lyudina j priroda v rosijskij literaturi inshi tvori po suchasnij literaturi - Шкільний Всесвіт

(1 варіант)

Однієї із проблем, які хвилювали й, мабуть, будуть хвилювати людство протягом всіх століть його існування, є проблема взаємин людини й природи. Найтонший лірик і прекрасний знавець природи Панас Опанасович Фет так сформулював її в середині XIX століття: «Тільки людина, і тільки він один у всій світобудові, почуває потреба запитувати, що таке навколишня його природа? Звідки все це? Що таке він сам? Звідки? Куди? Навіщо? І чим вище людина, чим могущественнее його моральна природа, тим искреннее виникають у ньому ці питання».

Про те, що людина й природа зв’язані нерозривними нитками, писали й говорили в минулому столітті всі наші класики, а філософи кінця XIX — початку XX століття навіть встановили зв’язок між національним характером і способом життя російської людини, природою, серед якої він живе

Євгеній Базарів, вустами якого Тургенєв передав думку певної частини суспільства про те, що «природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник», і доктор Астров, один з героїв п’єси Чехова «Дядько Ваня», що саджає й вирощує ліси, що думає про те, як прекрасна наша земля, — от два полюси в постановці й рішенні проблеми «Людина й природа».

ЩоГине Аральське море й Чорнобиль, забруднений Байкал і ріки, що висихають, наступаючі на родючі землі пустелі й страшні хвороби, що з’явилися тільки в XX столітті, — от лише деякі «плоди» людських рук. А таких, як Астров, занадто мало, щоб зупинити руйнуючу діяльність людей

Тривожно зазвучали голосу Троепольского й Васильєва, Айтматова й Астафьева, Распутіна й Абрамова й багатьох, багатьох інших. І виникають у Російській літературі лиховісні образи «архаровців», «браконьеришек», « туристів — транзисторщиков», яким «зробилися подвластны неосяжні простори». «На просторах» вони так граються, що за ними, як після Мамаева війська, — спалені ліси, запаскуджений берег, дохла від вибухівки й отрути риба». Люди ці втратили зв’язок із землею, на якій вони народилися й виросли

Голос сибірського письменника Валентина Распутіна в повісті «Пожежа» звучить гнівно й обличающе проти людишек, які не пам’ятають споріднення свого, своїх корінь, джерела життя. Пожежа як відплата, викриття, що як спалює вогонь, що знищує на швидку руку побудоване житло: «Горять леспромхозовские склади в селі Сосновка». Повість, за задумом письменника, створена як продовження «Прощання із Запеклої», говорить про долю тих, хто …зрадив свою землю, природу, саму людську суть. Прекрасний острів знищений і затоплений, тому що на його місці повинне бути водоймище, залишено все: будинку, городи, неприбраний урожай, навіть могили — місце святе для російської людини. За вказівкою начальства все повинне бути спалене. Але природа противиться людині. Як хрести, стирчать із води обгорілі кістяки дерев. Гине Матера, але гинуть і душі людей, губляться духовні цінності, що зберігалися століттями. І як і раніше самотні продовжувачі теми чеховського доктора Астрова Іван Петрович Петров з повісті «Пожежа» і баба Дар’я з «Прощання із Запеклої». Не почуті її слова: «Ця земля рази вам однем належить? Це земля — те вся належить хто до нас був і хто після нас прийде».

Тональність теми людини й природи в Літературі різко змінюється: із проблеми духовного зубожіння вона перетворюється в проблему фізичного знищення природи й людини. Саме так звучить голос киргизького письменника Чингиза Айтматова. Автор розглядає цю тему глобально, у загальнолюдському масштабі, показуючи трагічність розриву зв’язків людини із природою, з’єднуючи сучасність із минулим і майбутнім

Нищівний і заповідний ліс, що продає, Орозкул перетворюється в быкоподобное істота, що відкидає народну моральність і відсторонилася від життя рідних йому місць Сабиджан, що уявив себе більшим міським начальником, проявляє черствість і неповагу до померлого батька, заперечуючи проти його похорону на родовому цвинтарі Ана — Бейт, — це «герої» роману «Буранний полустанок».

В «Пласі» до межі загострений конфлікт між природою й «темними силами», і в таборі позитивних героїв виявляються вовки. Ім’я вовчиці, що втрачає з вини людей один виводок за іншим, — Акбара, що значить «велика», а очі її охарактеризовані тими ж словами, що й ока Ісуса, легенду про яке Айтматов зробив складовою частиною роману. Величезна вовчиця не погроза людині. Вона беззахисна перед вантажівками, що мчалися, вертольотами, гвинтівками

Природа нещадна, вона має потребу в нашім захисті. Але як часом кривдно за людину, що відвертається, забуває про неї, про всім доброму й світлому, що тільки є в її надрах, і шукає своє щастя в помилковому й порожньому. Як часто ми не прислухаємося, не хочемо чути сигнали, які вона без утоми посилає нам

Свої міркування я хочу завершити словами з оповідання Віктора Астафьева «Падіння аркуша»: «Поки падав аркуш; поки він досяг землі, ліг на неї, скільки ж народилося й умерло на землі людей? Скільки відбулося радостей, любові, горя, лих? Скільки пролилося сліз і крові? Скільки свершилось подвигів і зрадництв? Як осягнути все це?»

(2 варіант)

Тему людини й природи розглядали багато письменників, і серед них мені хотілося б назвати Валентина Распутіна і його роман «Прощання із Запеклої». Природа в цьому добутку з’являється перед читачем у різних значеннях. Це й пейзаж, і художній символ загибелі, смерті, і виявлення сутності людини, людської природи; природа як хазяїн жизнеустройства, мироустройства. Ці аспекти розуміння природи я й спробую розкрити

Пейзаж у повісті виявляє настрій кожного й всього героїв. Коли слухи про переселення жителів були ще неясними, неточними, то природа з’являється перед нами заспокійлива, ніжна, добра: «Жари на острові, посередині води, не буває; по вечорах, коли затихав вітерець і від нагрітої землі виходив теплий випар, така наступала навкруги благодать, такий спокій і мир… так усе здавалося міцним, вічним, що ні в що не вірилося — ні в переїзд, ні в затоплення, ні у розставання… Наприкінці роману природа показується тривожної, затихає чекаючи чогось поганого, похмурого; такий же настрій було й у жителів, що залишилися, Матеры: «Стояла глуха, суцільна тиша: не хлюпала вода, не доносило звичного шуму з перекату на недалекому верхньому зламі Ангари, не булькала самотнім випадковим чмоком із дна риба, не виникало, не пробивалося ніде довгого й мірного, в іншу пору доступного чуйному юшку, поигрывающего посвисту плину, мовчала земля — всі навкруги здавалося заповнене м’якою, непроникною плоттю…» У романі картини природи виступають у ролі символів, які міняють своє значення залежно від розвитку сюжету й авторської ідеї. До таких символів можна віднести образ Ангари. На початку роману — це «могутня блискаюча теча», що котиться «із чистим, веселим передзвоном», наприкінці ж Ангара зовсім зникає, вона «сгинула в кромішній тьмі туману». Еволюція цього символу невіддільна від еволюції жителів Матеры: адже й вони живуть як у тумані: Павло на катері не може знайти своє рідне село, баби, що жили стільки років разом, не довідаються один одного, лише видно, як «у тьмяному розмитому мерехтінні проносяться мимо, точно при сильному вышнем русі, більші й кошлаті, схожі на хмари обрису…» Потім дуже символичен туман, що опустився на Матеру. Такого густого туману не було вже давно, і він як би є символічним кінцем Матеры, останній раз залишаючи її на самоті з її найстаршими жителями. Взагалі я хочу відзначити, що природа, по Распутіну, так чи інакше змінюється відповідно до змін у людському житті, і можна зробити справедливий висновок, що природа й людина мають у романі величезний вплив один на одного й існують неподільно.

Тепер я перейду до зображення природи як образа Хазяїна. Спочатку він описується як «маленький, ледве більше кішки, ні на якого іншого звіра не схожий звірок», якого «ніхто ніколи не бачив», але «він тут знав всіх і все, що походило з кінця в кінець і із краю в край на цієї окремої, водою оточеної й з води землі, що піднявся,». Однак він не є безсловесною істотою: його думки, його аналіз происходящего відразу ж видають його призначення. З одного боку, це, безумовно, сам автор, що спостерігає за подіями як би з боку, заглядає вперед оповідання («Знав Хазяїн, що Петруха незабаром розпорядиться своєю хатою сам») і виносить його на суд читача через призму власного сприйняття. А з іншого боку, цей образ настільки гармонічний, що мимоволі напрошується його уособлення із самою природою, і через нього вона виражає своє відношення до всього що відбувається. Особливо чітко це видно в самому кінці добутку, коли «..у розкриті двері, як з разверстой порожнечі, понесло туман і почулося недалеке тужливе виття — те був прощальний голос Хазяїна»; природа в образі Хазяїна прощається із Запеклої, котра була їй так дорога й близька

Нарешті, я підходжу до третьому, самому, на мій погляд, складному аспекту подання природи в зображенні Валентина Распутіна — природи, що виявляє природу людини. Ця тема є однієї з основних у всіх добутках письменника. В «Прощанні із Запеклої» він створив яскраві, колоритні образи, показавши в них всі сторони людського характеру. Це й безсоромність Петрухи, що, після того як підпалив свою хату, говорив, як «в останній момент прокинувся від диму в легенях і від жару у волоссях — волосся аж потріскували»; це й самобутність «чужинця» Богодула, і духовна сила баби Дар’ї, що сама прибирає свою хату, прощається з нею, зі своїм минулим життям; вона виконує споконвічний обряд: «…Її як і раніше не залишав світле, истайна настрій, що береться, коли чудилося, що хтось за нею постійно стежить, хтось нею керує»; це й недитяча серйозність мовчазного Коли, ще зовсім маленького хлопчика, що, однак, уже встиг довідатися життя. Автор нерідко «вивертає» своїх героїв навиворіт, показуючи самі таємні куточки їхньої душі. І я думаю, що Валентина Распутіна можна сміло назвати знавцем природи людини й письменником драматичного часу, совістю свого народу

(3 варіант)

Тема взаємин між людиною й природою за всіх часів була дуже актуальна. Вона знаходить своє відбиття в добутках багатьох письменників: Ч. Айтматова, В. Астафьева, В. Распутіна, М. Пришвіна, К. Паустовского. У своєму творі я спробую розкрити цю тему, опираючись на роман Ч. Айтматова «Плаха», у якому, на мій погляд, ця проблема поставлена найбільше гостро.

Ч. Айтматов уже давно став одним із провідних письменників нашого часу. У своєму романі він ставить перед нами філософську проблему взаємин Бога, людини й природи. Як це все зв’язано?

Автор поєднує ці поняття в один вузол. І саме нам він надає можливість розв’язати його.

Цей роман — заклик одуматися, оглянутися назад, усвідомити свою відповідальність за все, що відбувається зараз у світі. Екологічні проблеми, підняті в романі, Ч. Айтматов намагається вирішити насамперед як проблеми стану людської душі. Адже, руйнуючи мир, ми прирікаємо самих себе на погибель

Одна з найважливіших проблем роману — взаємини між людиною й навколишнім середовищем. На прикладі конфлікту між вовчою зграєю й людиною (в особі Базарбая й зграї Обер — Кандалова) Ч. Айтматов показує, як може порушитися рівновага між цими двома великими силами. Цей розкол провокує страшна людина. Базарбай — п’яниця, негідник, що звик залишатися безкарним, що ненавидить увесь світ, що заздрить усім. Він втілення духовного розпаду й зла. Базарбай, як хижак, знищує всі, безглуздо й грубо уриваючись у савану. Його вчинок жахливий, він викрадає вовченят, позбавляючи потомства вовчицю Акбару й Ташчайнара. І це неминуче приводить до сутички вовчиці й людини, що завершується трагично. У романі людям протипоставлені вовки. Вони не просто олюднені. Ч. Айтматов наділяє їхньою шляхетністю, тією якістю, який нерідко позбавлені люди. Вони самовіддано віддані один одному. Але їх осягає лихо: людина порушує закон природи, що ніколи й ніде не повинен бути порушений. Якби люди не напали на Акбару, вона, зустрівши беззахисної людини, не стала б його торкати. Але, загнана у тупик, щоМ отчаялись і озлоблен, вовчиц приречен на боротьб з людин І вихід у неї один — убити людини й самої загинути. Дуже важливо, що в цій жорстокій боротьбі гине не тільки Базарбай, але й безневинна дитина. Акбара викрадає хлопчика й цим мстить за своє потомство. По фатальному збігу обставин цей хлопчик — син Бостона

Образ Бостона в романі персоніфікує собою природну людяність. Він жертва дурної й жорстокої витівки Базарбая, його антипод. Бостон, як і Акбара, не знайшовши іншого виходу, стріляє у вовчицю, убиваючи тим же пострілом свого сина. Ця трагедія розігралася ще в савані, коли одним махом був порушений закон природного плину життя. Автор показує нам, як аморальність Базарбая зламала життя й долі інших людей

У романі «Плаха» Ч. Айтматов звертається до вічної теми Ісуса Христа. Автор малює образ Авдия, сина священика. Метою свого життя він уважає порятунок людських душ. Всієї його дії говорять про висоту його помислів і про тверде бажання пролити світло в погрязшие в тьмі душі. Він прагне розбудити у своїх ворогах каяття й совість — такий його спосіб боротьби зі злом. Його вчинки гідні глибокої поваги. У ньому є якась безпорадність і беззахисність. Ч. Айтматов наділяє його здатністю ксамопожертвованию.

З образом Авдия зв’язана ідея гуманізму, віри в добрий початок у людині. Роман Айтматова — відозва до совісті кожного. Тривога — от головний зміст добутку. Тривога за втрату віри й високі ідеали, за людину й навколишнє середовище

Роман змушує нас задуматися про життя, згадати, як вона коротка