obraz koxanoi v liriku lermontova lermontov - Шкільний Всесвіт

З ім’ям Лермонтова відкривається нова сторінка російської літератури. Лермонтова часто розглядають як поета, у творчості якого багато трагічного. Не можна забувати про те, що джерела трагізму у творчості Лермонтова — це не тільки його особиста доля і як людини, і як поета, але й трагізм навколишньої дійсності. Тридцяті роки — це роки реакції в Росії, все краще згноїли, розігнали, заслали в Сибір. Характеризуючи творчість Лермонтова, Бєлінський пізніше скаже: «Без заперечення життя перетвориться в стояче й смердюче болото». Бєлінський вірно помітив основне протиріччя романтичного сприйняття миру Лермонтовим. Це протиріччя між ідеалом і дійсністю, що у творчості Лермонтова досягає граничної напруги. Його добутку вражають нещадністю заперечення й могутнім польотом мрії. Лермонтовский романтизм заснований на твердому переконанні, що існує «життя інша», що людина створена для любові, для щастя

Любов займає велике місце в поезії Лермонтова. Пізніше Тургенєв скаже: «По тому, як може любити людина, ми можемо судити про його внутрішню зрілість». Лермонтов як особистість сформувався дуже рано. У п’ятнадцять років у нього вже були глибокі, філософські вірші про любов, про батьківщину, про таємницю людського буття. Він пише: «Мені життя все якось коротко, і все боюся, що не встигну здійснити чогось». Ідеали Лермонтова безмежні: він жадає не простого поліпшення життя, а «повного блаженства», зміни недосконалої людської природи, абсолютного дозволу всіх протиріч буття. Існувати вічно — на менше поет не згодний

Любов у творчості Лермонтова носить трагічний відбиток через його єдину, справжню, нерозділену любов до друга юності — Вареньке Лопухиной. Він бачить неможливість любові й оточує себе мученицьким ореолом, ставлячи себе поза миром і життям. Лермонтов сумує про загублене щастя:

Душу миючи повинна прожити в земній неволі

Не довго. Може бути, я не побачу боле

Твій погляд, твій милий погляд, настільки ніжний для інших

Лермонтов підкреслює свою відчуженість від усього мирського: «Чого б те не було земного, але я не зроблюся рабом». У понятті Лермонтова любов повинна бути вічної, поета не задовольняють «звичайні», швидкоплинні страсті, і якщо він іноді захоплюється й відходить убік, те його рядка — це не плід хворої фантазії, а всього лише мінута слабості:

У ніг інших не забував

Я погляд твоїх очей;

Люблячи інших, я лише страждав

Любов’ю колишніх днів

Людська, земна любов здається перешкодою для поета на його шляху до вищих ідеалів. У вірші «Я не принижуся перед тобою…» він говорить, що натхнення для нього дорожче непотрібних страстей, які здатні скинути людську душу в безодню. Любов у лірику Лермонтова носить фатальний характер. Він пише:

«Мене рятувало вдохновенье від дріб’язкових суєт, але від своєї душі спасенья й у самому щасті ні». Бабуся Лермонтова говорила: «Дивний Мішель, поки одні підшукують собі наречених і влаштовують свої матеріальні справи, вона все витає в хмарах, марить про неземну любов». У вірші «Сонет» поет пише:

Я пам’яттю живу із зів’ялими мріями,

Виденья колишнього років юрбляться переді мною,

И образ твій меж їх, як місяць у годину нічний

Між що бродять блищить хмарами

Поет намагається протиставити сумовитої дійсності свої ідеальні погляди. У цьому відмінність любовної лірики Лермонтова від любовної лірики Пушкіна. У Пушкіна любов, як божественний дарунок, радісна й світла. Він не привносить нерозв’язного трагізму у свої ліричні вірші, у нього любов — усього лише мить прекрасного, чарівного, піднесеного. Він більше реалістичний і життєрадісний у своїх віршах, хоча й у нього часом проступають песимістичні нотки

У віршах Лермонтова любов — почуття високе, світле, поетичне, але завжди нерозділене або втрачене. У вірші «Валерик» любовна частина, що стала згодом романсом, передає гірке почуття втрати зв’язку з коханої. «Безумно чекати любові заочної? У наше століття всі почуття лише на строк; але я вас пам’ятаю…» — пише поет

Традиційним у творчості Лермонтова, пов’язаним з його особистим досвідом, став мотив невірного улюбленого, невартої великого почуття або не витримала випробування часом. Розлад між мрією й дійсністю проникає в це прекрасне почуття, любов Лермонтову приносить не радість, а смуток і страждання:

Мені смутно, тому що я тебе люблю

Поет роздумує над питанням життя й смерті. Він сумує про швидкоплинність життя й хоче встигнути зробити якнайбільше за той невеликий строк, що відведений йому на землі. Йому «життя ненависне, але й смерть страшна». Ліричні вірші Лермонтова відбивають глибину його сприйняття навколишнього життя, у них зосереджені щиросердечні переживання поета, багатство його внутрішнього миру. Він усюди шукає гармонію, його думки про вічну волю, про любов нерозривно пов’язані з думами про недосконалість миру, про несправедливість стосовно окремої особистості. Страждання людини — у суперечливості почуттів:

Ніхто не одержував, чого хотів

А що любив?

Юнак уболіває про близький свій кінець. Але не смерті боїться він («Там, говорять, страданье спить у холодній вічній тиші») — йому жаль розставатися з тим життям, який він прожив усього лише три дні, йому так хочеться насолодитися молодістю, довідатися «розгульної юності мрії». Слова старого ченця про те, що смиренне служіння в монастирі — краще, що може бути ниспослано людині, викликають у чи юнаку не гнів:

Пускай тепер прекрасне світло

Тобі осоружний: ти слабшав, ти сивий,

И від бажань ти отвык.

Що за нестаток? Ти жив, старий!

Тобі є у світі що забути,

Ти жив, — я також міг би жити!

Перед смертю Мцыри мріє про вола, його дух «пропалив свою в’язницю», але знайти гармонію із природним життям він уже не в змозі. Природа дала Мцыри безпосереднє відчуття вільного й могутнього життя, але герой неспроможний перебороти слабість тіла

Багато побачив Мцыри на волі, багато зазнав нових і невідомих відчуттів, але шляхи на батьківщину, до якої він так прагнув все своє життя, воно все — таки не знайшов і — гине. Тої ідеальної батьківщини, краю уявлюваної волі, що так часто снилася юнакові, просто не існує. Вона примарна

Трагізм Мцыри, як і трагізм сучасників Лермонтова, у тім, що в той тяжкий час місця для вільнолюбної людини просто не було. Мрії Мцыри — це волелюбні мрії самого Лермонтова, задыхавшегося від жорстокого миколаївського режиму. Не зрячи В. Г. Бєлінський писав: «Що за вогненна душа, що за могутній дух, що за велетенська натура в цього Мцыри! Це улюблений ідеал нашого поета, це відбиття в поезії тіні його власної особистості. У всім, що не говорить Мцыри, віє його власним духом, вражає його власною міццю».