neznajomij zoshhenko zoshhenko - Шкільний Всесвіт

Михайло Зощенко ввійшов у літературу на початку 20 — х років нашого сторіччя. І читачам він більше відомий як сатирик і гуморист. Його головним відкриттям були його герої, самі звичайні, непримітні люди. Читаючи розповіді Зощенко, я всі частіше ловила себе на думці, що в цих розповідях стільки ж сумуй, скільки й сміху. Автор не сміється над своїми героями, а співчуває їм, переживає за їхню долю. У Зощенко той самий гоголівський «сміх крізь сльози». Все це властивийо більшості розповідей, а особливо, як називав сам Зощенко, його сентиментальним повістям. Але у своєму творі мені хочеться розповісти про іншому, не многим відомому Зощенко, Зощенко — Ліриці, щирому, тонкому, чутливому. Кілька років назад газета «Родина» надрукувала особисті листи Зощенко до своєї улюбленої, майбутньої

Вірі Кербиц, і дві розповіді, «Чоловік» і «Негідник», що раніше не публікувалися. Ці листи, як і розповіді, мене просто потрясли, торкнулися душу. Зощенко представився зовсім іншим письменником

Втім, чи листа це у звичному для нас розумінні? Я б назвала їхніми мініатюрами, літературними есе, наповненими піднесеним почуттям любові. У кожного з листів є назва, і більше того, сюжет. Читаючи їх, почуваєш подих людини, що попали в «сферу» любовних переживань. Зощенко, а точніше сказати ліричний герой цих листів — літературних мініатюр, підозрює, що в його неясне століття (а листи датовані 1917 — 1920 роками) любов — почуття придумане, що це гра: «Хто кого». «Гімн придуманої любові» — так називається перший лист. Герой у Петергофе, гуляє по алеї, він намагається зникнути, піти від «своїх думок, нав’язливих бажань і від заходу чутливих парфумів своєї улюбленої». Але минаючі мимо «стар і молоді, гарні й виродливі» говорять про любов, притім, як помічає автор, говорять «ненаситно», хто своїм поглядом, то жестом, хто поставою й навіть ходою. Все це нагадує героєві любовну гру. Йому сподобалася одна пара. «От ці… Чоловік і жінка. Гарні й молоді». Їхня любов видна по зустрічних поглядах і посмішкам мимохіть. Ліричний герой уловлює взаємність почуттів по манері чоловіка цілувати руку жінки, «по її відверто — соромливих рухах перед пещенням». Перед нами лист, саме особисте, саме таємне, перед нами серце й душа Зощенко. Лист закінчують незвичайні, дивні описи природи, я б сказала, скороминущі пейзажні штрихи, які, як орнамент, обрамляють його.

«Стало темніти. А в лісі вже так темно, що струмочок з болота повзе навпомацки, натикається на дерева, пні й буркотливо обходить їх…» Герой їде з Петергофа. «Я виїхав… Я сентиментально привіз із собою квіти. Строкатий і крикливі — цілий оберемок. Квіти полів». Це квіти для улюбленої

А от ще одне любовне послання Зощенко. І знову переді мною не просто інтимна переписка, а літературний художній твір. Зощенко майстерно володіє словом, і тому так важко визначити, де кінчається Література до починається життя. У цьому листі є навіть уявний діалог ліричного героя зі своїй коханій

Свої почуття, своє бажання поділитися думками про виникле нове почуття автор, не виражає прямо, а як би обволікає красою літературних одягів

Коли я читала листи Зощенко, у мене виникло відчуття, що подібне я вже читала. Я взяла томик Блоку, відкрила «Незнайомку»:

И щовечора в годину призначений,

Иль це тільки сниться мені,

Дівочий стан, шовками схоплений,

У мрячному рухається вікні…

Наступила осінь. Любовна переписка триває. Мені особливо запам’ятався лист із довгою поетичною назвою: «Прийшла туга — моя володарка, моя сива пані…». Ліричний герой відкрив у собі нове почуття, як пише Зощенко, «придумав». «Разом з осінню прийшло щось нове… якась тривога, може бути, сум… І краплі дощу, от що б’ють по склу, схожі на Ваші сльози».

Це дуже схоже на тургеневские вірша в прозі. Дивний Зощенко, просто не віриться, що це тот самий сатирик, той гуморист і він же проникливий лірик. Цікава ще одна маленька деталь. У листах немає обігів, якими ми звичайно користуємося в епістолярному жанрі, «Мені чомусь дивно Вам сказати: «Принцеса, але я говорю — Сьогодні. — Я трішки сентиментальний» — .

Не залишили мене байдужої й дві невеликих розповіді, які як би продовжують тему любові, почату Зощенко в особисті листах

Розповіді ємні по змісту, мають прості сюжети. У першому, які зветься «Чоловік», описується таки банальна життєва ситуація. Він, чоловік, безмежно любить дружину. «І його любов для нього самого — цілий «таємничий мирок, ціла казка». А вона впевнено почуває його любов і, можна сказати, користується нею

«Вона — цариця, а він — раб, що вымаливает один поцілунок». Зощенко викликує: «ПРО, це була величезна розрада в її житті! Тоді можна навіть не любити. І вона не любила». Автор декількома штрихами описує, як герої відзначають річниці своєї любові. І от один раз героїня починає почувати «якусь чудність, якусь боротьбу — в один з вечорів вона ясно зрозуміла, що любить», любить по — справжньому, Що це вже не гра, що вона не соромлячись зможе без зніяковілості цілувати його руки

Але чоловік не прийшов. От так лаконічно, коротко, чітко і ясно закінчує розповідь Зощенко. Тут немає зощенковского сміху, до якого ми звикли. Але є не менш знаменита зощенковская смуток, смутна іронія

Друга розповідь ледве більше першого по обсязі. Тут більші діалоги, є вже конкретні імена — Ирина й Борис. І є парадоксальний висновок автора — часто чоловіка слабкі, безвладні, бояться прийняти важливе рішення або просто простягнути улюбленій жінці руку. Розповідь важко переказати, як взагалі важко переказати те, що написано Зощенко — Ліриком. Я рада, що познайомилася із цими маленькими літературними шедеврами. Хочеться, щоб їх змогли прочитати багато хто й багато хто, особливо ті, хто стоїть на порозі юності, любові. Бути може, комусь вони допоможуть розібратися у своїх почуттях, а музика слів зощенковских ліричних розповідей наповнить наш жорстокий, страшно аморальний мир крапельками доброти, любові, ніжності. Так і хочеться на брутальність, неуважність, нечутливість сказати: «Візьміть Зощенко, його листа до улюбленого, ранні розповіді, почитайте!»