korotkij zmist yu yu kuprin a i chast 1 - Шкільний Всесвіт

Еслли вуж слухати, Ника, то слухай уважно. Кликали її Ю — Ю. Просто так. Побачивши її вперше маленьким кошеням, парубок трьох років витріщив ока від подиву, витягнув губи трубочкою й вимовив: « Ю — Ю». Ми самі не пам’ятаємо, коли це раптом замість чорно — рудо — білої пухнатої грудки ми побачили більшу, струнку, горду кішку, першу красуню й предмет заздрості аматорів. Всім кішкам кішки. Темно — каштанова з вогненними плямами, на груди пишна біла манишка, вуси у чверть аршина, вовна довга й вся лисніє, задні лапки в широких колошах, хвіст як ламповий йорж!.. Ника, спусти з колії Бобика. Невже ти думаєш, що щеняче вухо це начебто ручки від шарманки? Якби так тебе хто — небудь крутив за вухо? А саме чудове в ній було — це її характер. І ніколи не вір тому, що тобі говорять дурного про тварин. Тобі скажуть: осів дурний. Коли людині хочуть натякнути, що він недалекий розумом, упертий і ледачий, — його делікатно називають ослами. Запам’ятай же, що, навпаки, осіла тварина не тільки розумне, але й слухняне, і привітне, і працьовите. Але якщо його перевантажити понад його сили або уявити, що він скакові коні, то він просто зупиняється й говорить: «Цього я не можу. Роби із мною що хочеш».

(Про гусаків) А які вони славні батьки й матерів, якби ти знала. Пташеняти высиживают по черзі — те самка, то самець. Гусак навіть сумлінніше гуски. Якщо вона у свій досужный година заговориться через міру із сусідками у водопойного корита, по жіночому звичаї, — пани гусаки вийде, візьме її дзьобом за потилицю й чемно потягне додому, до гнізда, до материнських обов’язків.

И дуже смішно, коли гусяче сімейство изволит прогулюватися. Спереду він, хазяїн і захисник. Від важливості й гордості дзьоб задер до неба. На весь пташник дивиться свысока. Але лихо недосвідченому собаці або легковажній дівчинці, начебто тебе, Ника, якщо ви йому не поступитеся дороги: зараз же зазмеит лад землею, засичить, як пляшка содової води, роззявить твердий дзьоб, а назавтра Ника ходить із величезним синцем на лівій нозі, нижче коліна, а собачка все трясе защемленим вухом. І вся сім’я гусяча — точнісінько як добре німецьке прізвище на святковій прогулянці.

Або, візьмемо, кінь. Що про неї говорять? Кінь дурний. У неї тільки краса, здатність до швидкого бігу так пам’ять місць. А так — дурка дуркою, крім того ще, що короткозоро, примхлива, недовірлива й неприхилиста до людини. Але цю дурницю говорять люди, які тримають коня в темних стайнях, які не знають радості виховати її з жереб’ячого віку, які ніколи не почували, як кінь вдячний тому, хто неї миє, чистить, водить куватися, напуває й задає корм. У такої людини на розумі тільки одне: сісти на коня верхи й боятися, як би вона його не брикнула, не куснула, не скинула. У голову йому не прийде освіжити коня рот, скористатися в шляху більше м’якою доріжкою, вчасно попоить помірковано, покрити попонкой або своїм пальто на стоянці… За що ж кінь буде його поважати, запитую я тебе? А ти краще запитай у будь — якого природного вершника про коня, і він тобі завжди відповість: розумніше, добріше, шляхетніше коня немає нікого, — звичайно, якщо тільки вона в гарних, розуміючих руках. В арабів кінь член сім’ї.

Так, у Древній Греції було малюсінький містечко з величенними міськими воротами. Із цього приводу якийсь перехожий один раз пожартував: дивитеся пильно, громадяни, за вашим містом, а то він, мабуть, вислизне в ці ворота. Спала Ю — Ю в будинку, де хотіла. Коли будинок починав просипатися, — перший її діловий візит бував завжди до мене й те лише після того, як її чуйне вухо вловлювало ранковий чистий дитячий голосок, що лунав у кімнаті поруч із мною. Ю — Ю відкривала мордочкою й лапками двері, що зачиняється нещільно, входила, сплигувала на постіль, тикала мені в руку або в щоку рожевий ніс і говорила коротко: «Муррм». Вона зстрибувала на підлогу й, не оглядаючись, ішла до дверей. Вона не сумнівалася в моїй покорі.

Я слухався. Одягався нашвидку, виходив у темнуватий коридор. Блищачи жовто — зеленими хризолітами очей, Ю — Ю чекала мене у дверей, що веде в кімнату, де звичайно спав чотирирічний парубок зі своєю матір’ю. Я прочиняв її. Ледве чутне вдячне «мрм», S — Образний рух спритного тіла, зиґзаґ пухнатого хвоста, і Ю — Ю сковзнула в дитячу.

Там — обряд ранкового здорованья. Ю — Ю ніколи не жебрає. (За послугу дякує лагідно й сердечно.) Але година приходу хлопчиська з м’ясної і його кроки вона вивчила до тонкості. Якщо вона зовні, то неодмінно чекає яловичину на ґанку, а якщо вдома — біжить назустріч яловичині в кухню. Кухонні двері вона сама відкриває з незбагненною спритністю. Буває, що хлопча довго копається, відрізаючи й зважуючи. Тоді з нетерпіння Ю — Ю зачіпається пазурами за закраину стола й починає розгойдуватися вперед та назад, як циркач на турніку. Але — мовчачи. Хлопча — веселий, рум’яний, сміхотливий роззява. Він жагуче любить всіх тварин, а в Ю — Ю прямо закоханий. Але Ю — До» не дозволяє йому навіть доторкнутися до себе. Гордовитий погляд — і стрибок убік. Вона горда! Вона ніколи не забуває, що в її жилах тече блакитна кров від двох галузей: великої сибірської й державної бухарської. Хлопчисько для неї — усього лише хтось, що приносить їй щодня м’ясо. На все, що поза її будинком, поза її заступництвом і благоволінням, вона дивиться із царственою холодністю. Нас вона милостиво приемлет. Я любив виконувати її наказу. От, наприклад, я працюю над парником, вдумливо отщипывая в динь зайві втечі — тут потрібний великий розрахунок. Пекуче від літнього сонця й від теплої землі. Беззвучно підходить Ю — Ю. «Мрум!» Це значить: «Ідіть, я хочу пити». Розгинаюся із працею. Ю — Ю вже спереду. Жодного разу не обернеться на мене. Чи посмічу я відмовитися або сповільнити? Вона веде мене з городу у двір, потім на кухню, потім по коридорі в мою кімнату. Поштиво відчиняю я перед нею всі двері й шанобливо пропускаю вперед. Придя до мене, вона легко сплигує на вмивальник, куди проведена живаючи вода, спритно знаходить на мармурових краях три опорних крапки для трьох лабетів — четверта у висячому положенні для балансу, — взглядывает на мене через вухо й говорить: «Мрум. Пустите воду».

Я даю текти тоненькому срібному струмку. Добірно витягнувши шию, Ю — Ю поспішно лиже воду вузьким рожевим язичком. Кішки п’ють зрідка, але довго й помногу. Бували в мене з Ю — Ю особливі годинники спокійного сімейного щастя. Це тоді, коли я писав по ночах: заняття досить виснажливе, але якщо в нього втягтися, у ньому багато тихої відради. Дряпаєш, дряпаєш пером, раптом не вистачає якогось дуже потрібного слова. Зупинився. Яка тиша! І здригнешся від м’якого пружного поштовху. Це Ю — Ю легко підхопилася з підлоги на стіл. Зовсім невідомо, коли прийшла.

Дряпає, дряпає перо. Самі собою приходять ладні, уклюжие слова. У слухняній розмаїтості будуються фрази. Але вже тяжчає голова, ломить спину, починають тремтіти пальці правої руки: того й дивися, професійна судорога раптом скорчить їх, і перо, як загострений дротик, полетить через всю кімнату. Чи не час? І Ю — Ю думає, що пора. Вона вже давно видумала розвагу: стежить уважно за рядками, що виростають у мене на папері, водячи очами за пером, і причиняється перед самою собою, що це я випускаю з нього маленьких, чорних, виродливих мух. І раптом хлоп лапкою по самій останній мусі. Удар влучний і швидкий: чорна кров розмазана по папері. Підемо спати, Ю — Юшка. Нехай мухи теж посплять до завтрева. За вікном уже можна розрізнити мутні обриси милого мого ясена. Ю — Ю сворачивается в мене в ногах, на ковдрі. Занедужав Ю — Юшкин дружок і мучитель Коля. Ох, жорстока була його хвороба; дотепер страшно згадувати про неї. Отут тільки я довідався, як неймовірно чіпкий буває людина і які величезні, непідозрювані сили він може виявити в мінути любові й загибелі.

