osnovni temi j idei liriki panasa feta fet panas - Шкільний Всесвіт

(1 варіант)

В особі Панаса Опанасовича Фета дивним образом зштовхнулися два зовсім неоднакових чоловіки: загрубілий, надзвичайно бувалий, досвідчений практик і натхненний, невтомний, у буквальному значенні до останнього подиху (а вмер він у віці 72 років) співак прекрасного й любові. Фет був сином незначного німецького чиновника, а за невеликий хабар його записали сином одного орловського поміщика Шеншина, увезшего його мати від батька. Однак неправда виявилася, і поет протягом багатьох років відчував на собі, що таке бути позашлюбною дитиною. Першорядне, що він втратив — це статус дворянського сина. Фет прагнув «вислужити» дворянство, однак 13 років військової й гвардійської лямки не дали позитивного результату. І він вирішив женитися з розрахунку на старій і заможній жінці й зробився безсердечним і скупим сільським хазяїном — визискувачем. Революціонерам, а також лібералам, Фет ніколи не співчував і не співчував і, щоб домогтися жаданого дворянства, тривалий час громогласно демонстрував свої особисті верноподданнические почуття. І лише коли Фету здійснилося вже 53 року, Олександр II наклав схвальну резолюцію на прохання поета. Доходило до комічного: якщо тридцятирічний Пушкін знаходив образою дарування йому царем камер — юнкерського звання (це придворний чин, дава_ звичайно молодим людям до 20 років), те даний російський лірик навмисно виклопотав собі камер — юнкерство тільки в 70 лет

И при цьому Фет писав божественні вірші. От вірш 1888 року:

Напівзруйнований, напівмешканець могили,

Про таїнства любові навіщо ти нам співали?

Навіщо, куди тебе домчати не можуть сили,

Як зухвалий юнак, один ти нас кличеш?

Томлюся й співаю. Ти слухаєш і млієш;

У наспівах старечих твій юний дух живе

Циганка стара одна ще співається

Тобто буквально два чоловіки жили в одній оболонці. Але яка сила почуття, міць поезії, яке жагуче, юнацьке відношення до краси, до любові!

Поезія Фета недовго мала успіх у сучасників в 40е роки, а в 70 — 80 — х роках це був успіх досить камерний, аж ніяк не масовий. Але масам Фет був знаком, хоча вони не завжди знали, що популярні романси, які вони розспівують (у тому числі й циганські), — на слова Фета. «ПРО, довго буду я в молчанье ночі таємницею…», «Яке счастие! і ніч і ми одні…», «Сіяла ніч. Місяцем був повний сад…», «Давно в любові відради мало…», «У димку — невидимке» і, звичайно, «Я тобі нічого не скажу…» і «На зорі ти її не буди…» — от лише деякі вірші Фета, покладені на музику різними композиторами

Лірика Фета тематично вкрай бідна: краса природи й жіноча любов — от і вся тематика. Але якої величезної моці досягає Фет у цих вузьких межах. От вірш 1883 року:

Тільки у світі і є, що тінистий

Дрімаючих кленів намет

Тільки у світі і є, що променистий

Детски замислений погляд

Тільки у світі і є, що запашний

Милої голівки убір

Тільки у світі і є цей чистий

Уліво, що біжить проділ

Філософської його лірикові назвати важко. Мир поета дуже вузький, але який же він прекрасної, повний добірності. Бруд життя, проза й зло життя не проникали в його поезію ніколи. Чи прав він у цьому? Видимо, так, якщо бачити в поезії «чисте мистецтво». Краса й повинна бути головним вней.

Геніальна лірика природи Фета: «Я прийшов до тебе із привітом…», «Шепіт. Боязке дыханье…», «Який смуток! Кінець алеї…», «Цей ранок, радість ця…», «Чекаю я, тривогою обійнятий…» і безліч інших ліричних мініатюр. Вони різноманітні, несхожі, кожна виявляє собою неповторний шедевр. Але є загальне: в усіх їх Фет затверджує єдність, тотожність життя природи й життя людської душі. І поневоле замислюєшся: де джерело, звідки ця краса? Чи утвір це Батька небесного? Або джерело всього цього — сам поет, його вміння бачити, його світлій, відкритій красі душу, щомиті готова восславить навколишню красу? У своїй ліриці природи Фет виступає як антинігіліст: якщо для тургеневского Базарова «природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник», те для Фета природа — єдино храм, храм, насамперед любові, а по — друге — храм для натхнення, розчулення й молитви красі

Якщо для Пушкіна любов була проявом вищої повноти життя, то для Фета любов є єдиний зміст людського буття, єдина віра. У нього й сама природа любить — не разом з людиною, а замість нього («У димку — невидимке»).

У той же час Фет уважає людську душу часткою небесного вогню, божою іскрою («Не тим, Господь, могутній, незбагненний…»), ниспосланной людині для одкровень, дерзань, натхнення («Ластівки», «Учися в них — у дуба, у берези…»).

Дивні пізні вірші Фета, 80 — 90 — х років. Старезний старий у житті, у поезії він перетворюється в гарячого юнака, всієї думки якого про одному — про любов, про буйство життя, про трепет молодості («Ні, я не змінив…», «Мого той шаленості бажав…», «Люби мене! Як тільки твій покірний…», «Ще люблю, ще нуджуся…»).

Якщо взяти вірш «Я тобі нічого не скажу…», у якому вилите міркування про неможливість передачі мовою слів життя душі, витонченості почуття. Внаслідок цього романтичне побачення, начебто незмінно, у світі пишної природи, розкривається безмовністю: «Я тобі нічого не скажу…». Наступний рядок як би уточнює: «Я тебе не стривожу нітрохи». Але, як підтверджують інші вірші, любов його, бути може, і позбавить спокою, і приведе в сум’яття чисту душу обраниці своїми «томленьями» і навіть «содроганьями». Однак, є й інше тлумачення, воно в останньому рядку другої строфи: його «серце цвіте», аналогічно нічним квітам, про які говориться на самому початку строфи. «Я тремчу» — від чи нічної прохолоді, від яких — небудь духовних серцевих факторів. І тому кінець вірша дзеркальним образом відтворює початок: «Я тебе не стривожу нітрохи, я тобі нічого не скажу». Цей вірш притягає тонкістю й добірністю виявлених почуттів і невимушеністю, непомітною простотою словесного обороту

(2 варіант)

Говорити про тематику Панаса Панасовича Фета порівняно легко, адже коло її легко окреслюється двома темами — любов і природа. Фет — поет як би позачасової, здається, що тлінна сучасність не стосується його. Справді, у віршах Фета прикмети часу відсутні зовсім або настільки незначні, скороминущі, що створюється враження, що вони потрапили в них випадково, «забігли на хвилинку.» Перегортаючи томик його віршів можна подумати, що життя поета було безхмарно й безтурботне, не отягощаема буденними, повсякденними тяготами — однак враження це більш ніж обманчиво.

По народженню будучи сином дрібного німецького чиновника, Фет був за хабар записаний сином орловського поміщика Шеншина, що відвіз матір поета від його батька. Але обман розкрився, і Фет протягом багатьох лет випробовував на собі, що значить бути незаконнонародженим. Головне, що він втратився при цьому статусу дворянського сина. Він намагався «вислужити» дворянство, але 13 років армійської й гвардійської лямки нічого не дали. Тоді він женився з розрахунку на старій і багатої, став жорстоким і скупим сільським хазяїном — визискувачем. Революціонерам і навіть лібералам Фет ніколи не співчував і, щоб досягти бажаного дворянства, довго й голосно демонстрував свої верноподданнические почуття

И тільки коли Фету було вже 53 року, Олександр II наклав сприятливу резолюцію на його прохання. Доходило до смішного: якщо тридцятирічний Пушкін уважав оскорбленнием дарування йому царем камер — юнкерського звання (це придворний чин, дава_ звичайно молодим людям до 20 років), те цей російський лірик спеціально виклопотав собі камер — юнкерство вже в 70 лет

И при цьому Фет писав божественні вірші. От вірш 1888 року:

«Напівзруйнований, напівмешканець могили,

Про таїнства любові навіщо ти нам співали?

Навіщо, куди тебе домчати не можуть сили,

Як зухвалий юнак, один ти нас кличеш? —

Томлюся й співаю. Ти слухаєш і млієш;

У наспівах старечих твій юний дух живе

Циганка стара одна ще співає».

Тобто буквально два чоловіки жили в одній, до речі досить неприємної на вид, оболонці. Але яка сила почуття, міць поезії, яке жагуче, юнацьке відношення до краси, до любові!

Поезія Фета недовго мала успіх у сучасників в 40е роки, а в 70 80 — х роках це був успіх досить камерний, аж ніяк не масовий. Але масам Фет був знаком, хоча вони не завжди знали, що популярні романси, які вони розспівують (у тому числі й циганські), — на слова Фета. «ПРО, довго буду я в молчаньи ночі таємницею», «Яке счастие! і ніч і ми одні», «Сіяла ніч. Місяцем був повний сад», «Давно в любові відради мало», «У димку — невидимке» і, звичайно, «Я тобі нічого не скажу» і «На зорі ти її не буди» — от лише деякі вірші Фета, покладені на музику різними композиторами

Лірика Фета тематично вкрай бідна: краса природи й жіноча любов — от і вся тематика. Але якої величезної моці досягає Фет у цих вузьких межах. От вірш 1883 року:

Тільки у світі і є, що тінистий

Дрімаючих кленів намет

Тільки у світі і є, що променистий

Детски замислений погляд

Тільки у світі і є, що запашний

Милої голівки убір

Тільки у світі і є цей чистий

Уліво, що біжить проділ

Це своєрідна онтологія (філософське вчення про буття) Фета, хоча філософської його лірикові назвати важко. Мир поета дуже вузький, але якої ж прекрасної, повний добірності. Бруд життя, проза й зло життя не проникали в його поезію ніколи. Чи прав він у цьому?

Видимо, так, якщо бачити в поезії мистецтво по перевазі. Краса й повинна бути головним вней.

Геніальна лірика природи Фета: «Я прийшов до тебе із привітом», «Шепіт. Боязке дыханье», «Який смуток! Кінець алеї», «Цей ранок, радість ця», «Чекаю я, тривогою обійнята» і безліч інших ліричних мініатюр. Вони різноманітні, несхожі, кожна виявляє собою неповторний шедевр. Але є й загальне: в усіх їх Фет затверджує єдність, тотожність життя природи й життя людської душі

И поневоле замислюєшся: де джерело, звідки ця краса? Чи утвір це Батька небесного? Або джерело всього цього — сам поет, його вміння бачити, його світлій, відкритій красі душу, щомиті готова восславить навколишню красу? У своїй ліриці природи Фет виступає як антинігіліст: якщо для тургеневского Базарова «природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник», те для Фета природа — єдино храм, храм і тло насамперед любові, розкішна декорація для найтонших сюжетних вигинів любовного почуття, а по — друге, храм для натхнення, розчулення й молитви красі

Якщо для Пушкіна любов була проявом вищої повноти життя, то для Фета любов є єдиний зміст людського буття, єдина віра. Цю думку він затверджує у своїх віршах з такою силою, що змушує засумніватися, не чи язичник він. У нього й сама природа любить — не разом, а замість людини («У димку — невидимке»).

У той же час цілком у християнському дусі Фет уважає людську душу часткою небесного вогню, божою іскрою («Не тим, господь, могутній, незбагненний»), ниспосланной людині для одкровень, дерзань, натхнення («Ластівки», «Учися в них — у дуба, у берези»). Дивні пізні вірші Фета, 8090 — х років. Старезний старий у житті, у поезії він перетворюється в гарячого юнака, всієї думки якого про одному — про любов, про буйство життя, про трепет молодості («Ні, я не змінив», «Мого той шаленості бажав», «Люби мене! Як тільки твій покірний», «Ще люблю, ще нуджуся»).

Розберемо вірш «Я тобі нічого не скажу», датоване 2 вересня 1885 року. У ньому виражена часто, що зустрічається в романтиків думка, про те, що мовою слів не можна передати життя душі, тонкості почуття. Наприклад, вірш Фета «Як мошки зарозвіваюся» (1844) кінчається мрією «ПРО, якщо б без слова/ Сказати душею було можна!». Тому любовне побачення, як завжди, в оточенні розкішної природи, (відкривається мовчанням: «Я тобі нічого не скажу…». Романтики не довіряли мові слів як засобу вираження душі людини, тим більше поета. Втім, назвати Фета романтиком важко: дуже вуж він «земний». Проте долею героя вірша залишається «мовчачи повторювати» слова любовного визнання

И цей оксюморон (сполучення контрастних за змістом слів) стає головним словесно — художнім образом вірша. Але все — таки чому він мовчить? Яке мотивування дається цьому? Другий рядок уточнює: «Я тебе не стривожу нітрохи». Так, як свідчать інші вірші, його любов може й стривожити, схвилювати незайману душу його обраниці своїми «томленьями» і навіть «содроганьями».

Є й інше пояснення, воно в останньому рядку другої строфи: його «серце цвіте», подібно нічним квітам, про які повідомляється на початку строфи. От тотожність людської душі й природи, виражена, як і в багатьох інших добутках Фета, за допомогою особливого художнього прийому, називаного психологічним паралелізмом. До того ж груди, тобто вмістище емоційно — духовного початку, героя «хвора, втомлена» (перший рядок третьої, останньої строфи). «Я тремчу» — від чи нічного холодку або від якихось внутрішніх щиросердечних причин. І тому кінець вірша дзеркально повторює початок: «Я тебе не стривожу нітрохи,/ Я тобі нічого не скажу».

Співуче звучить тристопний анапест вірша: «Я тобі нічого не скажу», що неодноразово надихало композиторів. Вірш залучає тонкістю й добірністю виражених у ньому почуттів і природністю, неголосною простотою їх словесного вираження

Проникливість, ліризм і глибина віршів Фета, позбавлених примітних рис сучасності й зараз, через більше півтора сторіч, звучать свіжо й хвилюють уяву. Таку безцінну спадщину залишив нам людина, у якому дивним образом сполучалися дві рішуче різних особистості: загрубілим, порваним життям практик і натхненний співак краси й любові, до останнього подиху (а вмер він у віці 72 років) що творив і ощется юність вдуше.