korotkij zmist xrestovi sestri remizova po glavax chastina 1 - Шкільний Всесвіт

Петро Олексійович Маракулин товаришів по службі своїх веселощами й безтурботністю заражав. Сам — узкогрудый, вуси ниточкою, років уже тридцяти, але почував себе чи ледве не дванадцятирічним. Славився Маракулин почерком, звіти виводив букву за буквою: строчить рівно, точно бісером низає, і не раз перепише, зате після — хоч на виставку неси. І знав Маракулин радість: біжить інший раз поутру на службу, і раптом переповнить груди й стануть незвичайно. Враз усе перемінилося. Чекав до Великодня Маракулин підвищення й нагороду — а замість того його зі служби вигнали

П’ять років завідував Петро Олексійович талонними книжками, і все було в справності, а затіяли директори перед святом перевіряти — щось не сходиться. Говорили потім — касир, приятель Маракулина, «подчислил». Намагався довести Петро Олексійович, що якась отут помилка, — не слухалися

И зрозуміла тоді Маракулин: «Людина людині колода». Прогуляв літо без справи, позаложил речі, пораспродал, сам пообдергался. І із квартири довелося з’їхати

Оселився Петро Олексійович у Бурковом будинку, напроти Обухівської лікарні, де бродять люди в лікарняних халатах і миготить червоний хрест білих сестер, З парадного кінця будинку живуть богатые: і хазяїн Бурков, що був губернатор, і присяжний повірник, і доктор медицини, і генеральша Холмогорова — «воша», відсотків одних їй до смерті вистачить. Із чорного — квартири маленькі. Отут і шевці, і кравці, пекарі, банщики, перукарі й кого ще тільки немає. Тут і квартира господарки Маракулина, Адонии Ивойловны.

Вона — удова, багата, любить блаженних і юродивих. Улітку на богомілля їде, залишаючи квартиру на Акумовну, куховарку. По дворі люблять Акумовну: Акумовна на тім світлі була, ходила по борошнах — божественна!

З будинку вона — майже нікуди, і все хочеться їй на повітря. Сусіди в Маракулина — брати Дамаскины: Василь Олександрович, клоун, і Сергій Олександрович, що в театрі танцює, ходить — землі не стосується. А ще ближче — дві Віри

Віра Миколаївна Кликачева, з Надеждинских курсів, бліденьким, тоненька, масажем заробляє, хоче на атестат зрілості готуватися, щоб надійти в медичний інститут, а вчитися важко до сліз, і вночі виє Віра, немов петлею здавлена. Верочка, Віра Іванівна Вехорева, — учениця Театрального училища. Верочка подобалася Маракулину. Танцювала добре, читала з голосом. Але вражала її зарозумілість, говорила, що вона велика акторка, кричала: «Я покаджу, хто я, усьому світу».

И почував Маракулин, це вона заводчикові Вакуеву показати хоче: містив рік, а набридла — відправив у Петербург, учитися на тридцять рублів на місяць. Уночі билася Верочка головою об стіну. І Маракулин слухав у нестямі й усяку «вошу» проклинав. На літо все роз’їхалися, а восени — не повернулася Верочка.

Після бачили її на бульварі, з різними чоловіками. На її місці оселилася Ганна Степанівна, учителька гімназії, — чоловіком обібрана, скривджена, кинута. Восени туго всім довелося. Клоун Василь Олександрович упав із трапеції, ноги ушкодив, Ганні Степанівні платня відтягали, у Маракулина — робота скінчилася

И раптом — виклик йому з Москви, від Павла Плотникова. Сам — Те Маракулин московський. Їхав — згадував

У ті далекі роки Петро багато возився з Пашей, і Тесль його слухався як старшого. І пізніше, коли дорослий Тесль пив і готовий був викинути всі що завгодно, тільки Петро Олексійович міг угамувати невтримного приятеля. Подумав Маракулин і про матір, Євгенія Олександрівні: на могилу треба сходити

Згадав неї в труні, — йому було тоді десять років, видний був її хрест на восковому чолі з — під білого віночка. Батько Жені служив фабричним доктором у батька Плотникова, часто брав її із собою. Надивився Женя на фабричне життя, душу перехворіла. Узялася допомагати молодому технікові Цыганову, що для фабричні читання влаштовував, книжки підбирала

Раз, коли все зробила, заквапилася додому. Так Цыганов раптом кинувся на неї й повалив на підлогу. Удома нічого не сказала, жах і сором мучили. Себе у всім вінілу: Цыганов «просто осліп». І щораз, коли приходила до нього допомогти, — повторювався той вечір. І молила його пощадити, не торкати, але він не хотів чути

Через рік зник Цыганов з фабрики, зітхнула був Женя, так отут точнісінько відбулося те ж саме й іншим разом, тільки із братом її, юнкером. І його молила, але й він не хотів чути. А коли через рік брат з Москви виїхав — молодий доктор, помічник батька, замінив брата. І три роки вона мовчала

