obraz babusi po povisti gorkogo ditinstvo gorkij maksim - Шкільний Всесвіт

М. Горький написав повість «Дитинство», де в образі головного героя вивів автобіографічний персонаж — Алешу Пєшкова. Всі події й герої добутки зображуються письменником через сприйняття маленького хлопчика

Глибше розкрити характер головного героя допомагає образ бабусі, що так любив Алеша.

Бабуся являє собою повну протилежність дідові, своєму чоловікові: ласкава, добра, готова всім прийти на допомогу. Бабуся сильно переживає через постійні сварки своїх синів, незадоволена суворістю діда. Особливо на особі бабусі виділялися очі, завдяки яким героїня «світилася зсередини… невгасимим, веселим і теплим світлом».

Характер у бабусі м’який, поступливий, вона від душі любить людей, уміє цінувати щиру красу, прив’язана до будинку: «Пам’ятаю дитячу радість бабусі побачивши Нижнього». Саме непримітна бабуся стає для Алеши добрим ангелом, що охороняє хлопчика від злих людей і складних умов життя. Саме вона схопила героя на руки, коли дід карав його за зіпсовану скатертину. Бабуся не вміла довго зберігати образу, бути жорстокої. Люди користувалися її добротою, але вона ніколи не скаржилася на життя. Живучи разом з бабусею, Алеша щовечора слухає розповіді про життя родини Кашириных. Коли мова йшла про ділове життя родини, то бабуся «говорила посміюючись, отчужденно, якось видали, точно сусідка, а не друга в будинку по старшинству».

Матеріальні блага не були життєвими цінностями героїні. Жалість, жаль до людей — основні якості характеру бабусі, тому вона переживає, страждає після загибелі підкидька Циганка. Труднощі, що випали в житті, мудра жінка сприймає як Божі випробування, от що розповідає вона своєму онукові про Ваню — Циганка: «Дідусь хотів було Ванюшку — Те в поліцію нести, так я відговорила: візьмемо, мол, собі; це Бог нам послав у тих місце, які померли. Адже в мене вісімнадцять було рожено… так от полюбив Господь кров мою, усе брав та й брав дітлахів моїх в ангели. І шкода мені, а й радісно!» Під час пожежі: «освітлювана вогнем, що немов ловив її, чорну, вона металася по дворі, усюди поспівати, всім розпоряджаючись, всі бачачи». Ставши практично жебраками, Алеша був змушений жебрати. Маленькі крохи він приносив бабусі, що «дивилася на них і мовчачи плакала», переживаючи за майбутнє онука

Все життя бабусі пройшло на благо людей, тому її образ запам’ятався надовго у свідомості головного героя. Мудра жінка згладжує «свинцеві мерзенності дикого російського життя», духовно збагачуючи важке життя людей

(2 варіант)

Бабусю описує малолітній онук, спостерігаючи за нею, розмовляючи з нею, слухаючи її, він пізнає людей і мир. Бабуся була «кругла, большеголовая, з величезними очами й смішним пухким носом…м’яка й дивно цікава», «сутула, майже горбата, а рухалася легко й спритно, точно більша кішка». Це тільки опис зовнішності, а от уже й спостереження: «Вся вона — темна, але світилася зсередини — через очі — невгасимим, веселим і теплим світлом».

Життя в неї дійсно темна: з матір’ю — інвалідом просила милостині, потім опанувала майстерністю мереживниці, у чотирнадцять років видали заміж, до п’ятнадцяти народила первістка, було вісімнадцять дітей, з яких вижили тільки троє. Чоловік все життя по — звірячому б’є, і ні слова поперек у відповідь, все виправдує: «Гнівається, важко йому, старому, невдачі все…Ти мене не боляче жалуй… я адже теж мабуть — ка й сама винувата». Сини — звірі, а все на захист кидається й учить онука: «Хто в чому винуватий — це справа не твоє. Господу судити й карати». Що рятувало її, давало внутрішнє світло? «Казок, былей і віршів вона знала незліченна багато», «танцювала, немов розповідала щось», розмовляла з Богом («Він зрозуміє. Йому що не говори — він розбере…») і Богородицею («Радості джерело, красуня пречиста, яблуня в кольорі!..») як з рівними, з конями («Що, дитятко? Що, кошеня? Пошаліти полювання? Ну, побалуй, богова забава!»), птахами, рослинами, домовиком. Багато в ній сили, внутрішнього вогню, невгамовності життя: «Бабуся куховарила, шила, копалася в городі й у саду, вертілася цілий день, точно величезний кубарь, що підганяється невидимим батогом, нюхала табачок, чхала смачно й говорила, отираючи пітну особу: «Здраствуй, мир чесної, повік!» Під час пожежі всюди поспівала: встигла наказати винести з будинку ікони й повести дітей, витягтися купорос із майстерні, зупинити коня, організувати й подякувати сусідів; з обгорілими руками після пожежі приймала пологи. П’ятеро міщан б’ють мужика — бабуся мчиться на допомогу, розмахуючи коромислом. Вслухайтеся у відкликання про цю жінку діда (« Ду — Ура, блаженна ти дурка…нічого тобі не шкода…»), онука («Ти — рівно свята, мучать — мучать тебе, а тобі — нічого!»).

Ні багатство, ні бідність, ні горі, ні радість не міняють неї. «І сама бабуся, точно з міді літа, — незмінна», як саме життя