У людей, Ника, існує багато прописних істин і ходячих думок, які вони приймають готовими й ніколи не потрудяться їх перевірити. Так, тобі, наприклад, з тисячі чоловік дев’ятсот дев’яносто дев’ять скажуть: «Кішка — тваринне егоїстичне. Вона привязывается до житла, а не до людини». Вони не повірять, та й не посмітять повірити тому, що я зараз розповім про Ю — Ю. Ти, я знаю, Ника, повіриш! Кішку до хворого не пускали. Мабуть, це й було правильним. Штовхне що — небудь, упустить, розбудить, злякає. І її недовго треба було відучувати від дитячої кімнати. Вона незабаром зрозуміла своє положення. Але зате вляглася, як собака, на голій підлозі зовні, у самих дверей, уткнув свій рожевий носик у щілину під дверима, і так пролежала всі ці чорні дні, відлучаючись тільки для їжі й короткочасної прогулянки. Відігнати її було неможливо. Та й шкода було. Через неї крокували, заходячи в дитячу й ідучи, її штовхали ногами, наступали їй на хвіст і на лапки, отшвыривали порию в поспіху й нетерпінні. Вона тільки пискне, дасть дорогу й знову м’яко, але наполегливо вертається на колишнє місце. Про таке котяче поводження мені до цієї пори не доводилося не чути, не читати. На що вуж доктора звикли нічому не дивуватися, але навіть доктор Шевченко сказав один раз із поблажливою усмішкою:

Комічний у вас кіт. Чергує! Це курйозно… Ах, Ника, для мене це зовсім не було ні комічно, ні курйозно. Дотепер у мене залишилася в серце ніжна вдячність до пам’яті Ю — Ю за її звірине співчуття… І от що ще було дивно. Як тільки в Колиной хвороби за останньою жорстокою кризою наступив перелом до кращого, коли йому дозволили все є й навіть грати в постелі, — кішка якимось особливо тонким інстинктом зрозуміла, що пустоглазая й безноса відійшла від Колина узголів’я, защелкав щелепами від злості. Ю — Ю залишила свій пост. Довго й безсоромно відсипалася вона на моєму ліжку. Але при першому візиті до Колеві не виявила ніякого хвилювання. Той неї м’яв і тискав, обсипав її всякими ласкавими іменами, назвав навіть від захвату чомусь Юшкевичем! Вона ж вивернулася спритно з його ще слабких рук, сказала «мрм», зстрибнула на підлогу й пішла. Яка витримка, щоб не сказати: спокійна велич душі!..

(кішка збиралася говорити по телефоні)

А от таки. Послухай, Ника, як це вийшло. Устав з постелі Коля худої, блідий, зелений; губи без кольору, очі ввалилися, рученяти на світло наскрізні, ледве розоватые. Але вже говорив я тобі: велика сила й невичерпна — людська доброта. Удалося відправити Колю для виправлення, у супроводі матері, верст за двісті в прекрасну санаторію. Ю — Ю з від’їздом двох своїх друзів — велик і маленького — довго перебувала в тривозі й у здивуванні. Ходила по кімнатах і все тикалася носом у кути. Тикнеться й скаже виразно: «Мик!» Уперше за наше давнє знайомство я став чути в неї це слово. Що воно значило по^ — котячі, я не беруся сказати, але по — людськи воно ясно звучало приблизно так: «Що трапилося? Де вони? Куди пропали?»

И вона озиралася на мене широко розкритими жовто — зеленими очами; у них я читав здивування й вимогливе питання. Телефонний апарат наш містився в малюсінькій передній на круглому столику, і біля нього стояв солом’яний стілець без спинки. Не пам’ятаю, у який з моїх розмов із санаторней я застав Ю — Ю сидячої в моїх ніг; знаю тільки, що це трапилося на самому початку. Але незабаром кішка стала прибігати на кожний телефонний дзвінок і, нарешті, зовсім перенесла своє місце житла в передню.

