mirkuvannya pro chest i sovist po povisti nekrasova v okopax stalingrada inshi tvori po suchasnij literaturi - Шкільний Всесвіт

Честь і совість. Що означають ці слова? Може бути, для когось це порожній звук? Чи часто ми зіштовхуємося із цим у житті? Ці якості повинні бути властиві кожній людині, але чи не так це?

По — моєму, найкраще честь і совість проявляються в екстремальних ситуаціях. Сама екстремальна ситуація — це війна. Про Велику Вітчизняну війну писали й пишуть дуже багато. Поети складали вірші й поеми, письменники писали художні й публіцистичні добутку

Одним з таких добутків є повість В. Некрасова «В окопах Сталінграда». В. Некрасов уважав, що подібні добутки треба писати по гарячих слідах і на одному подиху, тому що інакше правда спотворюється

Автор повести затверджує, що правди в його добутку дев’яносто дев’ять відсотків, і всього лише на один відсоток він умолчал. І як видно, ця заява справедливо, тому що молоде покоління порівнює інші добутки із цією повістю, перевіряючи справедливість і чесність інших авторів, а сучасники війни підтверджують, що все написано правдиво й чесно. Так про що ж ця повість? Чим так притягає? І що змушує перечитувати її знову й знову?

«Наказ про відступ приходить зовсім зненацька…» — це найперші рядки повести. Немає ніякого вступу. Є тільки ці суворі й тверді слова. Ми відразу поринули в інший світ і виявилися у вирі подій. Бійці відступають, що ж робити беззахисним жителям? Люди, які повинні захищати, ідуть. Вони йдуть уночі, ідуть із опущеними головами

«…Ми йдемо мовчачи, точно усвідомлюючи свою провину… Люди завтра прокинуться й побачать німців…» Вони почувають себе винуватими, але чому? Адже вони ж не дезертири, адже вони збираються повернутися

Головний герой Керженцев намагається виправдати себе, своїх товаришів, виправдати сам відступ. Трохи пізніше Керженцев знову попадає в «потік відступу», і знову його мучать каяття совісті. Головний герой ніяк не може позбутися від почуття провини. Він не може дивитися на всі ці питальні й здивовані обличчя. Він не знає, що він може їм відповісти? У дитячих книжках розповідається про доблесних героїв, які з легкістю перемагають ворогів. Але війна — це зовсім інше. Це натерта п’ята, що наскрізь пропотіла гімнастерка й «німці в самій глибині Росії». На війні довідаєшся людей по — справжньому. І в повісті В. Некрасова ми зустрічаємося з Калузьким. Він розмовляє з Керженцевым. Він говорить жахливі речі: «Не хвилюйтеся! німці збираються укластися в строк…» Але ж він комбат! І в Керженцева з’являється єдине бажання: «У морду тобі дати!» Хіба можна говорити тут про честь і совість Калузького? Хіба ці якості є в нього? Але, може бути, вони в нього колись були? Адже війна не тільки розкриває сутність людини, але й міняє його. Наприклад, Ігор, друг Керженцева. Звичайно, він не став подібним Калузькому, але і його серце загрубіло, і його душа вимоталася. У добутку В. Некрасова дуже багато страшних, паралізуючих душу картин

На мій погляд, найжахливіші картини наступні: «…Худенька шийка його трясеться. Яка вона тоненька й жалюгідна!.. Очі його раптом зупиняються, точно побачив щось надзвичайно цікаве, і весь він повільно, якось боком сідає на дно Його відтягають. Безпомічно підстрибують по землі ноги…»

Друга картина ще ужаснее, хоча її опис займає всього кілька рядків у повісті:

«…Я пам’ятаю одного вбитого бійця. Він лежав на спині, розкинувши руки, і до губи його прилип недокурок. І це було страшнее всього, що я бачив до й після на війні… Мінуту назад було ще життя, думки, бажання. Зараз — смерть…» Мені не хочеться нічого говорити: краще і яскравіше В. Некрасова я не зможу сказати. Всі й так гранично ясно: грань між життям і смертю дуже тонка, а на війні стирається зовсім.

Надійти по честі, по совісті — загинути за Батьківщину. Але чи не краще здолати ворога, зберігши при цьому життя? Адже немає нічого цінніше життя. Командир Абросимов дотримується іншої точки зору: «Взяти висоту за всяку ціну». Він наказує атакувати під прямим вогнем. Майор пропонує інший варіант, у якому в бійців їсти шанс вижити. Одним геройством нічого не зробиш. Абросимов уважає, що вони відмовляються виконувати наказ через боягузтво, він загрожує їм навіть пістолетом

Начальство не сумнівалося в думках, але ж їхнє нерозуміння один одного коштує багатьом людям життя. Як бути із совістю тут? У повісті, прочитавши її від початку до кінця, ми не знайдемо великих воєначальників

Не знайдемо ми воєначальників і у Василя Быкова. Його добутку про простих людей, але про складні душі цих людей. Його герої завжди коштують перед вибором. Сотників не виключення. Книга так і називається «Сотників».

