у зустрічі з Печориным на станції, у повідомленні про його смерть у Персії…

Я був просто уражений: як же так, навіщо заздалегідь знімати напругу в одному із ключових епізодів? Тільки потім зрозумів: Лермонтов досяг цим більше високої мети: знаючи, що трапиться, я — з не меншим захопленням! — читав, аналізуючи, як це відбудеться. І раптом мені відкрилася вища справедливість Печорина, його бажання мати право, поставивши людини в небезпечну ситуацію, самому цю ситуацію випробувати. Мені стала зрозуміла його доброта й можливість простити суперника, якщо той привселюдно визнає перед всіма свою провину, доведе, що не втратив до кінця порядності й людяності. Якось на собі відчув, як смутно й самотньо Печорину серед тих людей, і навіть поспівчував йому, що раніше здавався мені несправедливим егоїстом

А як він виріс у моїх очах після передсмертного (а перед смертю не брешуть!) визнання Грушницкого: «Я вас ненавиджу, а себе призираю», — тобто навіть ворог поважає його. От вам і час, от і розміщення частин добутку в певній послідовності, на якій ми звикли не обертати уваги! Тоді я відкрив зміст роману, поклав перед собою чистий аркуш паперу й записав події в тім порядку, у якому вони відбувалися

Начебто б порядок відновлений. Але куди ж зникла гострота почуттів? Тільки здивування викликають сльози Печорина, коли він не наздогнав князівну Віру. Якось стирається співчуття до нього, коли він назавжди втрачає Бэлу. І не капризом молодого офіцера, улюблениця долі, з’являється його поводження з Максимом Максимовичем у міцності, а просто життям — існуванням людини, що, незважаючи на молодість, уже так у всім розчарувався: у друзях, кар’єрі, влюбви.

Тому й у Персію на наших очах від’їжджає не тридцятирічний чоловік, а зовсім стара, втомлена людина, якій байдужні колишні знайомі, сторінки щоденника — застиглі години та хвилини власного життя, пам’ять про себе… Із трьох різних сторін, із трьох точок зору показує Печорина автор: через сприйняття Максима Максимовича, через відверті рядки щоденника й своїх очей. Тобто, виходить, читачі бачать і довідаються Лермонтова у випадковому супутнику Максим Максимыча, у його співрозмовнику на постоялому дворі! До речі, кінофільм, поставлений по повісті «Князівна Мері», «закріплює» це дізнавання, додавши акторові портретна подібність із поетом. Вимальовується, стає більше рельєфним образ офіцера — письменника, невисокого росту, чорноокого, у знайомій по автопортретах кошлатій бурці. Людина, що вміє викликати на розмову, вислухати сповідь супутника, витримати його незаслужену недовіру й зрозуміти його причину

А головне — створити роман з таємним рух думки, з незвичайною побудовою, що перетворює мир героїв у стереоскопічний мир. Роман про героя свого часу