Люди взагалі досить повільно й важко розуміють тварин; тварини — людей набагато швидше й тонше. Я зрозумів Ю — Ю дуже пізно, лише тоді, коли один раз серед моєї ніжної розмови з Колій вона беззвучно стрибнула з підлоги мені на плечі, зрівноважилася й простягнула вперед через мою щоку свою пухнату мордочку з настороженими вухами.

Я подумав: «Слух у кішки чудовий, у всякому разі, краще, ніж у собаки, і вуж набагато гостріше людського». Дуже часто, коли пізнім вечором ми верталися з гостей, Ю — Ю, довідавшись видали наші кроки, вибігала до нас назустріч за третю перехресну вулицю. Виходить, вона добре знала своїх. І ще. Був у нас знайомий дуже непосидючий хлопчик Жоржик, чотирьох років. Відвідавши нас у перший раз, він дуже досаждав кішці: тріпав її за вуха й за хвіст, усіляко тискав і носився з нею по кімнатах, затисши її поперек живота. Цього вона терпіти не могла, хоча по своїй повсякчасній делікатності жодного разу не випустила пазурів. Але зате щораз потім, коли приходив Жоржик — будь це через два тижні, через місяць і навіть більше, — коштувало тільки Ю — Ю почути дзвінкий голосишко Жоржика, що лунав ще на порозі, як вона прожогом, з жалібним лементом бігла рятуватися: улітку вистрибувала в перше відчинене вікно, зимою вислизала під диван або під комод. Безсумнівно, вона мала гарну пам’ять.

«Так що ж мудрованого в тім, — думав я, — що вона довідалася Колин милий голос і потягнулася подивитися: де ж захований її улюблений дружок?»

Мені дуже схотілося перевірити мій здогад. У той же вечір я написав лист у санаторію з докладним описом кошкиного поводження й дуже просив Колю, щоб наступного разу, говорячи із мною по телефоні, він неодмінно згадав і сказав у трубку всі колишні ласкаві слова, які він будинку говорив Ю — Юшці. А я піднесу контрольну слуховую трубку до кошкиному юшку. Незабаром одержав відповідь. Колючи дуже торкнуть пам’яттю Ю — Ю й просить передати їй уклін. Говорити із мною із санаторії буде через два дні, а на третій зберуться, укладуться й виїдуть додому. І правда, на інший же день ранком телефон повідомив мене, що із мною зараз будуть говорити із санаторії. Ю — Ю стояла поруч на підлозі. Я взяв її до себе на коліна — інакше мені важко було б управлятися із двома трубками. Задзвенів веселий, свіжий Колин голосок у дерев’яному ободку. Яка безліч нових вражень і знайомств! Скільки домашніх питань, прохань і розпоряджень! Я ледь — ледь встиг вставити моє прохання:

— Дорогою Коля, я зараз приставлю Ю — Юшці до вуха слухавку. Готово! Говори ж їй твої приємні слова. — Які слова? Я не знаю ніяких слів, — нудно відгукнувся голосок. — Коля, милий, Ю — Ю тебе слухає. Скажи їй що — небудь ласкаве. Скоріше. — Так я не зна — аю. Я не по — омню. А ти мені купиш зовнішній будиночок для птахів, як тут у нас вішають за вікна? — Ну, Коленька, ну, золотий, ну, добрий хлопчик, ти ж обіцяв з Ю — Ю поговорити. — Так я не знаю говорити по — кошкиному. Я не вмію. Я заби — ыл. У трубці раптом щось клацнуло, крекнуло, і з її пролунав різкий голос телефоністки: «Не можна говорити дурості. Повісьте трубку. Інші клієнти чекають.” Легкий стукіт, і телефонне шипіння замовкло. Так і не вдався наш із Ю — Ю досвід. А жаль. Дуже цікаво мені було довідатися, чи відгукнеться наша розумна чи кішка ні на знайомі їй ласкаві слова своїм ніжним «муррум». От і все про Ю — Ю.

Не дуже давно вона вмерла від старості, і тепер у нас живе кіт — воркот, оксамитовий живіт. Про нього, мила моя Ника, в іншій раз