lyubov u poezii ganni axmatovij axmatova ganna - Шкільний Всесвіт

Велика земна любов є рушійним початком всієї лірики Ахматовій. Завдяки її чудовим віршам читач по — іншому, більш реалистично, бачить мир. Ганна Ахматова в одному зі своїх віршів назвала любов “незвичайною п’ятою порою року”, за допомогою якого нею були замічені й інші звичайні чотири. Люблячій людині мир бачиться більше прекрасні й щасливим, почуття загострені й напружені. Все звичайне перетвориться в незвичайне. Мир для людини перетворюється у величезну силу, і від цього людин, дійсно, досягає у відчутті життя вершин. Осягається незвичайна, додаткова реальність: “Адже зірки були крупніше, Адже пахнули інакше трави”. Саме любов у Ганни Ахматової є основним центром, що зводить до себе увесь інший світ її поезії. Один раз Герцен сказав, що жінка “загнана в любов”, як про велику несправедливість в історії людства. Так, дійсно, вся рання лірика Ахматової “загнана в любов”.

У своїх віршах Ганна Ахматова використовує величезну розмаїтість епітетів. Вони народжуються зі злитого сприйняття миру. У світі, де почуття матеріалізуються, а предмети одухотворяються, око бачить мир невідривно від того, що чує в ньому вухо. “У страсті розпеченої добела”, — скаже Ахматова. І вона ж побачить небо:

Пекуче віє вітер задушливий,

Сонце руки обпалилося

Наді ною звід повітряний,

Немов синє скло…

Не варто думати про вірші поета, як про фрагментарні замальовки. Це не розрізнені психологічні етюди. У них простежується гострота погляду, що супроводжується гостротою думки. Її вірш може початися як невибаглива пісенька, а закінчитися, библейски:

Я на сонячному сході

Про любов співаю,

На колінах у городі

Лободу полю

Буде камінь замість хліба

Мені нагородою злий

Наді ною тільки небо,

А із мною голос твій

Дуже часто у віршах Ахматової особисте, наприклад, як “голос твій”, сходить до загального, зливаючись воєдино. Туга за збіглий співвідноситься з картиною, що померкнули, у цьому стані миру

Він весь блискає й хрумтить,

Зледенілий сад

Збіглий від мене сумує,

Але немає шляхи назад.

И сонця блідий тьмяний лик —

Лише кругле вікно;

Я таємно знаю, чий двійник

Припав до нього давно…

Любов практично ніколи не описується в спокійному перебуванні в Ахматової. Саме по собі почуття завжди гостре й незвичайне. Воно здобуває додаткову гостроту й незвичайність, проявляючись у граничному кризовому вираженні. Наприклад, першої пробуджуючої зустрічі, або розриву, що відбувся, зльоту або падіння; смертельної небезпеки або смертної туги. Ганна Ахматова найбільше любила писати ліричні новели, незвичайні балади. Часто новели були з несподіваним, примхливо примхливим кінцем психологічного сюжету. “Місто сгинул”, “Новорічна балада”.

Місто сгинул, останнього будинку

Як живе глянуло вікно…

Це місце зовсім незнайоме,

Пахне гаром, і в поле темно.

Але коли грозову завісу

Нерішучий місяць розсік,

Ми побачили: на гору, до лісу

Пробирався кульгавий людин

Ліричні вірші Ахматової, часто смутні. Вони, як би несуть особливу стихію любові — жалості. У найперших віршах Ахматової породжувалася не тільки любов коханців. Ця любов перетворювалася в іншу, любов — жалість, недарма є в російській народній мові, у російській народній пісні синонім слова “любити” — слово “жалувати”; “люблю” — “жалую”:

Про ні, я не тебе любила,

Палима сладостным вогнем,

Так поясни, яка сила

У сумному ім’ї твоєму

Саме співпереживання, жаль, співчуття, у любові — жалості робить багато віршів Ахматової справді народними, эпичными. Любов в Ахматової в самій собі несе можливість саморозвитку. Розкривається вихід з миру замкнутої, егоїстичної, камерної любові — страсті, любові — забави до справді “великої земної любові” і “вселюбові”, для людей і до людей. Напевно, все — таки, тому в найперших віршах увійшла в поезію Ахматової ще одна любов — до рідної землі, до Батьківщини, Кроссии.

Мені голос був. Він кликав утешно,

Він говорив: “Іди сюди,

Залиш свій край глухої й грішний,

Залиш Росію назавжди.

Я кров від рук твоїх відмию,

Із серця вийму чорний сором,

Я новим ім’ям покрою

Біль поразок і образ”.

Але равнодушно й спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цією мовою невартої

Не опоганився скорботний дух

Ще в 20 — е роки Мандельштам написав: “…Ахматова принесла в російську лірику всю величезну складність і психологічне багатство російського роману 19 — го століття. Не було б Ахматовій, не будь Толстого й “Ганни Карениной”, Тургенєва з “Дворянським гніздом”, усього Достоєвського й почасти навіть Лєскова”.

Стільки прохань в улюбленої завжди!

У разлюбленной прохань не буває

Як я рада, що нині вода

Під безбарвним льодком завмирає

И я стану — Христос допоможи! —

На покрив цей, світлий і ламкий,

А ти листа мої бережи,

Щоб ми розсудили нащадки…

Не варто вважати, що любов в Ахматової це тільки любов — щастя, тим більше, благополуччя. Досить часто — це страждання, катування, своєрідна “антилюбов”, і болісний, аж до розпаду, до прострації, злам душі, хворобливий, декадентський. У ранніх віршах Ахматової цей образ такий “хворий” любові був і образом хворого передреволюційного часу 1910 — х років і образом хворого й старого миру

Дав Ти мені молодість важку

Скільки суму впути.

Як же мені душу вбогу

Багатої Тобі принести?

Довгу пісню, улеслива,

Про славу співає доля

Господи! я недбайлива,

Твоя скуповуючи раба

Ні розою, ні былинкою

Не буду в садах Батька

Я тремчу над кожної соринкою,

Над кожним словом дурня

У віршах 1917 року відкидається думка не тільки про зовнішній, скажемо, від’їзді з Росії, але й імовірність якої б те не було внутрішньої еміграції стосовно неї. “Замкнуло слух” — не від спокуси, не від спокуси, а від скверни. А в1922 року вона писала:

Не з тими я, хто кинув землю

На розтерзання ворогам,

Їхніх грубих лестощів я не внемлю,

Їм пісень я своїх не дамся

Подібний виклад не було епізодичним, емоційним сплеском. Рядка вірша написаного в 1922 року стали епіграфом до віршів 1961 року “Рідна земля”. В Ахматової любов до Батьківщини представляється в такий спосіб — буде Батьківщина, виходить, буде життя, діти, вірші. Якщо немає її, виходить, немає нічого:

Не страшно під кулями мертвими лягти,

Не гірко залишитися без даху, —

И ми збережемо тебе, російська мова,

Велике російське слово

Ганни Ахматової має прекрасну властивість, що засновано на споконвічній національній особливості — почутті причетності з миром, співпереживання миру й відповідальності перед ним: моя доля — доля країни, доля народу — історія