Творчість И. С. Тургенєва — це мир, дотепер незвіданий. Багато хто намагалися досліджувати Тургенєва, але немає ще жодного, хто б твердо й упевнено міг сказати: «Я знаю всю його творчість, знаю кожний рядок його добутків, можу точно сказати вам, що значить те або інше слово». Так це й зрозуміло! Просто неможливо проаналізувати творчість Тургенєва повністю, навіть якщо присвятити цьому все життя. Тому і я не буду розглядати всю творчість у цілому, а досліджую тільки частину його — «Вірша в прозі»…

В останні роки життя И. С. Тургенєв створює цикл «Віршів у прозі», що він пише з 1877 року. У пресі вірша з’являються в 1882 році у дванадцятому номері «Вісника Європи»… Взагалі ці добутки для печатки не призначалися, занадто вже інтимні були переживання в деяких з них. Однак Стасюлевичу, близькому другові Тургенєва й редактору журналу, під час одного з останніх побачень із Іваном Сергійовичем удалося вмовити останнього надрукувати частина «Старечих роздумів» (так їх називав спочатку сам Тургенєв).

Багато хто пишуть, що тургеневские «Вірша…» — це новий жанр не тільки для всієї російської літератури, але й світовий. Це невірно. Можна провести паралель між «Віршами…» Тургенєва й деяких добутків європейської літератури XIX століття. Наприклад, А. Е. Грузинський говорив, що між відомим віршем Тургенєва «Природа» і деякими добутками Джакомо Леоларди, а зокрема, з «Діалогом природи з ісландцем», є подібність… А досить відомі в часи И. С. Тургенєва «Les petites poemes en prose?, Безсумнівно, письменник добре знав ці добутки. Багато дослідників сперечалися про те, хто ж основоположник цього жанру. Одні говорили, що він зародився на Заході (Л. В. Пумпянский), інші затверджували, що джерела його взагалі треба шукати в античності й біблійних переказах… Але найбільш справедливим мені здається висновок Н. И. Балашова: «Алозизиус Бертран увів, можна зважитися сказати, у літературу світову вірш у прозі як особливий поетичний жанр». Зі своєї ж сторони хочу додати те, що тургеневские вірша, безсумнівно, схожі й порівнянні з японською, арабською, східною поезією. «Вірша в прозі» — це ті ж японські вірші, написані у формі хокку й танка… Їх поєднує лаконічність, иносказательность, а головне… «безодня думки». Кожне слово, кожний звук мають свій зміст… своє призначення

Але все — таки… чому ж саме вірша в прозі? А не просто — філософські розповіді? Напевно тому, що занадто вже гармонійно сполучаються звуки, мелодійно зливаються вони в слова й фрази… «це сплав поезії й прози, мелодії й ритму, відзначений печаткою незвичайної стилістичної добірності». «Вірша в прозі» — це збірник оригінальних філософських висловлень, життєвих висновків. Це своєрідний підсумок, риса, крапка, що Тургенєв ставить наприкінці всіх своїх добутків… наприкінці свого життя. Тут відбилося все те, що було «розлите» по всіх добутках письменника. Тематика віршів надзвичайно різноманітна, але в той же час всі вони нерозривно зв’язані між собою, зливаються в один загальний мотив. Здавалося б, такі зовсім різні по своїй тематиці вірша, як «Баба», «Старий», «Собака», «Сон» і т.д., — а зв’язані єдиним мотивом: міркування про невідворотність смерті

Таким чином, не буду зараз перераховувати всі теми окремо, а назву головні й переважні: спогаду про давню любов, міркування про невідворотність смерті, роздуму про незначність людського життя перед вічністю природи

Можливо, тут може здатися, що всі «Вірша… » перейняті песимістичними настроями, але це не так. Своїм похмурим, темним, «похмурим» віршам («Старий») Тургенєв протиставляє світлими, райдужними, перейнятими оптимістичними настроями («Блакитне царство»). Звичайно вони все про ту ж любов, красу, її силі. У цих віршах відчувається, що автор все — таки вірить у силу прекрасного, у щасливе життя, який у нього, на жаль не був («Горобець»). Цей цикл — протиставлення життя й смерті, молодості й старості, добра й зла, минулого й сьогодення. Ці мотиви «вступають у боротьбу» між собою. Тургенєв часто зіштовхує їх, переплітає, все суперечливе, зрештою, автор прагне злити воєдино ( «Двійник» )… Всі твори Тургенєва поєднує розглядання вічних проблем, які в принципі хвилюють суспільство й тепер. Розглянемо деякі теми й вірші, наприклад тему «Людина й природа».

