korotkij zmist zoloti slova lelya j minka zoshhenko m m chast 1 - Шкільний Всесвіт

Коли я був маленький, я дуже любив вечеряти з дорослими. І моя сестричка Леля теж любила такі вечері не менше, ніж я.

По — перше, на стіл ставилася різноманітна їжа. І ця сторона справи нас із Плекай особливо приваблювала.

По — друге, дорослі щораз розповідали цікаві факти зі свого життя. І це нас із Плекай забавляло.

Звичайно, перші рази ми поводилися за столом тихо. Але потім осміліли. Леля стала втручатися в розмови. Тараторила без кінця. І я теж інший раз вставляв свої зауваження.

Наші зауваження смішили гостей. І мама з татом спочатку були навіть задоволені, що гості бачать такий наш розум і такий наш розвиток.

Але потім от що відбулося на одній вечері.

Папин начальник почав розповідати якусь неймовірну історію про те, як він урятував пожежного. Цей пожежний нібито вчадів на пожежі. І папин начальник витягся його з вогню.

Можливо, що був такий факт, але тільки нам із Плекай це оповідання не сподобався.

И Леля сиділа як на голках. Вона вдобавок згадала одну історію начебто цієї, але тільки ще більш цікаву. І їй скоріше хотілося розповісти цю історію, щоб її не забути.

Але папин начальник, як на зло, розповідав украй повільно. І Леля не могла більше терпіти.

Махнувши рукою в його сторону, вона сказала:

— Це що! От у нас у дворі одна дівчинка…

Леля не закінчила свою думку, тому що мама на неї шикнула. І тато на неї строго подивився.

Папин начальник почервонів від гніву. Йому неприємно стало, що про його оповідання Леля сказала: «Це що!»

Звернувшись до наших батьків, він сказав:

— Я не розумію, навіщо ви саджаєте дітей з дорослими. Вони мене перебивають. І от я тепер втратив нитку мого оповідання. На чому я зупинився?

Леля, бажаючи загладити подія, сказала:

— Ви зупинилися на тім, як учаділий пожежний сказав вам «мерсі». Але тільки дивно, що він взагалі що — небудь міг сказати, раз він був учаділий і лежав без свідомості… От у нас одна дівчинка у дворі…

Леля знову не закінчила свої спогади, тому що одержала від мами ляпанець.

Гості запосміхалися. І папин начальник ще більше почервонів від гніву.

Бачачи, що справа погано, я вирішив поправити положення. Я сказав Леле:

— Нічого дивного немає в тім, що сказав папин начальник. Дивлячись які учаділі, Леля. Інші учаділі пожежні хоча й лежать у непритомності, але все — таки вони говорити можуть. Вони марять. І говорять, самі не знаючи що. От він і сказав — «мерсі». А сам, може, хотів сказати — «варта».

Гості засміялися. А папин начальник, затрясшись від гніву, сказав моїм батькам:

— Ви погано виховуєте ваших дітей. Вони мені буквально пискнути не дають — увесь час перебивають дурними зауваженнями.

Бабуся, що сиділа наприкінці стола в самовара, сердито сказала, поглядаючи на Лелю:

— Дивитеся, замість того щоб покаятися у своєму поводженні, ця особа знову прийнялася за їжу. Дивитеся, вона навіть апетиту не втратила — їсть за двоє…

— На сердитих воду возять.

Бабуся не розчула цих слів. Але папин начальник, що сидів поруч із Плекай, прийняв ці слова на свій рахунок.

Він прямо ойкнув від подиву, коли це почув.

Звернувшись до наших батьків, він так сказав:

— Щораз, коли я збираюся до вас у гості й згадую про ваших дітей, мені прямо небажання до вас іти.

Тато сказав:

— Через того що діти дійсно поводилися вкрай розв’язно й тим самим вони не виправдали наших надій, я забороняю їм із цього дня вечеряти з дорослими. Нехай вони доп’ють свій чай і йдуть у свою кімнату.

Доївши сардинки, ми із Плекай вийшли під веселий сміх і жарти гостей.

И с тих пор два місяці не сідали разом з дорослими.

А через два місяці ми із Плекай сталі просити нашого батька, щоб він нам знову дозволив вечеряти з дорослими. І наш батько, що був у той день у прекрасному настрої, сказав:

— Добре, я вам це дозволю, але тільки я категорично забороняю вам що — небудь говорити за столом. Одне ваше слово, сказане вголос, — і більше ви за стіл не сядете.

И от, одного чудового дня ми знову за столом, вечеряємо з дорослими.

Цього разу ми сидимо тихо й мовчазно. Ми знаємо папин характер. Ми знаємо, що якщо ми скажемо хоч полслова, наш батько ніколи більше не дозволить нам сісти з дорослими.

Але від цієї заборони говорити ми із Плекай поки не дуже страждаємо. Ми із Плекай їмо за четверо й між собою пересміхаємося. Ми вважаємо, що дорослі навіть прогадали, не дозволивши нам говорити. Наші роти, вільні від розмов, цілком зайняті їжею.

Ми із Плекай з’їли все, що можливо, і перейшли на солодке.

З’ївши солодке й випивши чай, ми із Плекай вирішили пройтися по другому колу — ми вирішили повторити їжу із самого початку, тим більше що наша мати, побачивши, що на столі майже що чисто, принесла нову їжу.

Я взяв булку й відрізав шматок масла. А масло було зовсім замерзле — його тільки вийняли через вікно.

Це замерзле масло я хотів намазати на булку. Але мені це не вдавалося зробити. Воно було як кам’яне.

И тоді я поклав масло на кінчик ножа й став його гріти над чаєм.

