korotkij zmist zhertva vechirnya boborykin p d chast 1 - Шкільний Всесвіт

Жертва вечірня

Дощовим листопадовим вечором 186 р. у Петербурзі Марья Михайлівна — двадцатитрехлетняя багата вдова гвардійського ад’ютанта — починає вести інтимний щоденник, щоб розібратися в причинах свого постійно дурного настрою. З’ясовується, що чоловіка вона ніколи не любила, що із сином, трирічним «кислим» В — Лодькой, їй нудно, а столичне світло не надає ніяких розваг, крім виїздів у Михайлівський театр на спектаклі з канканами. Нудьги не розвіює ні лист, отриманий Марьей Михайлівною з Парижа від двоюрідного брата Степи Лабазина, що став за час їхньої розлуки «філософом» і «физикусом», ні її візит до замужньої світської приятельки Софи. Застав Софи з коханцем, оповідачка робить їй сувора догана, хоча й догадується сама, що скоріше заздрить чужому, нехай минулому, але все — таки щастю. Певну новизну в життя Марьи Михайлівни вносить, щоправда, знайомство з «умничающей» Плавикової, у чиєму салоні по четвергах збираються різні «автори», і в їхньому числі сорокалітній (тобто сильно літній уже) романіст Домбрович. Піддавшись дозвільній цікавості, оповідачка теж починає читати європейські журнали, намагається підтримувати розмови про філософію Б. Спинозы й взагалі про «розумний», але пекучий інтерес у неї викликає тільки спосіб життя утриманок — француженок, до яких, геть — чисто забуваючи про світських дам, так тягнуться чоловіки. Для того щоб познайомитися з Clemence, самої блискучої із цих куртизанок, вона їздить по різдвяних маскарадах, усюди зустрічаючи Домбровича. Навіть Clemence, коли їхнє знайомство нарешті відбулося, говорить по перевазі про Домбровиче, підкреслюючи, що він набагато вище всіх світських франтів. Домбрович, з яким оповідачка бачиться всі частіше, дійсно не обманює очікувань: він чарівний, тактовний, дотепний, здатний годинниками захоплююче міркувати й про письменників, і про людей світла, і пр самому себе. «Поговоривши з ним, якось заспокоюєшся й миришся з життям», — заносить оповідачка в щоденник, зауважуючи, що багато про що вона починає судити так само, як її новий знайомий. Щоденник заповнюють міркування про жінок — «синіх панчохах» і «нігілістках», оповідання про спіритичні сеанси, світські плітки, але з кожним новим записом центральним героєм усе більше й більше стає Домбрович. Він згадує про свої зустрічі з Лермонтовим, суворо оцінює Тургенєва й інших сучасних белетристів, доводить, як шкідливі розумним жінкам узи шлюбу, і поволі вчить Марью Михайлівну мистецтву «зривати квіти задоволення» так, щоб «вівці були цілі й вовки ситі».

Через два місяці після знайомства відбувається неминуче: виявившись уперше у квартирі Домбровича й дозволивши собі шампанського за сніданком, оповідачка віддається своєму вчителеві. Спочатку вона, зрозуміло, почуває себе збезчещеної й чи не зґвалтованої: «И це робиться серед білого дня… Тонка, цивілізована людина робить із вами, як з падшею женщиною», — але досить швидко заспокоюється, оскільки «нічого вже відвертати не можна», а ще через кілька днів записує в щоденнику: «Що отут маніжити? Скажемо відразу: я не можу без нього! Так повинне було трапитися!» Не розкриваючи своєї таємниці, Марья Михайлівна й Домбрович майже каждовечерне бачаться у світському суспільстві, причому, дотримуючись розумних рад свого наставника, наша оповідачка користується відтепер і в «молокососів», і в сановників незрівнянно більшим успіхом, чим колись. У її житті нарешті — те з’явився сенс, а тиждень тепер так набитий справами, що час летить точно з екстреним поїздом: турботи про ефектні вбрання, візити, турбота по патронуванню сирітського притулку, театр. Але саме головне: двічі в тиждень зустрічаючись із коханцем у себе будинку, в інші дні Марья Михайлівна, заявивши прислузі, що їй потрібно в Гостиный двір за покупками, нишком поспішає в Толмазов провулок, де Домбрович спеціально для інтимних побачень знімає комнатку з меблями. Навчання «по частині клубнички», як виражається Домбрович, іде на овний хід: досвідчений спокусник спочатку знайомить свою ученицю з романом Ш. де Лакло «Небезпечні зв’язки», «Сповіддю» Ж. Ж. Руссо, іншими скандальними книжками, а потім умовляє неї взяти участь у таємних вечірках, де п’ятеро розпусних аристократок, слывущих у світлі жеманницами й самими неприступними жінками столиці, зустрічаються зі своїми коханцями. Шампанське, звабні туалети, канкан, твір акровіршів на різні непристойні слова, застільні оповідання про те, хто як і коли втратив безвинність, — от мир солодкого пороку, у який стала поринати Марья Михайлівна. І, напевно, поринула б з головою, якби в один з вечорів, коли вечеря столичних сатирів і вакханок перейшов у теперішню оргію, серед бенкетуючих не з’явився раптом доброчесний Степу Лабазин. Виявляється, він тільки що повернувся із закордонних мандрівок і, довідавшись від покоївки Ариши, що Марья Михайлівна опинилася в безодні розпусти, негайно помчався неї рятувати. Пробудженої соромливості й раскаянью нашої оповідачки немає межі. У присутності Степи вона раз і назавжди розриває свої відносини з Домбровичем — людиною, поза всяким сумнівом, яскравим, талановитим, але, як і всі люди сорокових років, изолгавшимся, розбещеним і до крайності егоїстичним. Тепер Марье Михайлівні, проведшей кілька днів у бесідах з резонером Степой, хочеться знайти «цільний світогляд» і, забувши про те, що існують на світі чоловіка, устати на шлях подвижництва й турботи про ближні. За порадою Степи вона знайомиться з якоїсь Лизаве — Тією Петрівною, що роздала бедным весь свій стан і присвятила себе перевихованню занепалих дівчин. Разом з новою наставницею оповідачка відвідує лікарні, нічліжки, солдатські й, навпроти, шикарні розважальні будинки, скандалячи всюди із прито — носодержательницами й словом любові намагаючись відродити повій до нового, чесного життя. Очам Марьи Михайлівни відкриваються й нещасні російські дівчини, яких, як їй здається, на шлях пороку штовхнула тільки жахаюча бідність, і ціла галерея француженок, німкень, англійок, що приїхали в петербурзькі борделі спеціально за тим, щоб заробити собі придане або гроші на забезпечену старість. З патріотичним бажанням рятувати саме заблудших Матреш, Аннушек, Палаш оповідачка створює щось начебто виправного будинку, учить дівчин грамоті й азам чесноти, але незабаром переконується, що її підопічні або знову норовлять пуститися в загул, або всякими правдами й неправдами вимагають у неї гроші. Розчарувавшись у перспективах подвижництва й докладно поговоривши з незмінним радником Степой, Марья Михайлівна доходить висновку, що багато жінок промишляють собою зовсім не через убогість, а заради насолоди, заради веселого життя й що свою любов їй краще звернути не на них, а на свого рідного сина.