И. С. Тургенєв завжди захоплювався красою й «нескінченною гармонією» природи. Він був переконаний, що людина тільки тоді сильна, коли «опирається» на неї. Все життя письменника хвилювали питання про місце людини в природі. Його обурювали й у той же час лякали могутність і влада її, необхідність підкорятися її жорстоким законам, перед якими все одинаково рівні. Його жахав «закон», по якому, народжуючись, людина був уже присуджений до смерті. Думка про те, що «природа, матерія залишається, індивідууми зникають», мучила Тургенєва. Його обурювало те, що природа «не відає ні добра, ні зла». У відповідь на белькотання людини про справедливість вона відповідає: «Розум мені не закон — що таке справедливість? Я тобі дала життя — я її й відніму й дам іншим, чирвам і людям… мені однаково. А ти поки захищайся — і не заважай мені!» Їй однаково, що людина, що хробак, всі вони тварини. У всіх життя одна, і вона — найбільша цінність. А головне, що є в ній, що треба берегти, піймати й не відпускати, — молодість і любов. Не зрячи переважним мотивом є туга героя про минуле, скорбота через те, що все підходить до кінця, а так мало зроблено…

Адже життя людини так прекрасна й так мала, так миті в порівнянні з життям природи…

Це протиріччя, конфлікт між людським життям і життям природи залишається для Тургенєва нерозв’язним. «Не дайте прослизнути життя між пальців» — от основна філософська думка й наставляння письменника, виражене в багатьох «Віршах…». От чому часто ліричний герой Тургенєва згадує своє життя, аналізує неї, часто з його вуст можна почути фразу: «Об життя, життя, куди пішла ти так безвісти? Ти чи мене обдурила, я чи не вмів скористатися твоїми дарунками?» Тургенєв раз за разом говорить нам про те, що життя лише мить, її треба прожити так, щоб наприкінці не оглядатися з жахом, не виводити: «Догоряй, марне життя…» Нерідко, для того щоб показати всю скороминущість життя, Тургенєв зіставляє сьогодення й минуле. Адже саме в такі моменти, згадуючи своє минуле, людина починає цінувати життя («Двійник»).

Цікаво проаналізувати вірш «Собака».

Розглядається те ж питання життя й смерті, скороминущості людського життя, незначності кожної окремо взятого життя перед особою смерті

Життя автор порівнює із трепетним вогником, що потухне при першому ж «нальоті» бури. Це полохлива окрема істота, що почуває наближення смерті, і «Одне життя тиснеться лякливо до інший». У цьому вірші знову простежується думка про рівність і незначність всіх живих істот перед «законом» природи: «дві пари однакових очей». Автор ставить поруч людини й тварина, щоб підкреслити розходження, але одночасно й спорідненість героя і його собаки. Саме для цієї мети він уводить плеоназми: «немає ніякої різниці» і «ми тотожні», що підкреслює рівноцінність людини й тварини перед особою смерті. Для цієї ж мети в тексті повторюються ті самі словосполучення: те саме почуття, той самий вогник, та сама життя

Смерть представлена тут в образі величезного хижого птаха, що «налетить», «махне» на вогник життя «холодним широким крилом». За допомогою тропів Тургенєв пожвавлює смерть, дає їй «життя»: «виє страшна, шалена бура».

Для посилення напруженості автор уводить вигуки. Крім того, у тексті є ще один так званий засіб експресивної лексики: властивий Тургенєву риторичне питання, що змушує самого читача думати, намагатися разом з автором знайти відповіді на задані питання. Добролюбов писав про тургеневской прозу: «…і смутно й весело це відчуття: там світлі спогади дитинства, що неповоротно мигнуло, там горді й радісні надії юності. Усе пройшло й не буде більше; але ще не пропала людина, що хоч у спогаді може повернутися до цих світлих мрій… І благо тому, хто вміє будити такі спогади, викликати такий настрій душі». Дійсно, ми можемо відзначити, що багато віршів у прозі, які на перший погляд песимістичні й похмурі, насправді будять у людині «стан щиросердечної висоти й просвітленості». Так званий тургеневский ліризм надає добуткам письменника надзвичайну задушевність. Зіштовхуючи минуле й сьогодення, письменник «грає» згодом і «витягає із цього безодню поезії, эстетического насолоди, мудрості розуміння, примиреності протиріч». Тургенєв впивається поезією часу…

Дійсно, як майстерно створює Тургенєв образ радісної юності — «царства лазурі, світла, молодості й щастя» у вірші «Блакитне царство», і протиставляє це світле царство «темним, важким дням… холоду й мороку старості»… І скрізь ця філософська ідея: показати всі протиріччя й перебороти, зняти їх. І це повною мірою відбилося в «Молитві». У цьому вірші хід думки йде від протиставлення до синтезу. Тургенєв як би розщеплює, щоб зрештою з’єднати, речі, здавалося б, непоєднувані: «…станемо пити й веселитися — так молитися».

Як письменник — філософ, Тургенєв не вибирає зовсім, а збирає всі протиріччя в єдину систему, що у сутності — те і є тією самою істиною життя, що усі шукають.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *