mirkuvannya nad prochitanoyu knigoyu chingiza ajtmatova plaxa ajtmanov chingiz - Шкільний Всесвіт

(1 варіант)

«Мешканцям унікальної Моюнкумской савани не дано було знати, що в самих звичайні для людства речах таїться джерело добра й зла на землі». «І вуж зовсім неведомо було чотириногим і прочим тваринам Моюнкумской савани, отчого зло майже завжди перемагає добро…»

У романі Чингиза Айтматова «Плаха» підписаний, мабуть, самий жорстокий вирок з тих, що довелось мені почути. Зло перемагають, а виходить, зовсім незабаром люди не зможуть більше випити чашу мучення й захвату, пізнавши музику вітру, не побачать вічного й нескінченного неба… Вирок Айтматова — це вже не лермонтовское вчення про тотожність добра й зла, що висунуло принципи виправдання зла через те, що народилися ці протилежності з одного кореня; це й не булгаковське зло, що робить благо

Герої Айтматова йдуть на Голгофу, іншої дороги немає. А чому? Так тому, що вмирає душу людська, а коли це відбувається, умирає й сама людина. Тому виникає потреба говорити про екологію духу

Не випадково всі події роману в більшому або меншому ступені пов’язані із природою. У світовій Літературі духовність і багатство внутрішнього змісту героїв визначалися ступенем їхньої близькості до природи. Герої, у яких внутрішній зміст переважає над зовнішньою формою, «люблять російську зиму», мріють полетіти в небо або просто знаходять велике задоволення в роботі на землі — матінці. Але в «Пласі» люди руйнують природу, і проблеми екології природи обертаються небезпечною деформацією людської душі

Трагедія народилася в Моюнкумах… Людям знадобилося виконати план по мясосдаче, але чесно вирішувати свої проблеми люди розучилися. Тому єдиний вихід — «не вдарити особою в бруд перед народом і вимогливими органами понад» вони бачили в тім, щоб по — варварськи розстріляти степових сагайдаків і зібрати «дармовий урожай». Це було вже не єдиноборство людини із природою, не полювання, а злочинне браконьєрство, зведене в ранг державної політики. Жахливо те, що для «блага» людини знищувалися живі істоти, гинула природа, що дала людині вище благо — життя. Щоб винищити собі подібних і самих себе (духовно), люди наскочили на вертольотах, машинах, зі скорострільними гвинтівками, і перекинулося життя в савані нагору дном… І от уже вічні вороги — вовки й сагайдаки — біжать поруч, що збожеволіли й безпомічні перед особою смерті… І вже немає людей, є «звірі» і… вовки. Людей ні, тому що «людині даний була інша доля: хліб добувати в праці й м’ясо зрощувати працею — творити для самого себе природу», а не паразитувати за її рахунок. Але й вовки вже не «звірі», тому що в «Пласі» відбуваються дивні речі: вовки й люди немов міняються своїми природними ролями, і ті якості, які, здавалося б, властиві тільки людині, ми виявляємо у вовків. Вовки, які по своїй природі приречені вбивати, щоб дати життя собі й потомству, шляхетні, сильні й гарні. Їхня дивна вірність один одному й особливій звіриній ніжності піднімають вовків над багатьма людьми, не даючи останнім права на першість. У цій парі лютих Акбара була головою, була розумом, їй належало право зачинати полювання, а Ташчайнар був вірною силою, невтомної, неухильно виконуючу її волю. Ці відносини ніколи не порушувалися».

Турбота вовків про потомство — це сама справжня турбота про дітей на людському рівні. Акбара й Ташчайнар пишаються своїми неспритними, смішними малятами, а Акбара дає їм імена й намагається, як і всяка мати, угадати їхнє майбутнє. «У самого великого з вовченят був широкий, як у Ташчайнара, чоло, і тому сприймався він Большеголовым, іншої, теж крупнячок, з довжелезними ногами — важелями, якому бути б згодом вовком — загоничем, так і сприймався Швидконогим, а синьоока, як і сама Акбара, грайлива улюблениця значилася в її свідомості безсловесному Улюбленицею». Таке дивне перевтілення вовків відкриває для читача незвідані комори природи, але в той же час це чудо диктує нові, більше зроблені моральні закони для людини, але вся погано те, що й старі закони людин не в силах виконати, адже душа його вмирає…

Якщо в читача їсти можливість глянути на героїв роману з боку, те самі герої позбавлені цієї можливості через те, що «дзеркало душі» покрилося чорною завісою, щоправда, з вини самих же людей. Але в романі є людина, що бачить, як порушуються моральні закони, завдяки вірі в Бога. Авдий Каллистратов намагається образумить людей, призиває їх покаятися разом з ним. Але «не подумав у ту пору малодосвідчений молодик: а що, якщо існує на світі закономірність, відповідно до якої мир найбільше й карає своїх синів за найясніші ідеї й помисли?» А коли вибрав Авдий шлях на Голгофу, то не знав ще, що його чекає, не знав, що «зло протистоїть добру навіть тоді, коли добро хоче допомогти, що вступили на шлях зла…». Перше «поразка» Авдий потерпів в «бої» з тими, хто «входив до Бога із чорного ходу». Його врятувало тільки чудо, дощ і добрі люди. Але цікаво, що добувачі анаші відкинули Авдия двічі: коли він хотів їх урятувати й коли хотів розділити з ними страждання. Так, в «гінцях» було людське, і саме Авдий побачив живу часточку їхньої душі, але чи стануть вони людьми, якщо «суспільство, зробило все для того, щоб вони стали злочинцями?! У цьому випадку з «гінцями» Авдий не «програв», але й не «виграла»; віра в Бога врятувала його, але, по — моєму, не врятувала самих «гінців». Коли ж Авдий потрапив у воїнство Обер — Кандалова, що відправилося на криваву бойню сагайдаків під гарною назвою «сафара», те віра в Бога виявилася фатальною. Авдия розіпнули за чужі гріхи на моюнкумском саксаулі, але комусь було прийти йому на допомогу. Тоді, зібравши останні сили своєї багатостраждальної душі, Авдий звернувся до Акбаре. Вовчиця дійсно прийшла, але навіть їй не дано було зрозуміти, яка висока нота самітності пролунала у двох простих словах: «Ти прийшла…» «І адже був уже один дивак галилейский, що не поступився парою фраз і втратив життя. Але хто б міг подумати, що все забудеться в століттях, тільки не цей день…» Те життя, що дане була Авдию, обірвалася, і ніхто з людей не бачили тої смерті… Невже зло все — таки перемогло?..

Був ще одна людина, що зійшла на Голгофу, сильний, чесний і добрий. Але трагедія, один раз народжена в Моюнкумах, шукала нових жертв. У сутичці людини, «звіра» і вовчиці загине не тільки Базарбай, що викрав в Акбары вовченяти, назавжди погубивши її вільна, дика й прекрасну, як степова ніч, життя. Загине й Бостон, якого будуть обвинувачувати в тім, що він хоче розплодити вовків на зло людям, а насправді в тім, що він хоче повернути плачучої матері — вовчиці її вовченяти. Трагедія Акбары була занадто велика, жити вона вже не могла, але вона ще могла мстити. Правда, дуже незабаром залишаться тільки сльози, втрата яких буде означати тільки одне — смерть. Але напередодні своєї загибелі Акбара зустріне сина Бостона, і їй відкриється, що це таке ж дитинча, як і кожної з її вовченят, тільки людський

