mishhanstvo velike zlo vono yak greblya v rici zavzhdi sluzhilo tilki dlya zastoyu zoshhenko - Шкільний Всесвіт

Михайло Зощенко, сатирик і гуморист, письменник ні на кого не схожий, з особливим поглядом на мир, систему суспільних і людських відносин, культуру, мораль і, нарешті, зі своїм особливим зощенковским мовою, що разюче відрізняється від мови всіх до нього й після нього письменників, що працювали в жанрі сатири. Але головне відкриття прози Зощенко — його герої, люди самі звичайні, непримітні, не граючі, по сумно — іронічному зауваженню письменника, «ролі в складному механізмі наших днів». Ці люди далекі від розуміння причин і змісту змін, що відбуваються, вони не можуть у силу звичок, поглядів, інтелекту пристосуватися до складних відносин у суспільстві. Не можуть звикнути до нових державних законів і порядків, тому попадають у безглузді, дурні, часом тупикові життєві ситуації, з яких самостійно вибратися не можуть, а якщо їм це все — таки вдається, то з більшими моральними й фізичними втратами

У літературознавстві вкоренилася думка вважати героїв Зощенко міщанами, обмеженими, вульгарними людьми, яких сатирик бичує, висміює, піддає «різанням, що знищує» критиці, допомагаючи людині «позбутися від морально віджилих, але ще що не втратили силу пережитків сметенного революцією минулого». На жаль, зовсім не зауважувалися співчуття письменника своїм героям, приховувана за іронією тривога за їхню долю, той самий гоголівський «сміх крізь сльози», що властивий більшості коротких розповідей Зощенко» і особливо його, як він сам їх називав, сентиментальним повістям

Давньогрецький філософ Платон, демонструючи своїм учням, як поводиться людина під впливом тих або інших життєвих обставин, брав маріонетку й смикав те за одну, то за іншу нитку, і вона приймала неприродні пози, ставала виродливої, жалюгідної, смішний, деформувалася, перетворювалася в купу безглуздо, що сполучаються частин, і кінцівок. Зощенковские персонажі подібні до цієї маріонетки, а швидко, що змінюються обставини (закони, порядки, суспільні відносини й ін.), до яких вони не можуть звикнути й пристосуватися, подібні до ниток, що роблять їх беззахисними або дурними, жалюгідними або потворними, незначними або пихатими. Все це створює комічний ефект, а в сполученні із просторічними словами, жаргонізмами, словесними каламбурами й ляпсусами, специфічними зощенковскими слівцями й вираженнями («за що боролися?», «аристократка мені й не бабі зовсім, а гладке місце», «ми за дірками не приставлені», «що пардон, те пардон» і ін.) викликає, залежно від їхньої концентрації, посмішку або сміх, які й повинні, за задумом письменника, допомогти людині зрозуміти, що «добре, що погано, а що «посередньо». Що ж це за обставини («нитки»), які так безжалісні до тих, хто не грав якої — небудь значної «ролі в складному механізмі наших днів»?

В «Лазні» — це порядки в міському комунальному господарстві, засновані на зневажливому відношенні до простої людини, що може дозволити собі ходити тільки в «звичайну » лазню, де за вхід беруть «гривенник». У такій лазні «дають два номерки. Один за білизну, іншої за пальто із шапкою. А голій людині, куди номерки запроторювати?». От і доводиться відвідувачеві прив’язувати «до ніг по номерку, щоб не враз втратити». І незручно відвідувачеві, і виглядає він смішно й нерозумно, але що залишається робити… — «не їхати ж в Америку». У розповідях «Нервові люди», «Криза» і «Неспокійний дідок» — це економічна відсталість, що паралізувала цивільне будівництво. І як результат — «не те, що бійка, а цілий бій» у комунальній квартирі, під час якого інвалідові Гаврилову «останню голову ледве не відітнули» («Нервові люди»), втеча глави молодої родини, якому «життя в панській ванні», що знімається за тридцять рублів у знов — таки комунальній квартирі, здалося сущим пеклом, і, нарешті, неможливість знайти місце для труни з покійним усе через тої ж житловий невпорядкованості («Неспокійний дідок»). Персонажам Зощенко залишається тільки подбадривать себе надією: «Років, може, через двадцять, а те й менше, у кожного громадянина, мабуть, по цільній кімнаті буде. А коли населення шпарко не збільшиться й, наприклад, усім аборти дозволять — те й по двох. А те й по трьох на рило. З ванною» («Криза»).

У мініатюрі «Якість продукції» — це процвітаюча у виробництві халтура й недостача товарів першої необхідності, що змушують людей кидатися на «закордонну продукцію». У розповідях «Медик» і «Історія хвороби» — це низький рівень медичного обслуговування. Що залишається робити хворому, як не звертатися до знахаря, якщо йому загрожує зустріч із лікарем, що «операцію поганими руками зробив», «з носа окуляри упустив у кишки й знайти не може» («Медик»)? Та й чи не краще «хворіти будинку», чим лікуватися в лікарні, у якій у пункті прийому й реєстрації хворих на стіні висить плакат «Видача трупів від 3 — х до 4 — х», а митися пропонують у ванні з бабою («Історія хвороби »)? І які можуть бути заперечення з боку хворого, коли в медсестри таки «вагомі» аргументи: «Так це отут одна хвора баба сидить. Ви на неї не обертайте уваги. У неї висока температура, і вона ні на що не реагує. Так що ви роздягайтеся без зніяковілості».

Персонажі Зощенко, як слухняні маріонетки, безмовно підкоряються обставинам. А якщо раптом з’явиться хто — небудь «надзвичайно задиристий», на зразок старого — селянина з розповіді «Вогні великого міста», що прибуло невідомо з якого колгоспу, у постолах, з мішком за спиною й ціпком, що намагається протестувати й захищати своє людське достоїнство, то у влади складається думка, що він «не те щоб контрреволюціонер », але відрізняється «винятковою відсталістю в політичному змісті», і до нього необхідно застосувати адміністративні міри. Припустимо, «повідомити за місцем проживання». Добре, що хоч не відправити в заслання, як це було в сталінські роки

Будучи оптимістом по натурі, Зощенко сподівався, що його розповіді зроблять людей краще, а ті, у свою чергу, — суспільні відносини. Обірвуться «нитки», що роблять людини схожим на безправну, жалюгідну, духовно вбогу «маріонетку». «Братики, головні труднощі за, — викликує персонаж з розповіді «Страждання молодого Вертера». — Незабаром ми заживемо, як фонбароны». Повинна залишитися тільки одна центральна нитка, що управляє поводженням людини, — «золота нитка розуму й закону», як говорив філософ Платон. Тоді людина не буде слухняною лялькою, а буде гармонічною особистістю. У розповіді «Вогні великого міста », що має елементи сентиментальної утопії, Зощенко вустами одного з персонажів проголошує свою формулу моральної панацеї: «Я завжди відстоював ту точку зору, що повага до особистості, похвала й повага приносять виняткові результати. І багато характерів від цього розкриваються, буквально як троянди на світанку». Духовне відновлення людини й суспільства письменник зв’язував із прилученням людей ккультуре.

Зощенко, людині інтелігентному, що получили прекрасне виховання, було боляче спостерігати прояв неуцтва, брутальності й духовної порожнечі. Не випадково події в розповідях, присвячених цій темі, часто відбуваються в театрі. Згадаємо його розповіді «Аристократка», «Принадності культури» і ін. Театр служить символом духовної культури, який так не вистачало в суспільстві й без якої, уважав письменник, неможливе вдосконалювання суспільства

Повністю відновлено, нарешті, добре ім’я письменника. Добутку сатирика викликають величезний інтерес у сучасних читачів. Зощенковский сміх актуальний і сьогодні.