obraz avtora j zhanrovo stilovi osoblivosti yevgeniya onyegina - Шкільний Всесвіт

Пушкін писав П. А. В’яземському (4 листопада 1823 року): «Що стосується моїх занять, я тепер пишу не роман, а роман у віршах — диявольська різниця». У чому ж полягає ця «різниця»?

Найважливіша відмінність роману у віршах від звичайного епічного роману полягає не у віршованій формі самій по собі, а в ліричній основі епосу третіх осіб (тобто героїв). «Євгеній Онєгін» — ліро-епічний роман, у якому ліричне начало є визначальним для структурно-жанрової форми.

У центрі епічного роману — струнка оповідь про героїв і події, що укладаються в рамки заздалегідь продуманого автором сюжету. У романі ж у віршах композиційною віссю є всеосяжний образ «я», образ Автора. Мова від першої особи, мова від «я», тут не відступає убік від головного, але обступає з усіх боків те, що можна назвати романом героїв. Роман у віршах відкрито й підкреслено не дорівнює роману героїв, а значно ширший за нього. Світ героїв охоплений світом Автора, він немов визначений цією ліричною енергією «я» і є її функцією. «Я» «Онєгіна» не належить до сфери ліричних відступів, а становить універсальну ліричну передумову епосу героїв.

В останній строфі «Євгенія Онєгіна» Пушкін порівнює його з «романом життя» і обриває раптом як непрожите. до кінця життя:

Блажен, кто праздник жизни рано

Оставил, не допив до дна

Бокала полного вина,

Кто не дочел ее романа

И вдруг умел’расстаться с ним,

Как я с Онегиным моим.

На відміну від «роману героїв», Автор створює в «Євгенії Онєгіні» «роман життя», а тому стан героїв і Автора в главах постійно змінюються: то герої займають чільне положення, і можна говорити про ліричні відступи Автора, то Автор виходить на перший план, і тоді сюжет героїв набуває значення своєрідного відступу від сюжету Автора. Так відбувається В першому розділі, наприкінці якого Автор повністю витісняє героя з поля зору читача.

«У другому розділі, що представляє собою другу частину розгорнутої експозиції, процес змалювання дійових осіб цілком

Підлеглий авторові; власне, це й не змалювання, а створення героїв (так, Тетяна виникає лише після того, як автор підібрав їй простонародне ім’я — і що надзвичайно важливо для концепції роману — докладно обговоривши це питання із читачем)». Але «Євгеній Онєгін», названий самим автором «вільним романом», не організований заздалегідь цим Автором, а організується постійно, створюється на наших очах і змінюється протягом діалогу з життям. У передостанній строфі роману Пушкін зізнається:

Промчалось много, много дней

С тех пор, как юная Татьяна.

И с ней Онегин в смутном сне

Явилися впервые мне

И даль свободного рома-на

Я сквозь магический кристалл

Еще не ясно различал.

Звідси й відчуття деякої незакінченості при внутрішній завершеності змісту, й зміна оцінок героїв протягом сюжету, то наближення, то віддалення Автора від них і поступове збільшення часової дистанції між Автором і героями: якщо в першому розділі Онєгін — одноліток і приятель Автора, то в останньому — тільки герой, представник певної епохи російського культурно-суспільного життя, яке для Автора вже залишилося в минулому.

«Євгеній Онєгін» постає як роман-імпровізація ще й тому, що Автор постійно розмовляє із читачем, то іронізуючи над вульгарністю й лицемірством, душевною лінню й заздрістю, які ховаються під маскою доброзичливості кінченим цілим, де перші вісім віршів, як правило,— оголошення теми, наступні чотири — розвиток її, а останні двовірші, що римуються парно,— резюме, що часом утворює дотепний каламбур. На тлі такої сталості особливо виділяються, випадки переносу наголошеного слова в наступну строфу. Найвиразніший, мабуть, приклад такого переносу маємо в третьому розділі, коли зображена реакція Тетяни, що очікує відповідь на свій лист, сподівається побачити Онєгіна

Тут перенос підкреслює необхідність перевести подих від швидкого бігу, а також зміну ритму (біг — спокій), необхідність взяти себе в руки.