Вовчиця віднесе маля із собою, але не в лігвище, а туди, звідки не вертаються… Пролунають два постріли, зроблені Бостоном проти волі: «Акбара була ще жива, а поруч із нею лежав бездиханний, із простреленими грудьми маля…» Потім пролунає ще один постріл: Бостон уб’є Базарбая, але цими трьома пострілами він уб’є й себе, адже «він був і небом, і землею, і горами, і вовчицею Акбарой, великою матір’ю всього сущого… і Базарбаем, відкинутим і вбитим у собі». Тепер той мир, та природа, що жила в ньому й для нього, більше не існує. «Це й була його велика катастрофа. І це був кінець його світла…» Ще одна людина зійшла на «плаху», але чи міг він запобігти катастрофі, чи міг він вилікувати душі тих істот, для визначення яких немислиме слово «люди», а слово «звірі» занадто свято й нехибно? Ні, він був один. Але Бостон і Авдий постраждали за чужі гріхи, вони почували себе винуватими більше інших, тому їхньої душі не загинули, а нагадали, що життя триває, що цінувати її потрібно не в останньої риси, а завжди, що життя людини, його душу — самий тендітний і самий великий утвір природи

Міркуючи над романом, я зрозуміла, що екологія духу — та проблема, що ставить людину перед вибором між життям і смертю. Дивно, що саме наближення смерті будить у людині все краще й гірше. Важливо, щоб цей момент став тим єдиним шансом з багатьох сотень або тисяч шансів, коли добро все — таки перемагає. Мабуть, надія на краще живе в романі тільки в словах «майже завжди». Але й це багато важить, якщо тільки ми пам’ятаємо, що загибель однієї людини не змінить життя всього людства, але «мир — неповторний, невозобновимый — буде загублений для цієї людини назавжди. І більше не відродиться. Ні в кому й ні в чому».

(2 варіант)

Одним з найбільш яскравих добутків останнього років став роман Ч. Айтматова «Плаха», написаний в 1986 році. Його справедливо можна віднести до добутків сучасної російської літератури, тому що донедавна, а точніше, до розпаду Радянського Союзу Література нашої багатонаціональної країни не ділилася на українську, казахську, киргизьку й так далі, тому що проблеми, основні теми відбивали живе життя народу, а, отже, зв’язку були численні й нерозривні у всіх сферах життя

Ч. Айтматов — киргиз. У його добутках є риси національного колориту (пейзажі, імена героїв), але проблематика «Плахи» абсолютно інтернаціональна. Крім того, Авдий Каллистратов — головний герой роману — росіянин, образ Христа узагальнює й концентрує ідеї добутку, і все це дозволяє не звужувати значення цього чудового добутку до вузьконаціонального

«Плаха» свого роду кульмінаційний добуток автора, у якому він сконцентрував свій письменницький і людський досвід, свою цивільну тривогу, викликану станом суспільства, життям великий, багатонаціональної, такий велик і сильної, як усі звикли вважати, країни

Дійсно, вражає різноманіття проблем, порушених автором у такому невеликому по обсязі добутку. Це й наркоманія, що уже давно вразила суспільство, але ретельно ховалася офіційними структурами, і бездуховність, породжена неправдою й містифікацією суспільної свідомості. На такому ґрунті взрастают Гришан і Базарбай. Це й руйнування етичних зв’язків між людьми, падіння вдач і багато хто, багато інші

Роман був сприйнятий критикою неоднозначно. Багато хто бачили дійсно глибокий зміст добутку, а багато хто засуджували Айтматова за те, що він зібрав в «Пласі» всі проблеми, що існували в той час у суспільстві, не пропонуючи виходу зі сформованої ситуації. Дійсно, показуючи таку безліч проблем, автор не дає їхнього однозначного рішення, не відповідає на поставлені питання. Він лише наводить факти, розкриває образи героїв через їхні вчинки, малює картину буття, попереджає нас про розплату за численні гріхи, тим самим змушуючи задуматися над своїми вчинками, усвідомити свої помилки й самим знайти єдино правильний життєвий шлях

Багато критиків негативно озивалися про композицію роману, підкреслюючи незв’язаність між собою окремих його частин. Справа в тому, що побудова роману дуже своєрідно, У романі три різних сюжетних лінії, які прямим або непрямим образом зв’язані між собою. Це лінії Авдия Каллистратова, Бостона й Базарбая й пари вовків — Акбары й Ташчайнара. Їх поєднують загальні події, описані в добутку, також на основі кожної із трьох сюжетних ліній автором розкривається одна, на мій погляд, з найбільш важливих проблем роману — проблема вибору певного шляху, тобто моральний вибір героїв