И себе винила. Батько, дивлячись на неї, тривожився: чи не перевтомилася? Умовив поїхати в село. І там у Великий пост на Жагучому тижні у вівторок пішла вона в ліс і молилася три дні й три ночі із всею пекучістю жаху, сорому й борошна. А у Велику п’ятницю з’явилася в церкві, зовсім нагая, із бритвою в руці. І коли понесли плащаницю, стала себе різати, думаючи хрести на чолі, на плечах, на руках, на грудях

И кров її лилася на плащаницю. З рік пролежала в лікарні, ледве помітний шрамик залишився на чолі, та й то під волоссями не видно. І коли знайомого батька, бухгалтер Маракулин Олексій Іванович, порозумівся їй — зважилася, розповіла все без утайки. Він слухав лагідно й плакав, — любив її. А син пам’ятав лише: мати була дивна

Всю ніч не заснув Маракулин, лише раз забувся на мінуту, і приснився йому сон, начебто Тесль умовляє: краще жити без голови, і ріже йому шию бритвою. А приїхав — гарячка в Плотникова: «голови ні, рот на спині, і ока на плечах. Він — вулик». А то — король заполярної держави, керує всією земною кулею, хоче — уліво обертає, хоче — вправо, те зупинить, то пуститься

Раптом — після місячного запою — довідався Тесль Маракулина: «Петруша, хвіст — пройдисвіт…» — і, шатнувшись до дивана, завалився спати на двоє діб. А мати — плаче й дякує: «Зцілив його, панотець!» Коли опам’ятався Павло, потяг Маракулина в трактир, там за столиком зізнався: «Я в тебе, Петруша, як у Бога вірую, не заладиться в справах — ім’я твоє назву, — дивишся, знову всі по — старому». І тягав за собою, потім — на вокзал проводив

Уже у вагоні згадав Маракулин: так і не встиг на могилі матері побувати. І якась туга заюшила на нього… Невесело квартиранти зустріли Великдень. Василь Олександрович виписався з лікарні, ходив із працею, начебто без п’ят. Вірі Миколаївні не до атестата — доктор порадив кудись в Абастуман відправлятися: з легенями негаразд.

Ганна Степанівна з ніг валилася, чекала звільнення й усе посміхалася своею хворою страшною посмішкою. І коли Сергій Олександрович із театром умову уклав про поїздку за кордон, інших черід кликати: «Росія задихається серед усяких Бурковых. Усім за кордон треба, хоч на тиждень». — «А на які ми гроші поїдемо?» — посміхалася Ганна Степанівна

«Я дістану грошей, — сказав Маракулин, згадавши про Плотникове, — тисячу рублів дістану!» І всі повірили. І голови закружилися

Там, у Парижу, знайдуть вони всі собі місце на землі, роботу, атестат зрілості, загублену радість. «Верочку б відшукати», — схопився раптом Маракулин: зробиться вона в Парижу великою акторкою, і мир зійде на неї. По вечорах Акумовна ворожила, і виходила всім більша зміна. «А чи не взяти нам і Акумовну?» — підморгував Сергій Олександрович. «Що ж, і поїду, повітрям подихаю!

» И прийшла нарешті відповідь від Плотникова: через банк перевів Маракулину двадцять п’ять рублів. І виїхав Сергій Олександрович із театром за кордон, а Віру Миколаївну й Ганну Степанівну вмовив оселитися з Василем Олександровичем у Фінляндії, у Тур — Кіля, — за ним відхід потрібний. З ранку до вечора ходив Маракулин по Петербургові від краю до краю, як миша в мишоловці. І вночі приснилася йому кирпата, зубата, гола: «У суботу, — стукає зубами, сміється, — мати буде в білому!

» У тузі смертельної прокинувся Маракулин. Була п’ятниця. І заледенів весь від думки: строк йому — субота. І не хотів вірити сну, і вірив, і, вірячи, сам себе присуджував до смерті. І відчув Маракулин, що не винесе, не дочекається суботи, і в тузі смертельної з ранку, бродячи по вулицях, тільки й чекав ночі: побачити Верочку, усе розповісти їй і попрощатися

Лихо його водила, метала з вулиці на вулицю, плутала, — це доля, від якої не піти. І ніч мотався — намагався Верочку відшукати. І субота наступила й вуж підходила до кінцю, година наближався

И пішов Маракулин до себе: може, сон інше виходить, що ж в Акумовны він не запитав? Довго дзвонив і ввійшов вуж із чорного ходу. Двері в кухню виявилася незамкненою. Акумовна сиділа в білій хустці

«Мати буде в білому!» — згадав Маракулин і застогнав. Підхопилася Акумовна й розповіла, як полізла ранком на горище, білизну там висіло, так хтось і замкнув. Вилізла на дах, ледве не зісковзнула, кричати намагається — голосу немає. Хотів вуж по жолобі спускатися, так двірника побачив: «Не лазь, — кричить, — відімкну!» Маракулин своє розповів

«Що цей сон означає, Акумовна?» Мовчить баба. Годинники на кухні захрипіли, отстукали дванадцята година. «Акумовна?

— запитав Маракулин. — Неділя настала?» — «Неділя, спите спокійно». І, виждавши, поки Акумовна вгомониться, взяв Маракулин подушку й, як роблять літні бурковские мешканці, поклавши її на підвіконня, перевесился на волю