korotkij zmist vechir u kler gazdanov g - Шкільний Всесвіт

Франція, кінець 20 — х рр. нашого століття. Герой роману — молодий росіянин емігрант, оповідання ведеться від його ім’я. Він закоханий у Клэр. Клэр — справжня француженка, вона те дражнить шанувальника, то дозволяє йому сподіватися на свою прихильність. Вона хвора, і герой просиджує в неї цілі вечори. Потім вона видужує й вимагає, щоб він супроводжував неї в кінематограф. Після кінематографа й пізнього сидіння в кафі Клэр запрошує героя випити чашку сподіваючись. У неї знову різка зміна настрою — тепер вона роздратована. Коли герой, виправдуючись, говорить, що чекав цієї зустрічі десять років і нічого не просить у неї, ока Клэр темніють. Клэр обіймає його, говорячи: «Як, ви не розуміли?..» І вночі, лежачи поруч із заснулої Клэр, герой згадує своє життя й свою першу зустріч із цією жінкою.

Дитинство. Сім’я часто переїжджає. Батько, спогади про яке так дороги героєві, лісничий. Він відданий сім’ї, поглинений «хімічними досвідами, географічними роботами й суспільними питаннями». На ніч батько розповідає синові нескінченну казку: всією сім’єю вони пливуть на кораблі, на якому капітан — сам хлопчик, Коля. Мати, мовчазним, поглиненим читанням, що глибоко почуває. Сестри. Мир і лад у сім’ї. Але дуже незабаром усе обривається: Колеві всього вісім років, коли батько вмирає. Мати від горя майже не розмовляє, лише ходить по кімнаті. Незабаром, одна за іншою, умирають і сестри. Хлопчик багато читає, усе не перебираючи. «Я думаю, що цей час посиленого читання й розвитку, що було епохою мого зовсім несвідомого існування, я міг би зрівняти з найглибшою щиросердечною непритомністю». Колючи надходить у кадетський корпус, потім у гімназію. Він легко вчиться, сходиться з товаришами, грубить начальству. Це життя важке для нього й марна. Хлопчик поглинений власним внутрішнім миром: «Мені все життя здавалося — навіть коли я був дитиною, — що я знаю якусь таємницю, який не знають інші Дуже рідко, у самі напружені мінути мого життя, я випробовували якесь миттєве, майже фізичне переродження й тоді наближався до свого сліпого знання, невірному збагненню чудесного».

Чотирнадцяти років, улітку 1917 р. на площадці гімнастичного суспільства Микола вперше зустрічається із шістнадцятирічної Клэр. Батько Клэр, комерсант, тимчасово живе з усім своїм сімейством на Україні.

Герой закохується в Клэр, часто буває в неї. Потім, образившись на її матір, перестає приходити, але образ Клэр продовжує переслідувати його. Один раз пізнім зимовим вечором він зустрічає Клэр, і вона повідомляє його, що вийшла заміж. Микола проводжає її. Але коли Клэр, сказавши, що ні батьків її, ні чоловіка немає в місті, запрошує його до себе, він відмовляється. «Я хотів піти за нею й не міг. Сніг усе йшов як і раніше й зникав на лету, і в снігу клубилося й пропадало все, що я знав і любив доти. І після цього я не спав дві ночі». Наступна їхня зустріч відбувається лише через десять років.

Микола вирішує вступити в білу армію, уважаючи, що правда на їхній стороні. Розмова з дядьків Віталієм показує юнакові, що в цій війні кожна зі сторін уважає себе правої, але його це не бентежить. Він все — таки йде воювати за білих, «тому що вони перемага_». У той же час дядько Віталій, кадровий офіцер, людина «з майже феодальними поданнями про честь і право», думає, що правда на стороні червоних. Микола прощається з матір’ю з усією жорстокістю своїх шістнадцяти років і йде воювати — «без переконань, без ентузіазму, винятково з бажання раптом побачити й зрозуміти на війні такі нові речі», які, бути може, переродять його. Служба на бронепоїзді, боягузтво й хоробрість навколишніх, важкий військовий побут — все це оточує Миколи до самого розгрому армії. Самого його від небезпек, що загрожували, обгороджує своєрідна глухота, нездатність негайного щиросердечного відгуку на те, що з ним трапляється. Виявившись на борті пароплава й дивлячись на палаючу Теодозію, Микола згадує про Клэр. І думки про неї знову заповнюють його уява, тисячі уявлюваних розмов і положень рояться в негов голові, переміняючись новими. У цей вигаданий мир не доходять відзвуки й образи колишнього його життя, точно натикаючись на незриму повітряну стіну, «але настільки ж непереборну, як та вогненна перешкода, за якої лежали снігу й звучали останні нічні сигнали Росії». Під час плавання по Чорному морю Миколі ввижаються картини далеких японських гаваней, пляжі Борнео й Суматри — відзвуки оповідань батька. Під звуки корабельного дзвона пароплав наближається до Константинополя, а Микола повністю поглинений передчуттям майбутньої зустрічі із Клэр. «Ми плили в морському тумані до невидимого міста; повітряні прірви разверзались за нами; і у вологій тиші цієї подорожі зрідка дзвонив дзвін — і звук, незмінно нас що супроводжував, тільки звук дзвона з’єднував у повільній своїй прозорості вогненні краї й воду, що відокремлювали мене від Росії, із що белькоче й збувається, із прекрасним сном про Клэр…»

Додав: