oda na den sxodzhennya yelizaveti petrivni lomonosov - Шкільний Всесвіт

«З Ломоносова починається наша література… він був її батьком, її Петром Великим», — так визначив В. Г. Бєлінський місце й значення творчості видатного російського просвітителя, ученого, натураліста Михайла Васильовича Ломоносова в історії вітчизняної літератури. Він став не тільки реформатором російського віршування, але й автором чудових поетичних створінь, що склали особливу сторінку росіянці поезії

Може бути, зараз ми не дуже цікавимося тими державними діячами, яким адресовані вірші Ломоносова, а для когось і зовсім незнайоме ім’я Єлизавети Петрівни, який присвячена його ода, написана в 1747 році. Але думки й почуття великої людини, громадянина й патріота, невтомного її дослідника й першовідкривача незвіданого в природному світі, — це те, що не втратило своєї цінності й донині й, напевно, залишиться таким назавжди.

Про що ж пише Ломоносов у своїй оді, названої, як це було прийнято в поезії XVIII століття, дуже витіювато: «Ода на день сходження на Всеросійський престол Її Величності Государині Імператриці Єлизавети Петрівни, листопада 25 дня, 1747 року»?

Композиція оди, відповідно до вимог класицизму, відрізняється логічною стрункістю. Кожна з основних тем одержує своє обґрунтування й докладний розвиток, кожна нова думка логічно випливає з попередньої

Як і всяка врочиста ода, відповідно до правил класицизму, цей вірш починається величним прославлянням миру:

Царів і царств земних відрада,

Кохана тиша,

Блаженство сіл, градов огорожа,

Коль ти корисна й червона!

Природним продовженням цієї величної картини служить вихваляння Єлизавети, що забезпечила процвітання країни насамперед тим, що принесла їй мир — адже в її царювання дійсно припинилися війни, які довго вела Росія:

Коли на трон вона вступила,

Як Вищий подав їй вінець,

Тебе в Росію повернула,

Війні поставила кінець

Славні справи Єлизавети наводять автора оди на спогади про її батька — Петрові I, продовжувачкою якого поет мислив нову царицю:

Послав у Росію Людини,

Який нечуваний був від століття

Крізь всі препятства він підніс

Главу, перемогами венчанну,

Росію, варварством попранну,

Із собою підняв до небес

Петра I Ломоносов, як згодом і Пушкін, уважав великим реформатором, освіченим монархом і геніальним воєначальником — справжнім національним героєм. Розповідаючи про нього, поет прибігає до уособлень, пов’язаним з образами античної міфології. Так, наприклад, Марс і Нептуна служать позначеннями понять війни й морської стихії. Така образність, поряд із широким уживанням слов’янізмів, риторичних питань, вигуків і обігів, створює особливо врочистий «високий» стиль оди, що відповідає предмету її зображення. Це дуже добре видно в описі Петра I, його військових перемог, що зміцнили могутність Росії:

У полях кривавих марс страшився,

Свій меч у Петрових зрячи руках,

И с трепетом Нептун чудився,

Дивлячись на Російський прапор

Для Ломоносова, як і для Пушкіна, Петро I — це й великий будівельник північної столиці, що відкрила для Росії нові шляхи розвитку:

У стінах раптово укрепленна

И зданьями окруженна,

Сомненная Нева рекла:

«Або я нині забулася

И с онаго шляхи схилилася,

Яким колись я текла?»

Цілком логічно після цього опису розвивається думка про те, що при Петрові I

…божественні науки

Чрез гори, ріки й моря,

У Росію простирали руки…

Завершуючи розповіді про Петра I описом його трагічної кончини, Ломоносов переходить до наступної частини вірша: він знову звертається до сучасності й виражає надію, що Єлизавета буде іти за прикладом батька й стане захищати наукам, сприяти зміцненню й процвітанню Росії. Єлизавету він хоче бачити освіченою царицею, що піклується про благо батьківщини, і далі у своїй оді представляє їй своєрідну «програму дій», що повинна забезпечити подальший розвиток країни

Призиваючи Єлизавету бути покровителькою освіти, наук і ремесел, Ломоносов показує, що країна, де вона царює, изумительно прекрасна й має невичерпні природні багатства:

Воззри на гори превисокі,

Воззри в поля твої широкі,

Де Волга, Дніпро, де Об тече;

Багатство, в оных потаенно,

Наукою буде відверто,

Що щедрістю твоєї цвіте

Подальша логіка розвитку думки цілком очевидна: розгортаючи перед очами читача грандіозний пейзаж гігантської країни, омиваної морями й океанами, що простирається від далекої Півночі, через гори Уралу («верьхи Рифейски»), простори сибірської тайги до Далекого Сходу й Амуру, що «у зелених берегах крутится», поет затверджує, що таку країну не можна залишити в тьмі неуцтва. Для освоєння її природних багатств потрібні утворені люди, а тому далі він призиває:

ПРО, ви, яких очікує

Батьківщина від надр своїх,

И бачити таких бажає,

Яких кличе від країн чужих!

Дерзайте, нині ободренны,

Реченьем вашим показати,

Що може власних Платонов

И швидких розумом Невтонов

Російська земля народжувати

Така логіка розвитку поетичної думки дає можливість авторові завершити свою оду не тільки традиційним вихвалянням Єлизавети, але й справжнім гімном на честь науки:

Науки юнаків харчують,

Відраду старим подають,

У щасливому житті прикрашають,

У нещасний випадок бережуть;

У домашніх труднощах утіха

И в далеких странствах не перешкода

Науки пользуют скрізь, —

Серед народів і в пустелі,

У градском шуму й наодинці,

У спокої солодкі й втруде.

Ці слова про науку відомим всім, навіть тим, хто не дуже добре знаком із творчістю Ломоносова — Поета. Вони відбивають позицію сучасного суспільства й людини як не можна краще, і тому можуть служити свого роду емблемою нашого часу, коли наука одержала небувале досі розвиток. Можна сказати, що збилася мрія великого вченого й поета: Росія довела, що дійсно здатно давати усьому світу «власних Платонов і швидких розумом Невтонов». А занимающий одне з перших місць у світі Московський Державний університет по праву має ім’я Михайла Васильовича Ломоносова