korotkij zmist zhittya vdalosya popova po - Шкільний Всесвіт

Автор хотів сказати також, що життя людині дається один раз і нерозумно не полюбити її, свою єдину. Ще глупее витрачати неї на такі дрібні, нудні речі, як боротьба, заздрість: робити треба тільки те, що приносить насолоду. Немає нічого, що не можна було б зробити за годину. Можна локалізувати нещастя, а не вважати, що із — за нього обрушилося все твоє життя. Можна не натикатися на прути ґрат, а спокійно проходити між прутами. Такими афоризмами висловлюється автор, так думають і його герої

Фрагментарна, з вільними переміщеннями в часі й «спаленими містками» між главами (теж авторське визначення), повість починається як чиста фантастика, весела, захоплююча, нічим не затьмарена. Герої — Леха, Дзыня й оповідач, улюблена трійця Попова, — гострять і каламбурять, дружать і закохуються, абияк учаться в архітектурному (хоча трудяться винятково по натхненню), а відсутні гроші (яких вічно не вистачає) одержують у слона в зоопарку — він їм просто простягає хоботом по сотні якщо буде потреба. На жаль, один із друзів автора — Леха виступає справжнім ковалем свого нещастя: завжди принципово вибирає в житті самий важкий шлях. Колись за ним усюди ходили мурахи, яких він привів за собою в місто з рідного села

Потім колона мурах, зігнувшись знаком питання, іде від Лехи, що них соромиться: перший раз так наочно бачив, дивується автор, як від людини його щастя йде! З відходом мурах закінчуються й гротески: веселий їжак уже не пропонує головному героєві освіжитися жабою з похмілля, слон не дає грошей, життєрадісні хом’ячки не знайомлять із прекрасними дівчинами… З хом’ячком зв’язана історія одруження головного героя. Поки Леха поглинений боротьбою, а Дзыня — кар’єрою (внаслідок чого перший озлобляється, а другий обюрокрачується), герой — оповідач намагається зберегти молоде легкодумство

На вулиці він бачить хом’ячка, що стрімко біжить кудись від господарки. Ця господарка й стає дружиною попівського протагоніста — після захоплюючого, веселого й незвичайного роману, коли для побачень використовується комнатка безногого інваліда, страшно гордого своєю участю в чужому щасті. Молодість, однак, проходить, і «Життя вдалося» перетворюється в цілком реалістичне оповідання. Герой, найбільше стурбований тим, щоб нікого не вразити, нікому не створити незручності своєю тугою або невдоволенням, аж ніяк не одержує від навколишніх воздаяния за свою легкість і необтяжливість

Усі перевалюють на нього свої проблеми. Життя з родителями дружини — не свято, робота усе більше рутинна, а улюблений афоризм «Хата багата, дружина пружна» усе менше відповідає дійсності. Нарешті, герой занедужує: це рецидив давньої хвороби шлунка, що колись, у молодості, удалося вилікувати із прямо — таки чарівною легкістю. Тепер нічого чарівного немає: хворіють усе — дружина, дочка, цуцик; для героя справа й зовсім пахне смертю; молодого лікаря, що колись робила йому операцію, тепер можна роздобути винятково за більший хабар…

Правда, і отут усе дозволяється майже чудесним образом: лікар, незважаючи на всю зайнятість і маститість, по старій пам’яті оперує героя й тим рятує. Але життя його блякне на очах: побут, утома, нудьга, відсутність життєрадісних і симпатичних товаришів перетворюють єдину й таку було вдале життя в сумовите й тужливе виживання. Вся друга частина повести — туга за легкістю й веселощами, по тій «філософії щастя», що пронизана рання проза Попова і його головна книга. Захоплений подив перед миром, любов до речей і приміщень, призначення яких таємниче й незрозуміло, — все це подінеться невідомо куди. Навіть павучок у квартирі героя, що вміє писати, занурюючи в чорнило, — і той пише сумовиту фразу: «Хоч би пальто дружині купив, негідник!

» И герой, усе глибше поринаючи в так зване Теперішнє Життя, у якій є місце подвигу, але немає місця радості, — всі частіше думає про себе: «Эх, жи — зень!» До того ж і друзі підставляють його на кожному кроці, вічно виїжджаючи на його горбі й за його рахунок. Якесь повернення ілюзій, дружності, надії спостерігається лише в цілком катартическом фіналі повести, коли три друзі, що постаріли й із працею теми, що знаходять, для розмови, зустрічаються на дачі в головного героя (тій самій дачі, що колись під час свого весілля спалил Леха).

Будинок з тих пор відбудувався, та й дружба, як з’ясовується, нікуди не ділася. Після довгих і безуспішних спроб розтопити грубку друзі похмуро збираються спати, але отут грубка розпалюється сама собою, без усяких зусиль із боку наших дачників. І серед цієї ідилії, згадуючи молодість і почуваючи приплив взаємної ніжності, Леха, Дзыня й автор дивляться, як рожеві хвилі біжать по потовчуся