korotkij zmist voskresinnya tolstoj l n - Шкільний Всесвіт

Як не намагаються люди, зібравшись в одне невелике місце кілька сотень тисяч, спотворити ту землю, на якій вони тиснуться, як не забивають каменями землю, щоб нічого не росло на ній, як ні счищают усяку травичку, що пробивається, як не димлять кам’яним вугіллям і нафтою, — весна залишається весною навіть і в місті. Сонце гріє, трава, оживаючи, росте й зеленіє скрізь, де тільки не зіскребли неї; галки, горобці й голуби по^ — весняному радісно готовлять гнізда, і мухи дзижчать у стін, пригрітих сонцем. Веселі й рослини, і птаха, і комахи, і діти. Але люди — більші, дорослі люди — не перестають обманювати й мучити себе й один одного. Таким от радісним весняним днем (а саме 28 квітня) в один з дев’яностих років минулого століття в одній з московських в’язниць наглядач, гримлячи залізом, відмикає замок в одну з камер і кричить: «Маслова, на суд!»

Історія цієї арештантки Масловой сама звичайна. Вона була дочку, прижита від проїзного цигана незаміжньою двірською жінкою в селі у двох сестер — панянок поміщиць. Катюші було три роки, коли мати занедужала й умерла. Старі панянки взяли Катюшу до себе, і вона стала полувоспитанница — полугорничная. Коли їй минуло шістнадцять років, до її панянок приїхав їхній племінник — студент, багатий князь, безневинний ще юнак, і Катюша, не сміючи ні йому, ні навіть собі зізнатися в цьому, закохалася в нього. Через кілька років цей же племінник, тільки що зроблений в офіцери й уже розбещений військовою службою, заїхав по дорозі на війну до тіточок, пробув у них чотири дні й напередодні свого від’їзду спокусив Катюшу й, сунувши їй в останній день сторублевую папірець, виїхав. Через п’ять місяців після його від’їзду вона довідалася напевно, що вагітно. Вона наговорила панянкам грубостей, у яких сама потім каялася, і попросила розрахунку, і панянки, незадоволені нею, неї відпустили. Вона оселилася в сільської вдови — повитухи, що торгувала вином. Пологи були легені. Але повитуха, що приймала в селі пологи у хворої жінки, заразила Катюшу родильною гарячкою, і дитини, хлопчика, відправили у виховний будинок, де він негайно по приїзду вмер. Через якийсь час Маслову, що вже перемінив декількох заступників, розшукала сыщица, що поставляє дівчин для будинку терпимості, і з Катюшиного згоди відвезла її в знаменитий будинок Китаевой. На сьомому році її перебування в будинку терпимості її посадили в острог і тепер ведуть на суд разом з убивцями й злодійками.

У цей самий час князь Дмитро Іванович Нехлюдов, той самий племінник тих самих тіточок — поміщиць, лежачи ранком у постелі, згадує вчорашній вечір у багатих і знаменитих Корчагіних, на дочці яких, як передбачалося всіма, він повинен женитися. А трохи пізніше, напившись кофию, хоробро підкочує до під’їзду суду, і вже як присяжний засідателя, надягши пенсне, розглядає підсудних, що обвинувачуються в отруєнні купця з метою викрадення колишніх при ньому грошей. «Не може бути», — говорить собі Нехлюдов. Ці два чорні жіночі очі, що дивилися на нього, нагадують йому щось чорне й страшне. Так, це вона, Катюша, що він уперше побачив тоді, коли на третьому курсі університету, готовлячи свій твір про земельну власність, прожив літо у своїх тіточок. Поза всяким сумнівом це та сама дівчина, вихованка — покоївка, у яку він був закоханий, а піт у якімсь божевільному чаду спокусив і кинув і про яку піт ніколи не згадував, тому що спогад занадто викривав його, що настільки пишається своєю порядністю. Але він усе ще не покоряється почуттю каяття, що вже починає говорити в ньому. Що відбувається представляється йому тільки неприємною випадковістю, що пройде й не порушить його нинішній приємного життя, але суд триває, і нарешті присяжні повинні винести рішення. Маслова, очевидно невинна в тім, у чому неї обвинувачували, визнана виновною, як і її співтовариші, щоправда, з деякими застереженнями. Але навіть голова суду здивований тим, що присяжні, обмовивши першу умову «без наміру пограбування», забувають обмовити необхідне друге «без наміру позбавити життя», і виходить, за рішенням присяжних, що Маслова не грабувала й не крала, але разом з тим отруїла купця без усякої видимої мети. Так у результаті судової помилки Катюшу присуджують до каторжних робіт. Соромно й паскудно Нехлюдову, коли він вертається додому після візиту до своєї багатої нареченої Мисси Корчагіній (Мисси дуже хочеться заміж, а Нехлюдов — гарна партія), і в уяві його з незвичайною жвавістю виникає арештантка із чорними очами, що косять. Як вона заплакала при останнім слові підсудних! Одруження на Мисси, казавшаяся недавно настільки близьк і неминучої, представляється йому тепер зовсім неможливої. Він молиться, просить Бога допомогти, і Бог, що жив у ньому, прокидається в його свідомості. Все найкраще, що тільки здатно зробити людина, вона почуває себе здатним зробити, а думка, щоб заради морального задоволення пожертвувати всім і навіть женитися на Масловой, особливо розчулює його. Нехлюдов домагається побачення з Катюшею. «Я прийшов потім, щоб просити в тебе прощення, — випалює він без інтонації, як заучений урок. — Я хоч тепер хочу надолужити свій гріх». «Нема чого викупати; що було, то пройшло», — дивується Катюша. Нехлюдов очікує, що, побачивши його, довідавшись його намір служити їй і його каяття, Катюша зрадіє й розчулиться, але, до жаху своєму, він бачить, що Катюші ні, а є одна повія Маслова. Його дивує й жахає, що Маслова не тільки не соромиться свого положення повії (положення арештантки саме здається їй ганебним), але й пишається ним як діяльністю важливий і корисної, раз у її послугах бідує стільки чоловіків. Іншим разом придя до неї у в’язницю й заставши її п’яної, Нехлюдов повідомляє їй, що, всупереч усьому, почуває себе зобов’язаним перед Богом женитися на ній, щоб надолужити свою провину не тільки словами, а справою. «От ви б тоді пам’ятали Бога, — кричить Катюша. — Я каторжна, а ви пан, князь, і нема чого тобі із мною мазатися. Що ви женитися хочете — не буде цього ніколи. Повішуся скоріше. Ти мною в цьому житті тішився, мною же хочеш і на тім світлі врятуватися! Противний ти мені, і окуляри твої, і жирна, погана вся пика твоя». Однак Нехлюдов, повний рішучості служити їй, вступає на шлях турбот за її помилування й виправлення судової помилки, допущеної при його, як присяжного, потуранні, і навіть відмовляється бути присяжним засідателем, уважаючи тепер усякий суд справою марним і аморальним. Проходячи щораз по широких коридорах в’язниці, Нехлюдов випробовує дивні почуття — і жалю до тих людям, які сиділи, і жаху й здивування перед тими, хто посадив і тримає їх отут, і чомусь сорому за себе, за те, що він спокійно розглядає це. Колишнє почуття врочистості й радості морального відновлення зникає; він вирішує, що не залишить Маслову, не змінить свого шляхетного рішення женитися на ній, якщо тільки вона захоче цього, але це йому важко й болісно. Нехлюдов має намір їхати в Петербург, де справа Масловой буде слухатися в сенаті, а у випадку невдачі в сенаті подати прохання на найв