А тому що свій чай я давно випив, то я став гріти це масло над склянкою папиного начальника, з яким я сидів поруч.

Папин начальник щось розповідав і не обертав на мене уваги.

Тим часом ніж зігрівся над чаєм. Масло трошки підтануло. Я хотів його намазати на булку й уже став відводити руку від склянки. Але отут моє масло зненацька зісковзнуло з ножа й упало прямо в чай.

Я обмер від страху.

Я витаращаними очами дивився на масло, що плюхнулося в гарячий чай.

Потім я оглянувся по сторонах. Але ніхто з гостей не помітив події.

Тільки одна Леля побачила, що трапилося.

Вона стала сміятися, поглядаючи те на мене, то на склянку із чаєм.

Але вона ще більше засміялася, коли папин начальник, щось розповідаючи, став ложечкою помішувати свій чай.

Він заважав його довго, так що все масло стануло без залишку. І тепер чай був схожий на курячий бульйон.

Папин начальник взяв склянку в руку й став підносити його до свого рота.

И хоча Леля була надзвичайно зацікавлена, що відбудеться далі й що буде робити папин начальник, коли він ковтне цю бурду, але все — таки вона трошки злякалася. І навіть уже розкрила рот, щоб крикнути папиному начальникові: «Не пийте!»

Але, подивившись на тата й згадавши, що не можна говорити, змовчала.

И я теж нічого не сказав. Я тільки змахнув руками й, не відриваючись, став дивитися в рот папиному начальникові.

Тим часом папин начальник підніс склянку до свого рота й зробив великий ковток.

Але отут ока його стали круглими від подиву. Він охнув, підстрибнув на своєму стільці, відкрив рот і, схопивши серветку, став кашляти й плюватися.

Наші батьки запитали його:

— Що з вами відбулося?

Папин начальник від переляку не міг нічого вимовити.

Він показував пальцями на свій рот, мукав і не без страху поглядав на свою склянку.

Отут всі присутні стали з інтересом розглядати чай, що залишився в склянці.

Мама, спробувавши цей чай, сказала:

— Не бійтеся, отут плаває звичайне вершкове масло, що розтопилося в гарячому чаї.

Тато сказав:

— Так, але цікаво знати, як воно потрапило в чай. Ну — ка, діти, поділитеся з нами вашими спостереженнями.

Одержавши дозвіл говорити, Леля сказала:

— Минька грів масло над склянкою, і воно впало.

Отут Леля, не витримавши, голосно засміялася.

Деякі з гостей теж засміялися. А деякі із серйозним і стурбованим видом стали розглядати свої склянки.

Папин начальник сказав:

— Ще спасибі, що вони мені в чай масло поклали. Вони могли б дьогтю влити. Цікаво, як би я себе почував, якби це був дьоготь… Ну, ці діти доведуть мене до божевілля.

Один з гостей сказав:

— Мене інше цікавить. Діти бачили, що масло впало в чай. Проте вони нікому не сказали про це. І допустили випити такий чай. І от у чому їхній головний злочин.

Почувши ці слова, папин начальники викликнув:

— Ах, справді, бридкі діти, чому ви мені нічого не сказали? Я б тоді не став пити цей чай…

Леля, переставши сміятися, сказала:

— Нам тато не велів за столом говорити. У т тому ми нічого не сказали.

Я, витерши сльози, промурмотав:

— Жодного слова нам тати не велів вимовляти. А те б ми що — небудь сказали.

Тато, посміхнувшись, сказав:

— Це не бридкі діти, а дурні. Звичайно, з одного боку, добре, що вони беззаперечно виконують накази. Треба й надалі так само надходити — виконувати наказу й дотримуватися правил, які існують. Але все це треба робити з розумом. Якщо б нічого не трапилося — у вас був священний обов’язок мовчати. Масло потрапило в чай або бабуся забула закрити кран у самовара — вам треба крикнути. І замість покарання ви одержали б подяку. Усе треба робити з урахуванням изменившейся обстановки. І ці слова вам треба золотими буквами записати у своєму серці. Інакше вийде абсурд.

Мама сказала:

— Або, наприклад, я не велю вам виходити із квартири. Раптом пожежа. Що ж ви, дурні діти, так і будете стирчати у квартирі, поки не згорите? Навпаки, вам треба вискочити із квартири й підняти переполох.

Бабуся сказала:

— Або, наприклад, я всім налила по другій склянці чаю. А Леле я не налила. Виходить, я надійшла правильно?

Отут всі, крім Лели, засміялися. А тато сказав:

— Ви не зовсім правильно надійшли, тому що обстановка знову змінилася. З’ясувалося, що діти не винуваті. А якщо й винуваті, то в дурості. Ну, а за дурість карати не дозволяється. Попросимо вас, бабуся, налити Леле чаю.

Всі гості засміялися. А ми із Плекай зааплодували.

Але папины слова я, мабуть, не відразу зрозумів. Зате згодом я зрозумів і оцінив ці золоті слова.

И цих слів, шановні діти, я завжди дотримувався у всіх випадках життя. І в особистих своїх справах. І на війні. І навіть, уявіть собі, у моїй роботі.

У моїй роботі я, наприклад, учився в старих чудових майстрів. І в мене була велика спокуса писати по тимі правилам, по яких вони писали.

Але я побачив, що обстановка змінилася. Життя й публіка вже не ті, що були при них. І тому я не став наслідувати їхнім правилам.

И, може бути, тому я приніс людям не так вуж багато прикростей. І був певною мірою щасливим.

Втім, ще в древні часи одна мудра людина (якого вели на страту) сказав: «Нікого не можна назвати щасливим раніше його смерті».