lyermontov pislya 1840 roku - Шкільний Всесвіт

У квітні 1840 року Лєрмонтова перевели в Тенгінский піхотний полк, у діючу армію на Кавказ. На початку травня Лєрмонтов виїхав з Петербурга. У Москві він був на іменинному обіді М. В. Гоголя. У червні прибув до Ставрополя, а в липні вже брав участь у постійних сутичках із горцями. Йому доручили команду розвідників-кавалериетів, що виконувала особливо небезпечні завдання. Очевидці повідомляли про відчайдушну хоробрість Лєрмонтова, яка дивувала навіть кавказьких ветеранів. Однак Лєрмонтов не любив війни й нерідко співчував горцям. Він присвятив бою при річці Валерик, у якому загинуло близько 900 чоловік, один із найяскравіших у російській поезії антивоєнних віршів:

Я думал: жалкий человек,

Чего он хочет!.. небо ясно,

Под небом места много всем,

Но беспрестанно и напрасно

Один враждует он — зачем?

(«Валерик»)

«Валерик» у перекладі із чеченського значить «мертва вода» або «річка смерті». Для Лєрмонтова мертва не тільки річка, загачена тілами вбитих, із червоною від крові водою. Смертоносною, а тому й мертвою є ідея, заради якої люди вбивають один одного. Учасника кривавої різанини звіряча сутичка наводить на роздуми про безглуздість ворожнечі. Найстрашнішим досвідом бою виявляється обличчя смерті, побачене зблизька:

…и вм едва ли

Вблизи когда-нибудь видали, Как умирают, Дай вам Бог И не видать…

На початку лютого 1841 року, одержавши двомісячну відпустку, Лєрмонтов приїхав у Петербург. Його представили до нагороди за хоробрість, але Микола І відхилив подання. Він ненавидів Лєрмонтова за сміливість й оригінальність. Прочитавши «Героя нашого часу», цар знайшов роман «огидним». «Такі романи псують вдачі,— писав він цариці, якій книга дуже сподобалася.— Це жалюгідна книга, яка показує велику. зіпсованість автора».

Поет провів у столиці три місяці, оточений загальною увагою. Він був повний творчих планів, розраховував одержати відставку й повністю присвятити себе літературі. Однак на початку квітня Лєрмонтову наказали протягом 48 годин залишити Петербург і відправитися на Кавказ, і вже 12 квітня петербурзькі літератори й друзі проводили поета. У травні він прибув до П’ятигорська і одержав дозвіл затриматися для лікування на мінеральних водах. Однак приписи з Петербурга категорично вимагали, щоб Лєрмонтов відбув у полк.

У П’ятигорську Лєрмонтов зустрів своїх колишніх знайомих, у тому числі товариша по Школі юнкерів Н. С. Мартинова — людину нерозумну й болісно самозакохану. На одному з вечорів у п’ятигорському сімействі Верзиліних Лєрмонтов почав жартувати над Мартиновим, спалахнула сварка, яка закінчилася викликом на дуель. Остання відбулася 15 липня між 6 і 7 годинами вечора. Дуелянти зустрілися біля підніжжя гори Машук, поблизу П’ятигорська. Лєрмонтов не вистрілив (мабуть, він збирався стріляти в повітря, а це не дозволялося робити тому, хто стріляє першим). Мартинов підійшов до бар’єра й убив Лєрмонтова пострілом практично впритул. Майже тіє ж миті над П’ятигорськом вибухнула жахлива гроза, через яку секунданти не відразу змогли відвезти тіло убитого. Довідавшись про загибель Лєрмонтова, Микола І не зміг приховати свого задоволення, виразивши його словами: «Собаці — собача смерть». Суспільство, вражене черговою «смертю поета», сприйняло ЇЇ як непоправну втрату для російської літератури. Лєрмонтов загинув, не доживиш трьох місяців до свого двадцатисемиліття, але створений ним поетичний всесвіт унікальний, безмежний і безсмертний:

Мой дом везде, где єсть небесннй свод,

Где только СЛЫШНЫ звуки песен,

Все, в чем єсть искра жизни, в нем живет,

Но для позта он не тесен.

«Мой дож» (1830)