korotkij zmist zolotij gorshhik gofman e t - Шкільний Всесвіт

У свято Піднесення, о третій годині пополудні, у Черних воріт у Дрездене студент Ансельм по споконвічній своїй невдачі перекидає величезний кошик з яблуками — і чує від баби — торговки моторошні проклятья й погрози: «Потрапиш під скло, під скло!» Розплатившись за свою помилку худим гаманцем, Ансельм, замість того щоб випити пива й кава з лікером, як інші добрі городяни, іде на берег Ельби оплакувати злу долю — всю молодість, всі надії, що звалилися, всі бутерброди, що впали маслом долілиць… З галузей бузини, під якою він сидить, лунають чудові звуки, як би дзенькіт кришталевих дзвіночків. Піднявши голову, Ансельм бачить трьох чарівних золотаво — зелених змійок, що оповила галузі, і сама мила із трьох з ніжністю дивиться на нього більшими синіми очами. І ці очі, і шелест листів, і призахідне сонце — все говорить Ансельму про вічну любов. Бачення розсіюється так само раптово, як воно виникло. Ансельм у тузі обіймає стовбур бузини, лякаючи й видом своєю й дикою мовами городян, що гуляють у парку. По щастю, неподалік виявляються його гарні знайомі: реєстратор Геербранд і конректор Паульман з дочками, що запрошують Ансельма прокотитися з ними на човні по ріці й завершити святковий вечір вечерею в будинку Паульмана.

Парубків, по загальному судженню, явно сам не свій, і провиною всьому його бідність і невдачливість. Геербранд пропонує йому за пристойні гроші найнятися переписувачем до архіваріуса Линдгорсту: в Ансельма талант каліграфа й малювальника — саме такої людини шукає архіваріус для копіювання манускриптів зі своєї бібліотеки.

На жаль: і незвичайна обстановка в будинку архіваріуса, і його дивовижний сад, де квіти схожі на птахів і комахи — як квіти, нарешті, і сам архіваріус, що є Ансельму те у вигляді худого старикашки в сірому плащі, то в облич величного сивобородого царя, — все це ще глибше занурює Ансельма в мир його мрій, Дверний молоток прикидається бабою, чиї яблука він розсипав у Черних воріт, що знову вимовляє лиховісні слова: «Бути тобі вуж у склі, у кришталі!..»; шнурок дзвінка перетворюється в змію, що обвиває бідолаху до хрускоту костей. Щовечора він ходить до куща бузини, обіймає його й плаче: «Ах! я люблю тебе, змійка, і загину від суму, якщо ти не повернешся!»

День проходить за вдень, а Ансельм всі ніяк не приступиться до роботи. Архіваріус, якому він відкриває свою таємницю, нітрохи не здивований. Ці змійки, повідомляє архіваріус Ансельму, мої дочки, а сам я — не смертна людина, але дух Саламандр, низвергнутый за неслухняність моїм володарем Фосфором, князем країни Атлантиди. Той, хто жениться на одній з дочок Саламандра — Линдгорста, одержить у придане Золотий горщик. З горщика в мінуту заручення проростає вогненна лілія, юнак зрозуміє її мову, осягне все, що відкрито безтілесним парфумам, і зі своєї коханої стане жити в Атлантиді. Повернеться туди й получивший нарешті прощення Саламандр.

Смілішай за роботу! Платою за неї будуть не тільки червінці, але й можливість щодня бачити синьооку змійку Серпентину!

…Давно що не бачила Ансельма дочка конректора Паульмана Вероніка, з якої вони колись ледве не ежевечерне музицировали, терзається сумнівами: чи не забув він її? Чи не охолонув до неї зовсім? Але ж вона вже малювала в мріях щасливий шлюб! Ансельм, дивишся, розбагатіє, стане надвірним радником, а вона — надвірною радницею!

Почувши від подруг, що в Дрездене живе стара ворожка фрау Рауэрин, Вероніка звертається до тої за радою. «Залиш Ансельма, — чує дівчина від відьми. — Він кепська людина. Він потоптав моїх дитинок, мої наливні яблучка. Він зв’язався з моїм ворогом, злим старим. Він закоханий у його дочку, зелену змійку. Він ніколи не буде надвірним радником». У сльозах слухає Вероніка ворожку — і раптом довідається в ній свою няньку Лізу. Добра нянька утішає вихованку: «Постараюся допомогти тобі, зцілити Ансельма від вражих чарів, а тобі — догодити в надвірні радниці».