Сотників і Рибалка — головні герої. Рибалка більше пристосований, чим Сотників. Він сильний, спритний, витривалий, він не боягуз, сам викликався йти в розвідку із Сотниковым. Потрапивши в партизанський загін, ні від якої роботи не відмовлявся. Рибалка ненавидить німців і поліцаїв, що зрадили свій народ. Він прекрасно ставиться до свого товариша й протягом всієї повісті піклується про Сотникове. І не просто піклується, він тягне його на собі. Спочатку він виявив слабість і залишив пораненого товариша. Його охопив страх, страх за своє життя. Адже в кожній людині живе інстинкт самозбереження. Але ж він поборов свій страх, хоча це далеко не просто. Совість і честь здобули перемогу над страхом і жалістю до себе. А це не мало!

Після цього вчинку Рибалки все передвіщає гарний кінець. Але… усе вийшло зовсім інакше.

Потрапивши в полон, Рибалка вибирає шлях зрадництва, на відміну від Сотникова. Сотників фізично уступає Рибалці. Він менш пристосований до життя в загоні, але хворий іде в розвідку, тому що ніхто більше не пішов. Всю дорогу Сотників випробовує перед Рибалкою почуття провини, тому що хворо, поранений, тому що відстає. А час втрачати було не можна. Він почуває каяття совісті за те, що вони потрапили в полон, за те, що через них забрали Демчиху й Басю. Сотників намагається взяти всю провину на себе, але… Сотників, уступаючи Рибалці фізично, безсумнівно, перевершує його морально. Адже обоє героя коштують перед вибором, але виявилися по різні сторони однієї риси, що розділяє друзів і ворогів

Рибалка, почуваючи себе винуватим, намагається переконати себе, що великої провини за ним немає. «…Просто він мав більше можливостей і схитрував, щоб вижити, але він не зрадник…» Рибалка намагається заглушити голос совісті, але йому це не вдається. Рибалка повинен вибити чурбак з — під ніг Сотникова, повинен позбавити свого товариша життя. Він у жаху!

А Сотників у цей час обводить поглядом юрбу. Йому огидно стало від зрадництва Рибалки. Для нього це було найстрашнішим злочином. Останнім, кого бачить Сотників, — хлопчик, що зі страхом і тремтінням спостерігає за стратою. На його особі було безутішне горе. Сотників не удержався й посміхнувся одними очами хлопчикові. Мені здається, він хотів, щоб хлопчик зрозумів, що краще вмерти, але не стати зрадником

Мені навіть стало шкода Рибалки. Мені здається, він трішки заздрив Сотникову: адже його страждання закінчилися. У глибині душі він (Рибалка) розуміє, що йому не вирватися звідси, і вирішує звести рахівницю з життям; «..у тартарары, навіки це єдиний можливий вихід…» Але доля прокляла його: ременя не було, залишалося тільки жити, але як жити? От таке складне почуття — совість. Совість завжди пов’язана з іншими почуттями душі. Я думаю, вона невіддільна від віри, віри в людей. «Пастка» оповідає саме про цьому

Командир роти Клименко потрапив у полон. Німці не стали його вбивати, вони скористалися документами, які були в Клименко. Оголосивши солдатам, що їхній командир зрадив їх, відпустили його. Далі йде дуже напружена сцена. Коштує мертва тиша, Клименко йде до «своїм». Він навіть не зрозумів відразу, що трапилося, але, коли це стало доходити до його свідомості, він покрився холодним потом: його могли вбити свої. Чому могли? Вони повинні були його вбити! Але він дійшов, а пострілів не було. Почалися вигуки: «Зрадник!.. Боягуз!» Але по його особі солдати зрозуміли: він їх не віддавав! Він не міг їх зрадити!

Провокація німців не вдалася, хоча, звичайно, минулого й інші випадки. В «Обеліску» Василя Быкова головний герой — Алесь Іванович Мороз — надходить по совісті, так, як уважає правильним і потрібним. Хлопців забрали поліцаї й зажадали, щоб прийшов А. И. Мороз, — тільки тоді вони відпустять дітей. Усі розуміли, що німці ніколи нікого не відпускають, розуміє це й Алесь

Іванович, але він не може по — іншому, він знає, що повинен піти, і йде. І до останньої мінути він намагається врятувати хоч одного із хлопців, що йому й вдається

По — моєму, Алесь Іванович Мороз зробив геройський учинок. Чому вчинок? Подвиг!

Честь і совість — це те, без чого не може жити людина