nove zhittya u bajrona - Шкільний Всесвіт

На початку січня 1815 року Байрон одружився з міс Аннабеллою Мільбенк, племінницею однієї зі своїх світських знайомих. Поету здавалося, що у своїй обраниці він знайшов той ідеал, до якого давно прагнув у відносинах із жінками. Але вже перші місяці спільного життя спочатку в маєтку Мільбенків, а потім у Лондоні показали: те, що він сприймав у майбутній дружині як милу провінційність, непричетність до вищого світу, високі й чисті пориви душі, обернулося своєю протилежністю — ординарністю, святенництвом, а головне — повним нерозумінням внутрішнього світу свого чоловіка. Скептицизм Байрона, його відмова від загальноприйнятих моралі й етикету світського суспільства приводили Аннабеллу в жах.

Інсинуація — злісна вигадка, щоб дискредитувати, знеславити кого не будь; наклеп.

У її очах чоловік був майже душевнохворим, небезпечним для навколишніх — і це в період розквіту його поетичного таланту. У той же час Аннабелла майстерно грала роль відданої чоловікові дружини. Тому Байрон був дуже здивований, коли після від’їзду дружини з новонародженою донькою Адою в гості до своїх батьків він одержав від її батька лист із повідомленням про те, що Анабелла вимагає розлучення. Спроби поета з’ясувати з дружиною стосунки ні до чого не привели. Із властивим їй святенницьким благочестям вона заявила, що розрив із Байроном є її «християнським обов’язком» (однак це не перешкодило їй сповістити свого адвоката про усі, на її думку, «гріхи» чоловіка). Щоб не втягуватися в принизливий судовий процес, Байрон погодився на розлучення за «дружньою згодою», важко переживаючи майбутнє своєї доньки, яку, він був упевнений, виховають не тільки далеко від нього, але й у ненависті до нього.

При всій байдужості до думки оточення, поета гнітив і боляче ранив той наклеп, яким супроводжувала критика його останні твори (зокрема, поему «Паризина» і «Наполеонівський цикл»). Його ганьбили і як людину, і як громадянина. Критики свідомо налаштовували проти нього широкі кола читачів, вибудовуючи пряму залежність між «розбещеністю» і «жорстокістю» поета, через які нібито його «безневинна дружина» покинула будинок, «рятуючи себе й дитину» від «напряму думок» митця. Читачам доводили, що великий національний поет ніколи не був щирим англійцем, що він далекий від патріотизму, національних підвалин і чеснот. Проте Байрона було нелегко зламати: у ці, мабуть, найважчі для нього місяці він писав Томасові Муру: «Я воюю з усім світом і своєю дружиною, або, швидше, “увесь світ і моя дружина” воюють зі мною, але вони не зламали мене, незважаючи на все, що роблять».

Байрон приймає тверде рішення покинути Англію, щоб наодинці з собою розібратися у всьому, що трапилося. Він хотів проїхати через Францію на південь і влаштуватися в Італії. Але, уже перебуваючи в Дуврі, одержав заборону на перебування у Франції.

Двадцять п’ятого квітня 1816 року Байрон зі своїм вірним слугою Флетчером і лікарем Полідорі зійшов на корабель, що відпливав до бельгійського порту Остенде. Це була остання подорож Байрона, в Англію він більше ніколи не повернувся.

З Остенде його шлях лежав через Брюссель, Ватерлоо, при-рейнські долини в Женеву. Враження від цієї подорожі були відтворені в третій пісні «Паломництва Чайльд-Гарольда». Влаштувавшись на тихій віллі Діодіті на березі Женевського озера, він зустрівся тут з іншим великим англійським поетом вигнанцем — Шеллі. У біографічному плані піврічне перебування Байрона у Швейцарії можна розглядати як душевний перепочинок у бурхливому, насиченому боротьбою й пристрастями житті поета. Він продовжував роботу над «Паломництвом Чайльд-Гарольда», почав писати драматичну поему «Манфред», створив поему «Шльонський в’язень», добре знайому нам у перекладі В. А. Жуковського. В останній поемі Байрон поетично воскресив образ великого громадянина Швейцарії Франсуа де Болівара (1493-1570), що за збройне повстання проти герцога Савойського був ув’язнений у Шльонському замку на березі Женевського озера; похмурий вигляд підземель цього замка вразив уяву поета.