obraz kusaki andryeyev leonid - Шкільний Всесвіт

(1 варіант)

Л. Н. Андрєєв був душевно щедрою людиною, тому писав свої добутки про милосердя, сердечність, взаєморозуміння між людьми, про добре відношення до тварин. У своїй розповіді «Кусака» Леонід Андрєєв вивів в образі головного персонажа бездомний собаку, що «нікому не належала».

Кусака — нікому не потрібна істота, що не має ім’я, самотня. Життя таких тварин безрадісна: «хлопці кидали в неї каменями й ціпками, дорослі весело улюлюкали й страшно, пронизливо свистали». Страх, відчуження й злість — от ті єдині почуття, які випробовував собака

З настанням весни життя собаки змінилися: добрі люди, що оселилися на занедбаній дачі, і особливо гімназистка Леля приголубили собаку: у неї з’явилося ім’я, її стали годувати, пестити. Кусака почувала свою приналежність людям, «у неї відняли її непримиренну злість». Кусака всією своєю істотою прагне до людей, але на відміну від домашніх собак «вона не вміла милуватися», руху, стрибки її були неспритними, викликаючи у всіх невтримний сміх. Кусака хотіла догодити, і тільки ока були повні «дивного благання». Письменник не пише, про що просить собака, але вдумливий читач розуміє, що на дачі Кусаку сприймають як живу іграшку, що наповнює веселощами одноманітні літні дні. Дачники не замислюються над щирими почуттями собаки. Але, незважаючи ні на що, Кусака вдячно людям, тепер «про їжу не потрібно піклуватися, тому що в певну годину куховарка дасть їй помий і костей». Характер собаки змінився: вона стала більше відкритої, «шукала й просила пещення», із задоволенням сторожила стару дачу, охороняла сон людей

З настанням осіни життя Кусаки знову змінилися: люди зібралися вертатися в місто, де двірський собака їм не потрібна: «Двору в нас ні, а в кімнатах її тримати не можна, ти сама розумієш». Стан розгубленості у тварини передають опису літа, що йде: «дощ те приймався йти, то вщухав», «простір між почерневшею землею й небом було повно клубляться, що швидко йдуть хмарами», «сонячний промінь, жовт і анемічний», «ширше й сумніше стала мрячна осіння далечінь». У цьому епізоді Кусака зіставляється з дурачком Илюшей, над яким сміються люди і який також не зрозумілий і самотній. Кусака знову залишилася одна на дачі. Але тепер життя собаки ще тяжчай, оскільки вона знову виявилася кинута тими людьми, яких любила і яким довіряв: «собака вила — рівно, наполегливо й безнадійно спокійно».

Фінал розповіді трагичный: собака як і раніше самотній, нікому не потрібна. Характеризуючи образ Кусаки, Л. Н. Андрєєв використовує різні прийоми: описує почуття й поводження тварини, зіставляє стан собаки з картинами природи, порівнює відношення людей до слабким і беззахисним: до дурачку Илюше й Ккусаке.

(2 варіант)

З перших же рядків розповіді ми довідаємося, що собака, що на початку добутку не має ім’я, «нікому не належала», «від теплих хат її відганяли двірські собаки, …горді й сильні своею приналежністю до будинку», «хлопці кидали в неї каменями й ціпками», «дорослі весело улюлюкали». Побита, вона бігла у своє потайное місце, «зализувала забиті місця й рани й на самоті збирала страх і злість».

Перший урок «пещення» вона одержала від п’яного мужика, що спочатку пошкодував, дав ім’я, а потім, «коли Жучка лягла перед ним на спину, з розмаху тикнув її в бік носком важкого чобота. З тих пор собака не довіряв людям, які хотіли неї приголубити, і, піджавши хвіст, тікала, а іноді зі злобою накидалася на них і намагалася вкусити». Узимку вона оселилася під терасою порожньої дачі, охороняла неї, але «крізь злість переглядало деякий достаток собою й навіть гордість», тому що вона знайшла будинок

дачники, ЩоПриїхали, назвали її Кусакой, тому що вона порвала плаття на хазяйській дочці. Це не перешкодило собаці продовжувати охороняти спокій дачі вночі. «Дуже добрі люди» спершу хотіли прогнати собаку, потім застрелити, а після звикли до неї й приручили. «З кожним днем Кусака на один крок зменшувала простір, що відокремлював її від людей»: показувалася вдень у кущах, дозволила пестити («И їй боляче було від незвичного пещення, як від удару»), бігла на заклик, грала («И як колись на собаку кричали й улюлюкали, щоб бачити її розпачливий страх, так тепер навмисно пестили її, щоб викликати в ній приплив любові»), шукала й просила ласк, отвыкла піклуватися про їжу, обважніла

Коли восени з’явилися чужі люди, що збирали речі, Кусака вже смутно передчувала лихо. А коли люди виїхали, для собаки настала ніч, і вона завив: «Собака вила — рівно, наполегливо й безнадійно спокійно. І тому, хто чув це виття, здавалося, що це стогне й рветься до світла сама безпросвітно — темна ніч…» Наприкінці розповіді собака знову втрачає ім’я. Це був другий урок «пещення», дуже схожий, тільки набагато більше жорстокими, довгостроковими, страшний наслідками, тому що собака знав, що «якщо тепер хто — небудь ударить її, вона вже не в силах буде впитися в тіло кривдника своїми гострими зубами: у неї відняли її непримиренну злість».