И ці шляхи в кожного з героїв роману далеко не однакові. Авдия Каллистратова автор наділяє кращими моральними якостями, такими, як доброта, щирість, безмежна любов до людей, здатність до самопожертви. Він вірить у Бога, у добро, у справедливість, у свою правоту, у силу слова. Він бачить у кожній людині, нехай навіть у самому страшенному негіднику, не його негативні сторони, а насамперед часточку людської душі. Він переконаний, що кожна людина в глибині душі прагне до гармонії, тому Авдий намагається переконати людей, наставити їх на шлях щирий, допомогти їм знайти віру й «жити в Христі». Але він переоцінив свої сили, і в цьому його трагедія. Його ніхто не хотів слухати, і він сам стає жертвою насильства, проти якої бореться. І зрештою Авдий Каллистратов гине, розп’ятий на саксаулі, але не отрекшийся від віри

Недарма в романі проводиться паралель між Авдием Каллистратовым і Ісусом Христом. Колишній семінарист стає в романі послідовником Христа в його вірі й переконаннях. Обоє вірять, що всі люди добрі споконвічно, обоє жертвують життям заради того, щоб урятувати людство від гріха. Авдий у романі — праведник. Він є носієм ідеї християнства. Але він не служить тим догмам, які проголошує церква. Авдий висуває ідею сучасного Бога, що не стоїть на місці, розвивається із часом. Він уважає, що в кожної людини є свій Бог, ім’я якому — совість. І намагаючись звернути людей у віру, Авдий тим самим намагається розбудити їхня совість. Але, незважаючи на те що Авдий Каллистратов наділено в романі кращими людськими якостями, ми бачимо, що його життєвий шлях не вибраний автором як ідеальний. Айтматов не встає повністю на сторону Авдия. Він не згодний з ідеєю його героя про всемогутність Бога. Ми бачимо, що авторові важлива віра не тільки в Бога, але в першу чергу в людину. Самопожертва одиниць не врятує людство, не позбавить мир від абсолютного зла

Цікаве протиставлення в романі Авдия Каллистратова Гришану — ватажкові «гінців» за анашой. Гришан реально дивиться на життя. Він знає, що у світі існують насильство й зло й що добро й справедливість перемагають далеко не завжди. Він бачить людей у їхніх гірших проявах, їхніх пороках і слабостях. Людина слабшала, і це дозволяє більше сильним жити за звіриними законами, де повинен вижити найсильніший. Гришан упевнений у собі й у своїх переконаннях, тому він навіть не намагається запобігти спробам Авдия переконати «гінців», навернути їх до своєї віри. Навпроти, він говорить, що не буде цьому перешкоджати. І, як ми бачимо, Гришан виявляється прав. «Гінці» — діти свого покоління, виховані не тільки на атеїзмі, але й на безвір’ї взагалі, на запереченні віри не тільки в Бога, але й у моральні людські принципи, не здатні, та й не хочуть вислухати й зрозуміти Авдия. Насильство — їхній природний стан, і вони, не замислюючись, роблять його ще раз, скинувши Каллистратова з поїзда. Але що ми можемо жадати від цих зовсім ще хлопчиськ — Петрух і Ленек, у яких із самого дитинства не було ні нормальної родини, ні будинку, яких життя нещадно кидало в різні авантюри? Хіба можна жадати від них, що б після того, як вони сповна сьорбнули горя, вони зберегли віру у світлі й чисті ідеали й залишилися людьми? Тут, на тлі морального вибору героїв, перед нами розкриваються ще дві найважливіші проблеми — суспільного устрою, що породжує пристрою, що породжує такого роду людей, і наркоманії, що стає усе актуальніше, незважаючи на те що про неї ніколи не говорилося відкрито. Безумовно, життєвий шлях гінців, нехай навіть не обраний ними, а певний їм долею, є застереженням для нас, людей молодого покоління, що шукають відповіді на самі головні й серйозні питання життя

Цікаві з погляду вибору життєвого шляху Бостон і Баразбай — головні герої іншої сюжетної лінії. Обоє вони пастухи, що живуть у Моюнкумских степах. Бостон, як ми побачимо зі змісту роману, — це людина зі зламаною долею. Він має кращі людські якості, здатний співчувати іншим, каятися, переживати, у нього є віра й певні ідеали в житті. Крім того, він дуже працьовитий, відповідально виконує свою роботу. Баразбай же, навпроти, п’яниця й ледар. Він незадоволений життям, озлоблений і ні в що не вірить

Саме від нього в романі ми чуємо слова про те, що справедливості у світі як не було ніякий, так і немає. Між цими двома героями — Бостоном і Базарбаем — розв’язується відкрита ворожнеча, що приводить до трагічних наслідків. Бостон, один з найбільш позитивних героїв роману, робить самосуд і вбиває Базарбая. Отчаявшись і розчарувавшись у житті, коли, цілячись у вовчицю Акбару, убиває власного сина, він робить учинок, що ніколи не зможе собі простити. Убивши Базарбая, Бостон руйнує свій внутрішній мир, сам поводиться на «плаху» за найважчий гріх — убивство, тому що він не зможе жити з такою провиною на душі. Тут перед нами не тільки соціальної конфлікт особистості й суспільства, але й психологічний, внутрішній конфлікт людини, що совершили вбивство, із самим собою

Навряд чи ми маємо право засуджувати або виправдувати Бостона за зроблений злочин. З одного боку, Базарбай заслуговував покарання за свої гріхи, але з іншого боку, жодна людина не вправі вирішувати долю інших людей

Так що ж виходить? Ми бачимо, що в романі немає ідеального героя, жоден життєвий шлях, обраний різними героями, не є до кінця правильним. Долі всіх героїв закінчуються трагично. Авдий розп’ятий, Базарбай убитий, «гінці» арештовані, а Бостон сам зруйнував своє життя, зробивши найстрашніший гріх — убивство

Може бути, у цій трагічності фіналу добутку й полягає його зміст? Може бути, автор хоче показати, що за гріхи людства із часів Ісуса Христа розплачуються найкращі? Але хто ж тоді продовжить рід людський?

Із цього погляду символично зображення в романі пари вовків — Акбары й Ташчайнара, які є основною третьою сюжетною лінією. Автор показує нам людське суспільство й життя тварин, і ми бачимо, що тварини живуть за законами природи, перед особою якої всі рівні, у той час як у світі людей панує хаос і беззаконня. Вовки в романі, як це ні парадоксально звучить, виявляються більше «людяні», чим самі люди, і їхній життєвий шлях є більше правильним, а виходить, більше правильним, чим життя кожного з героїв. Через образи вовків автор розкриває тему волі, показує взаємозв’язок тварин із природою, взаємини їх між собою. Автор протиставляє гармонію життя вовків дисгармонії життя людського суспільства, тим самим підкреслюючи його основні пороки й недоліки. Автор змушує нас задуматися: невже для нас, людей, немає виходу? Невже ми самі поводимося на плаху й ніщо не має сил цьому перешкодити? Це ще одне питання, залишений автором без відповіді, питання, над яким має бути задуматися нам, читачам

Безумовно, крім проблеми морального вибору героїв, що, на мій погляд, є в романі однієї з найважливіших, автор зачіпає й інші проблеми. Наприклад, він не залишає без уваги питання, пов’язані з екологією, розкриті на прикладі безжалісного, безконтрольного відстрілу сагайдаків. Автор попереджає нас про те, що порушення людиною гармонії природи може викликати трагічні наслідки

Лейтмотивом цього роману є тривога — тривога за сьогодення майбутнє. Роман «Плаха» — це заклик усвідомити свої помилки, одуматися, поки не пізно. І те, що Айтматов торкнувся такої безлічі проблем у своєму романі, не випадково. Всі вони є найважливішими проблемами суспільства, вимагають глибокого осмислення й негайного прийняття радикальних мер