Планам виїхати з Петербурга за кордон заважає несподівана хвороба дитини. Марья Михайлівна, навіть і не очікувала від себе, що вона так сильно полюбить свого «кислого» Володьку, вирішує провести літо на дачі під Оранієнбаумом, подалі від столичної «ярмарку марнославства». Степу поселяється з ними під однією покрівлею, продовжуючи роботу з освіти двоюрідної сестриці в дусі позитивізму шістдесятих років. Марья Михайлівна, що зізнається, що вона була завжди байдужа до природи, до музики й до віршів, під впливом бесід зі Степой розвивається й емоційно, і інтелектуально. Читає вона вже не французькі романи, а «Напередодні» И. Тургенєва, «Байки» Лафонтена, «Гамлет» В. Шекспіра, інші розумні книги. Але мало — мало все — таки страждає від того, що навколо немає нікого, хто зміг би оцінити її як жінку. Зміну в добропорядне й пріснувате життя вносить знайомство з Олександром Петровичем Кротковым. Цей двадцатишестилетний учений, знакомец Степи по закордонному життю, теж оселився на літо у своєї кузини під Оранієнбаумом. Він нехтує жінок, що спочатку зачіпає, а потім розохочує нашу оповідачку. Її щоденник заповнюється переказом міркувань Кроткова про науку, космополітизм, жіночу емансипацію й інші важливі речі. Марья Михайлівна втрачає знайдене із працею рівновага. Вона знову закохана й біситься при одній тільки думці: «Ця людина ходить тепер по Петер — 692

бургу, курить свої сигари, читає книжки й стільки ж думає про мене, як про китайського імператора». Втім, Олександр Петрович, здається, цілком готовий з’єднати свою долю із судьбою оповідачки, але… Підсумком буде шлюб скоріше з розрахунку, у найкращому разі, по серцевій схильності, а ніяк не по страсті, і ця емоційна поблажливість обранця рішуче не влаштовує Марью Михайлівну. Вона те мріє про сполучник рівних, то божеволіє від пристрасті, і щоденник перетворюється в низку гарячкових визнань, обвинувачень і самозвинувачень, думок про те, що все життя оповідачки «одне блукання, одна безпомічна й безвихідна слабість духу», а у всіх її «учинках, думках, словах, захопленнях одні тільки інстинкти». Жити більше явно нема чого. Тому, вирішивши покінчити із собою, Марья Михайлівна робить прощальні візити, прощається зі святий у її самообмані Лизаветой Петрівною, об’їжджає напоследок всі петербурзькі театри, у тому числі й Александринку, де йшла «Гроза» А. Островського, і… У черговий раз відвернувшись від кротковских визнань у любові, відмовившись вислухати всі звичні резони Степи, Марья Михайлівна цілує сплячого в ліжечку сина й заново перечитує заповіт, записаний під її диктування вірним Степой. Доля Володьки довірена в цьому заповіті Олександрові Петровичу Кроткову. Щоденник повинен бути переданий синові, «коли він у стані буде розуміти його. У ньому він знайде пояснення й, бути може, добрий життєвий урок». А сама оповідачка приймає отруту, ідучи з життя з посмішкою на губах і шекспірівським двустишием з «Гамлета»: «Як такої розв’язки не жадати? Умерти, заснути».