naris mova j priroda kostyantina paustovskogo paustovskij kostyantin - Шкільний Всесвіт

Костянтин Георгійович Паустовский був справжнім художником слова. Завдяки своєму таланту, він міг перенести читача в будь — який куточок красивейшей країни — Росії. Недарма він багато подорожував. І воістину найкращі його добутки — про природу. Нас захоплюють авторське відчуття природи, його почуття, виражені геніальнимим російським мовою — мовою Пушкіна й Лермонтова, мовою Тургенєва. Ми бачимо представлені нашому погляду картини природи

Нарис «Мова й природа» — це свого роду стаття для починаючих письменників. Автор показує в рецензируемом мною тексті головне, на його думку, уміння письменника: уміння почувати те, про що пишеш. Адже тільки в цьому випадку читач побачить яскравий і живий образ, «тоді за кожним словом бачиш і почуваєш, про що говориш, а не машинально вимовляєш їх». Я мимоволі погоджуюся з Паустовским, читаючи його розповіді

Єдиною проблемою охоплений весь добуток: невміння нинішніх людей мистецтва (особливо в області літератури) зв’язувати мову із природою. Дійсно, слова, що вириваються із твоєї душі від надлишку почуттів, звучать набагато виразніше, ніж лицемірне висловлення про речі, не понятих до кінця, тому що невипробуваних

Основна думка, що пронизує розповідь, ідея його — це вихваляння сили нашої рідної мови, з його допомогою можна досягти небувалих висот, їм можна розкрити все — всі, заховане далеко у свідомості людини. Російська мова сотворяет чудеса, він — чарівник. Точно й правильно підібраний епіграф до всього циклу «Алмазна мова», куди й входить аналізований добуток — «Мова й природа». От ці чудові слова Миколи Васильовича Гоголя: «Дивуєшся коштовності нашої мови: що ні звук, те й подарунок; усе зернисто, крупно, як самі перли, і, право, інша назва ще драгоценнее самої речі».

У цьому авторському нарисі присутні не тільки живі описи природи, але й реальні герої. Їх усього двоє: якийсь зустрінутий Паустовским письменник і маленький хлопчик. Вибір цих персонажів не випадковий, вони далеко не другорядні

«Автор творів про місто» дивується «фантазії» Костянтина Георгійовича, що дозволяє писати про «цій мертву» природі. Відразу ж після цього моменту Паустовский переносить оповідання в сільський будинок, де до нього звертається зовсім ще маленький хлопчик: «Пішли дивитися грому». Напрошується авторське порівняння; він протиставляє дорослої людини хлопчикові. Дорослий поринув у щоденність, а хлопчик ще здатний просто почувати й жити своїми відчуттями

Молода душу говорить «дивитися грім», хоча зріла людина, зацикливаясь на правильності, не дозволяє з’явитися такому дивному словосполученню, начебто грім можна тільки слухати. Костянтин Георгійович виступає за розуміння природи кожною «кліткою» нашої душі. Отут відіграє роль не тільки фантазія, треба просто відкрити себе на «розтерзання» всім п’яти почуттям

Це прекрасно виходило в Паустовского. Навіть простої, здавалося б, слово «дощ» несе в собі стільки живого, різного й неповторного. Він і спорый, і грибний, і зливовий. Особливо буяє художніми деталями сліпий дощ (дощ, що йде при сонці). У народі про нього говорять: «Царівна плаче». Письменник піднесений таким високим розумінням прекрасного, і це при тім, що народ (особливо сільський) уважається далеким від мистецтва. А справжнє мистецтво можна спостерігати не тільки на вибраних чудових утворах, але й на будь — якій побутовій сцені

Якою чудовою образністю наділяє автор дощ! Дощ «крапає, дощик «шепотить» або «дзенькає». А яке зворушливе відношення автора до такого гарного явища, як зоря! «Зоря» не можна говорити голосно, уважає він. Це тихе пробудження природи, границя між ніччю й ранком. Письменник порівнює в розповіді ранкову й вечірню заграву, літню й осінню. Природа з його слів представляється нам як жива людина, що вимагає нашої любові, людина з певним характером

Своя розповідь автор завершує віршем Олександра Сергійовича Пушкіна, доводячи тим самим, що російська мова не була б настільки многозвучен, барвистий і ярок без поетів і письменників землі росіянці. «Люди, що створили таку мову, — великі й щасливі люди», — говорить Паустовский. Я теж горда, що говорю мовою мистецтва. (Адже можна жити в цій країні й говорити не мовою класиків.) Прочитавши цей нарис, я повною мірою відчула все те, що намагався донести до нас автор. Мені схотілося самої злитися із природою, на багато чого я не обертала уваги, хоча добре почуваю живий мир, що оточує мене

Така сила мови, їм можна переконати людини в тім, що не видно очами. Це велика зброя, потрібно тільки правильно импользоваться.