Холодної ненастною вночі ворожка веде Вероніку в поле, де розводить вогонь під казаном, у який летять із мішка баби квіти, метали, трави й звіринки, а слідом за ними — локон з голови Вероніки і її колечко. Дівчина невідривно дивиться в кипляче вариво — і звідти є їй особа Ансельма. У ту ж мінуту над її головою лунає громове: «Агов ви, сволоти! Ладь, скоріше!» Баба з виттям падає додолу, Вероніка втрачає почуттів. Придя в себе будинку, на своїй кушетці, вона виявляє в кишені наскрізь промоклого плаща срібне дзеркальце — те, що було минулої вночі відлите ворожкою. Із дзеркальця, як давеча з киплячого казана, дивиться на дівчину її коханий. «Ах, — журиться він, — отчого вам завгодно часом ізвиватися, як змійка!..»

Меж тим робота в Ансельма в будинку архіваріуса, що не ладилася спочатку, усе більше спориться. Йому легко вдається не тільки копіювати самі вигадливі манускрипти, але й осягати їхній зміст. У нагороду архіваріус улаштовує студентові побачення із Серпентиной. «Ти володієш, як тепер виражаються, „наивной поетичною душею“, — чує Ансельм від дочки чарівника. — Ти гідний і моєї любові, і вічного блаженства в Атлантиді!» Поцілунок обпалює губи Ансельма. Але дивно: в усі наступні дні він думає про Вероніку. Серпентину — його мрія, казка, а Вероніка — саме живе, реальне, що було коли — або його очам! Замість того щоб іти до архіваріуса, він відправляється в гості до Паульману, де проводить весь день. Вероніка — сама веселість, весь її вид виявляє любов до нього. Безневинний поцілунок украй протвережує Ансельма. Як на гріх, є Геербранд із усім, що потрібно для готування пуншу. З першим ковтком чудності й чудеса останніх тижнів знову повстають перед Ансельмом. Він марить уголос про Серпентин. Слідом за ним зненацька й хазяїн і Геербранд приймаються викликувати: «Так здраствує Саламандр! Так сгинет баба!» Вероніка переконує їх, що стара Ліза неодмінно здолає чарівника, а сестриця її в сльозах вибігає з кімнати. Божевільний будинок — та й годі!.. Ранком Паульман і Геербранд довго дивуються своєму буйству. Що стосується Ансельма, те він, придя до архіваріуса, був жорстоко покараний за легкодухе зречення від любові. Чарівник заточив студента в одну з тих скляних банок, що стоять на столі в його кабінеті. По сусідству, в інших банках — ще три школярі й два переписувачі, що також працювали на архіваріуса. Вони паплюжать Ансельма («Безумець уявляє, начебто сидить у склянці, а сам стоїть на мосту й дивиться на своє відбиття в ріці!» ) так заодно й недоумка старого, що обсипає їхнім золотом за те, що вони малюють для нього карлючки. Від їхніх глузувань Ансельма відволікає бачення смертного бою чарівника з бабою, з якого Саламандр виходить переможцем. У мить торжества перед Ансельмом є Серпентину, возвещая йому про дароване прощення. Стекло лопається — він падає в объятья синьоокої змійки… У день іменин Вероніки в будинок Паульмана приходить новоспечений надвірний радник Геербранд, пропонуючи дівиці руку й серце. Недовго думаючи, вона погоджується: хоч почасти, так збулося пророкування старої ворожки! Ансельм — судячи з тому, що із Дрездена він зник безвісти, — знайшов вічне блаженство в Атлантиді. Ця підозра підтверджує отримане автором лист архіваріуса Линдгорста з дозволом зрадити публічному розголосу таємницю його чудесного існування у світі парфумів і із запрошенням завершити повість про Золотий горщик у тої самої блакитний пальмової залі його будинку, де трудився славетний студент Ансельм.

Додав: