Відомо, що основою «Війни й миру» Толстой уважав «думку народну»: «Я намагався писати історію народу», — одне зі знаменних висловлень автора про свій роман. Однак Андрію Болконскому й Пьеру Безухову письменник відвів в «Війні й світі» зовсім особливу роль, чи не головну

Усяка спроба порівняння або протиставлення Андрія й Пьера була б помилкою. З ряду причин ці два герої створені автором для того, щоб доповнювати друг друга

Якщо вичертити криву моральних зльотів і падінь Андрія Болконского, те вона в точності повторить кожний вигин подібній кривій Пьера Безухова. Вони разом вірили, разом разочаровывались, разом знову воскрели й знову болісно важко шукали відповіді на одне питання: «Яка ж правда укладена в долі людини, що так суєтно живе н так обманно вмирає?»

Коли читач зустрічається з ними вперше, вони однаково страждають честолюбством: Болконский нещасливий у сімейному житті й мріє про славу полководця; Пьер страждає від свого двозначного положення в суспільстві: від своєї відкинутості. Але суть у тім, що обоє вони повністю у владі ідей свого кола, визнають цінності й ідеали людей суєтн і марнолюбних і намагаються домогтися визнання. Якась невидима сила змушує людей, немов птахів, що летять восени на південь, крок за кроком повторювати шлях своїх батьків, навіть якщо ця дорога вникуда.

Але Толстой не дасть можливості Пьеру й Андрію повторити своїх батьків: він випробовує ідеали миру — війною, життя — смертю. Розчаровані в ідеалах суспільства («усе неправда»), герої попадають під владу ідей прогресу: вони, кожний по — своєму, збираються переробити суспільство. По Толстому, прогрес — міраж, спроба гарячковою діяльністю підмінити віру («Пьеру всі люди представлялися солдатами, що рятуються від життя») Саме тому князь Андрій і Пьер на своєму шляху пошуків істини терплять нову катастрофу, зневірившись у Сперанском і масонах

У липні 1812 року почалося вторгнення Наполеона в Росію. Для двох героїв «Війни й миру» — це період розгубленості й нових пошуків. Кому вірити, у що вірити?

«Нове почуття озлоблення проти ворога змусило його забути своє горе», — пише Толстой про Болконском. Але озлоблення завжди — ознака слабості, втрати орієнтації, що майже завжди передує загибелі. Безглуздо, але закономірно гине Андрій Болконский. Безухову ж удасться в останньому кроці розійтися зі своїм другом. Він перестає ненавидіти Наполеона й знаходить те, що шукав все життя. «Це страшне питання: навіщо? до чого?., замінився поданням її», — добрий геній роману, Наташа Ростова, повертає Пьера до життя, як трохи раніше — Болконского. Товстої пише: «У Пьере була нова риса, що заслужила йому розташування всіх людей: це визнання можливостей кожної людини думати, почувати й дивитися на речі по — своєму». Це, здавалося б, дозвіл питання про щастя, визнання того, що кожний щасливо тим, у що вірить. У щастя немає єдиної міри: один щасливий там, де інший умирає від горя. Пьер навчився не нав’язувати свого розуміння щастя іншим і знайшов загальну мову з людьми, чого він так довго шукав. Загальна мова з людьми — його не вистачило Болконскому в момент загибелі

Самітність — от те страшне, що переслідує героїв па протязі всього роману й побеждается Пьером. Визначення любові лежить у його діаметральній протилежності самітності. Будь — якими способами людин намагається перебороти самітність, намацати свою духовну спільність із людьми — спільність радостей, інтересів, ідеалів, віри

Пьер, потрапивши в полон, зустрічається з дивним солдатом — Платоном Каратаевым, у якому зовсім було відсутнє всю самобутню, індивідуальне, загадку особистості якого Пьер потім буде обмірковувати все життя. Завдяки своїм стражданням і завдяки Каратаеву, Пьер виявляє свою духовну спільність із народом, у ньому поряд з почуттям особистого починає рости й почуття національного, радість причетності до народної долі — нехай навіть долі нелегкої. Цій щасливій зміні в душі героя допомагає закріпитися й любов Наташи, у якій також дуже сильно глибинне, майже генетичне почуття рідного, корінного, народного (згадаємо її танець, її гнівний вигук при небажанні рідних віддати підведення пораненим солдатам: «Що ми, німці які — небудь!»).

Таким чином, Толстому вдалося знайти в житті гармонію особист і народного й переконливо втілити цю гармонію на сторінках «Війни й миру».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *