matrenin dvir solzhenicyna problema samitnosti sered lyudej solzhenicyn oleksandr - Шкільний Всесвіт

Праведники жертвують багатьма життєвими принадностями заради чистоти душі, з радістю допомагають навколишньої гідно перебороти всі негоди, вийти переможцем з боротьби із самим собою, духовно очиститися. І що б про їх не говорили, скільки б не дивувалися їхньої невибагливості, на російській землі завжди найдеться місце таким людям, тому що вони проповідують правду. Залізниця чорною змійкою тікає за обрій, по ній всі так само проносяться поїзди, десь швидше, десь повільніше. Але «на сто вісімдесят четвертому кілометрі від Москви по гілці, що йде до Мурома й Казані, ще з добрих півроку після того всі поїзди сповільнювали свій хід». Ні, шляхи вже давно полагодили, і, пройшовши переїзд, поїзд знову набирав швидкість. Тільки машиністи знали й пам’ятали, отчого це все. Так Игнатич, що оповідає про ту гірко — безглузду трагедію від першої особи. «Матренин двір» — це розповідь про нещадність людської долі, злої долі, про дурість радянських послесталинских порядків, про життя простих людей, далеких від міської суєти й поспіху, — про життя в соціалістичній державі. Ця розповідь, як зауважував сам автор, «повністю автобиографичен і достовірний», по батькові оповідача — Игнатич — співзвучно з по батькові А. Солженицына — Ісайович. Дія відбувається в 1956 році, через три роки після смерті тирана. Люди ще не знають, як жити далі: з «курної гарячої пустелі» незліченних таборів вони попадають «просто в Росію», щоб назавжди загубитися де — небудь у середній смузі — «без жари, з листяним рокотом лісу». Ще рік назад, повернувшись із неволі, людина міг улаштуватися хіба що носилки тягати. Навіть електриком на чимале будівництво його б не взяли. А тепер извольте — можете вчителювати

Але якщо сьогодні миром правлять беззаконня й малодушність, те це не виходить, що з вірою покінчено. Вона відродиться, тому що людина так чи інакше вертається до джерел, нехай повільним, але твердим і впевненим кроком (відновлення храмів, прийняття релігії). Читаючи класикові, я знаходжу для себе багато цікавого. Адже на початку життєвого шляху людині не завжди вдається зустріти того, хто став би кращим другом і порадником, тому одним з головних учителів кожного з нас є книга. А чому навчить нас сучасна Література? Зізнайтеся, що про першу любов ви довідалися не від Солженицына, а від Тургенєва або Пушкіна («Перша любов», «Євгеній Онєгін»), про відродження душі людської — від Достоєвського («Злочин і покарання»), а про розмаїтість і чудності людського мислення — все — таки від Гоголя («Мертві душі»). Треба відзначити, що класичний добуток завжди несе в собі частку оптимізму. Навіть в «Злочині й покаранні», де мова йде про страшну провину — убивстві — і героєві, здавалося б, немає виправдання, Достоєвський дає нам зрозуміти, що Розкольників зовсім не загублений для суспільства. Його совість не чиста, але для нього існують такі поняття, як честь, справедливість, достоїнство. Як мені здається, класики дають нам надію на духовне відродження, а в сучасній Літературі цього немає. Давайте ж спробуємо з погляду вищесказаного розглянути, що являє собою творчість сучасного російського письменника, зокрема Олександра Солженицына. Для цього я пропоную проаналізувати один з його розповідей — «Матренин двір», у якому, на мій погляд, ставиться проблема самітності, взаємини людини з оточуючими людьми, авторського відношення до життя. Отже, наш герой приїжджає в Росію, у чудесну російську глибинку з її вічними загадками, неабиякими особистостями й самобутніми характерами. Що чекає його? Він не знає. Ніхто його не очікує, ніхто не пам’ятає. Що міг зустріти він на своєму шляху? Йому всього лише хотілося «загубитися» де — небудь там, де його не дістануть радіо, телевізори й інші досягнення сучасної цивілізації. Що ж, удача йому посміхнулася: із другого разу йому вдається знайти невелике село недалеко від станції Торфопродукт і жити там спокойненько, навчаючи молоде покоління точній науці. З житлом проблем теж особливих не було. Йому підшукали «підходящий будиночок», у якому, за його словами, «його жереб був — оселитися». Боже, як він тужив за простими людьми, що не загубили тої щиросердечної простоти, який кожний з нас наділений із самого народження. Скільки розчулення й захвату викликає в його душі звичайна сільська жінка, що торгує молоком, її вид, її голос, характерний акцент. А з якою симпатією він ставиться до господарки будинку — Матрене. Він поважав і розумів її, як вона є: більша, нещадна, м’яка, неохайна й все — таки чимсь мила й рідна. Нещасна втратила всіх своїх дітей, улюбленого, «загубивши» свою молодість, залишилася одна. І звичайно, не могла не викликати жалість. Вона не багата, навіть не заможна. Бідна як «церковна мишка», хвора, але відмовити в допомозі не може. І дуже важлива якість відзначає в ній автор — бескорыстность. Не через гроші копала стара Матрена картоплю сусідам і виховувала племінницю свою Кирочку теж не заради подяки, а просто любила дітей. Вона ніяк жінка. Коли почалася війна, бідна Матрена не підозрювала, що вона (війна) розведе неї з «дорогим» людиною, і героїня «іде» заміж за молодшого брата свого нареченого. Але чоловік незабаром залишає село, іде на війну й не вертається. І от Матрена залишається ні із чим. Діти вмирали один за іншим, не доживши до року. І наприкінці життя вона була приречена на самітність. Лише «колченогая кішка», «грязно — біла криворога коза», миші так таргани населяли її «перекособоченную хатинку». Матрена взяла на виховання племінницю Кирочку, і це було останньою розрадою. Але, видно, не призначено Матрене коротати дні в спокої. Терміново потрібно було перевезти світлицю в іншу деревеньку, а те Кирочка упустить гарне місце. Здавалося б, наша героїня й втручатися не повинна в перевезення власного будинку (останнє, що в неї залишилося), а всіляко цьому перешкоджати. Але немає — вона вирішується допомогти в транспортуванні колод. І якби Матрена не пішла вночі на залізницю й не стала штовхати візок через рейки, то була б жива. Як вона закінчила своє життя? Жахливо. Нерозумно. Трагично. Виправдання її смерті я не бачу. У цьому добутку, як і в інші («Хрещений хід»), Солженицын выра