Любовна лірика Фета представляє собою досить унікальне явище, тому що практично вся звернена до однієї жінки — передчасно збіглої з життя улюбленої Фета Марії Лазич, і це надає їй особливий емоційний колорит
Марія Лазич загинула в 1850 році, і більше сорока років, що поет прожив без її, були наповнені гіркими спогадами про його «згорілу любов». Причому ця традиційна для позначення збіглого почуття метафора у свідомості й лірику Фета наповнювалася цілком реальним і тому ще більш страшним змістом:
Востаннє твій образ милий
Дерзаю подумки пестити,
Будити мрію серцевою силою
И с млістю боязкої й сумовитої
Твою любов воспоминать…
Те, що не змогла з’єднати доля, з’єднала поезія, і у своїх віршах Фет знову й знову звертається до своєї улюбленого як до живого, що слухає йому з любов’ю істоті:
Як геній ти, нежданий, стрункий,
З небес злетіла мені світла,
Упокорила розум мій неспокійний,
На лик свій очі залучилася
Вірша цієї групи відрізняються особливим емоційним колоритом: вони наповнені радістю, захватом, захватом. Тут панує образ любові — переживання, найчастіше злитий з образом природи, що допомагає ліричному героєві виразити всю повноту радості сприйняття буття:
Яке счастие: і ніч, і ми одні!
Ріка — як дзеркало й вся блищить зірками;
А там — те… голову закинь — ка так глянь:
Яка глибина й чистота над нами!
Вірш представляє собою частину того ліричного діалогу, що поет веде зі своєї коханої: воно наповнено вигуками, обігами, риторичними питаннями
Любов вертається до поета не тільки в образах природи, у блиску зірок, сяйві ріки, але й у звуках музики. Колись гастролював в Елисаветграде Ференц Аркуш, піднесений грою Марії Лазич, написав їй в альбом музичний рядок чудової краси, що і навіяла Фету наступне:
Якісь носяться звуки
И горнуться до мого узголів’я
Повні вони млосної розлуки,
Тремтять небувалою любов’ю
Любов вертається в снах:
И сниться мені, що ти встала із труни,
Такий же, який ти із землі відлетіла,
И сниться, сниться: ми молоді обоє,
И ти глянула, як колись дивилася
Про свою любов марить поет і в безсонні ночі:
У довгі ночі, як вежды на сон не зімкнуті,
Дивовижні душу часом відвідують мінути
Дух окрилений, ніяка не мучить втрата,
У далекій зірці відгадав би брата, що відбув!
Близької душі переді мною всі ясні вигини:
Бачиш, як були, — і бачиш, як бути ми Могли б!
Пам’ять про любов настільки сильна в душі поета, що й через сорок років після загибелі возлюбленной він створює вірші, що вражають силоміць і свіжістю почуття:
И знову в напівсвітлі нічному
Серед мотузок, натягнутих туго,
На дошці цієї хибкої вдвох
Ми коштуємо й кидаємо друг друга
Правда, це гра, і притім
Може вийти гра фатальна,
Але й життям грати нам удвох —
Це щастя, моє дорога!
У віршах Фета постійно звучить мотив повернення — повернення до минулих днів, наповненим захватом любові, повернення до молодості, до весни життя:
У самоті чи забудуся порию,
чиВії мрія смежает мені, як сон, —
Ти, ти знову коштуєш переді мною,
Моїх весняних днів сияньем оточений
Інша група віршів має зовсім інше емоційне фарбування. Тут домінує образ кохання — спогаду. Ніж далі в часі відходить від минулого поет, тим сильніше й виразніше проявляється цей образ у його пам’яті й у його житті, стаючи «другим я» — саме так переводиться назву вірша «Alter ego»:
Як лілія дивиться в нагорний струмок,
Ти стояла над первою пісень моєї,
И чи була при цьому перемога, і чия:
.У струмка ль від квітки, у квітки ль від струмка?
Мабуть, любовна лірика Фета — це єдина область творчості поета, у якій знайшли відбиття
Його життєві враження. Напевно, тому вірші про любов так відрізняються від тих, що присвячено природі. У них немає тої радості, відчуття щастя життя, що ми побачимо в пейзажній ліриці Фета. Як писала Л. Озеров, «любовна лірика Фета — сама збуджена зона його переживань. Тут він не боїться нічого: ні самоосуду, ні прокльонів з боку, ні прямій мови, ні непрямої, ні форту, ні пианиссимо».